Ігор Полатайко — франківський митець родом з Надвірної. Працював з фотографією та відео на фестивалях Porto Franko Gogol Fest та Porto Franko, співорганізовував фестивалі «Тепле Різдво» і «На Рождество» у Надвірній. Там же допомагав художнику Юрію Боринцю з вечірньою школою малювання для дорослих. Ми поговорили з митцем про його шлях у творчості, перформативний #ПроектБЕЗ, смартфонний примітив і виставку «Доторкнутиси», яка нещодавно експонувалася у Франківську.
Ігоре, пам’ятаю тебе як фотографа на фестивалі Porto Franko. Коли розпочалася твоя мистецька практика? З якими медіумами ти працював?
Якщо говорити саме про малювання фарбою і ширше художнє мислення, то це почалося у 2017 році, коли я відгукнувся на ідею Юри Боринця створити вечірню школу малювання для дорослих у Надвірній. Для мене це був дуже яскравий момент. Я тоді буквально занурився у фарбу з головою. Але якщо дивитися глибше, то мене з дитинства тягнуло до образів. Я завжди візуально сприймав світ. Пам’ятаю, як приходив у бібліотеку, набирав купу книжок і міг довго просто розглядати ілюстрації. Не обов’язково навіть читати — саме дивитися. Мене затягувало зображення.
Вдома був батьків фотоапарат «Київ». Він уже не працював повноцінно, але я пам’ятаю, який він був для мене особливий. Важкий, механічний, трохи загадковий. Мені було цікаво просто тримати його в руках. Пізніше, у підлітковому віці, товариш запросив мене на фотогурток. Там цей інтерес уже став практикою. Нам давали простенький фотоапарат «Смена» і чорно-білу плівку. Ми виходили в місто, шукали кадри, а потім проявляли фотографії в студії. Мені дуже подобався сам момент проявлення — коли з темряви поступово з’являється зображення.
У школі теж був перший маленький досвід, коли мої малюнки побачили інші. Я малював різних персонажів у зошиті — на полях, на обкладинках. І коли в класі виникла ідея зробити стінгазету, мене згадали як того, хто може її оформити. Зараз це може здаватися дрібницею, але я пам’ятаю, як хвилювався, коли погодився. Потім було багато творчості в інших формах. Я займався музикою, грав на альті та трубі в дитячому оркестрі і мав дуже сильного вчителя — Дмитра Скікуна, світла йому пам’ять. Багато років ходив на бальні танці і брейк-данс. Звісно, все це дуже вплинуло на мене — навчило глибше бачити і відчувати.
Після університету я працював за фахом інженером-геодезистом. Я обрав напрямок із використанням GPS-технологій, бо це було для мене найцікавіше. До речі, геодезія дала особливе відчуття простору, але, пропрацювавши два роки, я зрозумів, що хочу більш творчої реалізації.
Тоді навіть придумав собі дедлайн — якщо протягом чотирьох-п’яти років творчо не реалізуюся, повернуся в геодезію. Спойлер: так і не повернувся.
У 2014 році я придбав свій перший дзеркальний фотоапарат, і тоді вже почалася активна фаза моєї творчості. Я багато фотографував, і в якийсь момент Сашко Балтушев запросив мене долучитися до фестивалю Porto Franko Gogol Fest як фотографа — фіксувати події, людей, атмосферу. Пізніше я експериментував із відео, і вже під час наступного фестивалю Porto Franko документував фестивальні події на відео, долучався до створення рекламних роликів. Саме через Porto Franko я побачив дуже різне мистецтво — і для мене це було «вау». Я глибше познайомився з театром, з людьми, які творять у різних формах, і це мене дуже піднесло. Я зрозумів, що не хочу бути лише спостерігачем — хочу бути дотичним до цього процесу.
Фото: Ігор Полатайко
Також багато років я є учасником хору Felicio в Надвірній. Це теж важлива частина мого творчого шляху. До речі, з частиною нашої хорової команди ми робили фестивалі «Тепле Різдво в Надвірній» і «На Рождество». Для мене це теж були важливі публічні прояви.
Чи є у тебе зараз час для хору, співу?
Часу зараз менше. Ми зачепили хор, тож я б хотів трохи розказати, як туди потрапив. Для мене це справді важлива частина життя. У хор мене запросив мій товариш Сашко Балтушев. У той період ми багато спілкувалися, грали на гітарі, співали українські пісні. Сашко уже співав у хорі, був знайомий із керівницею Felicio Наталією Байдак, і почав мене кликати. Спочатку я відмовлявся, бо думав: хор — точно не моє. А потім одного разу Сашко запросив мене на різдвяну службу в костел у Надвірній. Сказав, що буде співати там із хором. Я погодився, бо мені стало цікаво. Ми зайшли на хори, і для мене це вже було окреме враження. Я ніколи там не був, а довкола багато людей, усі усміхнені, святкові, радісні.
Сашко представив мене Наталії, пожартував, що я теж хочу співати в хорі. Я віджартувався, але мене запросили стати посеред хору. І це був дуже сильний момент. Я стояв усередині звучання. Навколо різні партії, голоси, і ти фізично відчуваєш, як вони зливаються в музику. Мені було неймовірно цікаво. Потім мене запросили на репетицію. Наталія дуже швидко включила мене в роботу — вона це вміє. Сашко був поруч, ми співали одну партію, тому мені було легко увійти в процес. Так почалася моя історія з хором.
Через хор я повернувся в творче середовище вже в дорослому житті. Це були виступи, поїздки, фестивалі, «Велика коляда у Львові», українські строї, багато голосів, красива музика і відчуття спільності. Для мене це було не тільки про спів, а й про середовище, в якому ти вчишся бути частиною спільного звучання.
Ти перестав співати в хорі на початку повномасштабної війни?
Ні, це почалося трохи раніше. Я став менше співати в хорі під час роботи в театрі. Коли переїхав до Франківська, стало складніше регулярно їздити на репетиції в Надвірну.
Хор Felicio — це народний камерний аматорський хор. Там ніхто не працює «на зарплаті», це радше жива творча історія і спільнота людей. У кожного є своя основна робота, сім’я, обставини. Хтось активніше долучається, хтось менше, хтось переїжджає в інше місто, хтось повертається після паузи. Тому моя участь теж стала менш регулярною. Але коли були окремі проєкти, я намагався долучатися. І навіть коли не було репетицій чи проєктів, хор не зникав із мого життя — через людей, дружбу, відчуття спільноти. Також залишався спів у церкві, бо хор регулярно співає на службі Божій.
Мені дуже хочеться, щоб ми ще реалізували хороші проєкти разом і хор знову активніше проявився. Але зараз через війну кожному з нас складніше тримати стабільність, знаходити час і підтримувати спільні проєкти.
Хор Felicio, фото надав Ігоор Полатайко
Коли почалася твоя історія з театром? Як театр вплинув на твоє бачення, творчість?
Моя історія з Франківським драмтеатром почалася під час фестивалю Porto Franko. Тоді я познайомився з театром і з Ростиславом Держипільським. У театрі відбувалося багато подій, і мене дуже захопила ця творча атмосфера. Було цікаво бачити, як художни_ці, музикант_ки, актор_ки, режисер_ки й технічні команди проявляються в одному великому процесі. На той час я активно займався фотографією і відеозйомкою, і мене цікавили режисура й драматургія. Тому коли Ростислав Держипільський у 2018 році запросив мене до команди, пазл склався, і я відгукнувся.
Моя посада не була безпосередньо творчою. Я працював заступником директора з господарської частини, а пізніше директором-розпорядником. Але я був усередині театру і мав можливість бачити, як усе створюється, працює творча й технічна команди, сцена, простір, глядацька зала — увесь цей складний живий організм.
Театр дав мені безцінний досвід менеджменту, багатозадачності й відповідальності. Там потрібно тримати в голові багато процесів одночасно, і це добре тренує навичку кризового менеджменту.
Він сильно вплинув і на моє художнє бачення, навчив мене мислити по-іншому, більш багатошарово.
Я почав краще бачити, як на людину впливають простір, світло, звук, пауза, присутність інших. Для мене театр — важливий етап. Я тішуся, що тоді дозволив собі зайти в цей світ і побачити його зсередини.
Чому ти завершив роботу в театрі?
Рішення піти було справді непростим. Я дуже люблю театр і далі тепло до нього ставлюся. Це велика частина мого життя, багато людей з театру для мене залишаються близькими.
Театр страшенно затягує. Там можна бути 24/7, і певний час для мене це було органічно. Справді, робота в театрі часто тримається не лише на професійності, а й на великій відданості. У певному сенсі це служіння — команді, глядачам, простору, процесу — і культурі загалом. Але водночас треба чесно сказати, що така робота рідко буває про work-life balance і достойну фінансову винагороду, хоча люди вкладаються в неї дуже сильно.
З часом моє життя змінилося. Я створив сім’ю, з’явилися нові відповідальності й внутрішні запити. Я зрозумів, що мені потрібно більше ресурсу — для сім’ї, власних проєктів, творчого розвитку.
У якийсь момент я відчув, що етап, заради якого прийшов у театр, уже відбувся.
Я багато навчився там, побачив внутрішню кухню створення вистав і проєктів, пройшов великий досвід відповідальності, організації, менеджменту й командної роботи. І зрозумів, що хочу рухатися далі — більше проявлятися як художник, працювати зі своїми проєктами, ризикувати у власній творчій практиці. Думаю, це не про розрив із театром. Радше про зміну форми присутності. Я відкритий до співпраці з театром у творчому напрямку.
Зараз я допомагаю дружині реалізовувати її проєкт і працюю над своїм. Мені цікаво досліджувати, як мистецтво допомагає людині відновлюватися, повертати себе, збалансовуватися. Не хочу поки розкривати всі карти, але відчуваю, що це важливий напрямок, і хочу його втілити.
Як ти познайомився з Юрою Боринцем?
У 2016 році я знімав репортаж про його виставку в Надвірній. Я тоді робив різні репортажі про життя міста, культуру, людей, і мене дуже зацікавило, що виставка відбувається не в галереї, а на торговиці. Це вже звучало незвично. Я приїхав познайомитись з Юрою. Там була дуже жива атмосфера: простір ринку, роботи, люди, потім багаття. Це не було схоже на класичну виставку, до яких я звик, і саме тому мені це запам’яталося.
Пізніше, коли ми робили другий фестиваль «Тепле Різдво», треба було виправити рік на великому банері сцени. Передруковувати його не хотілося, тому я згадав про Юру як художника. Він приїхав, розмішав фарбу, ідеально потрапив у тон і одним жестом пензля виправив цифру. Дивлюся на це й думаю: «Це не те, чого я очікував від художника, дуже неакуратно». Починаю дипломатично підбирати слова, щоб він це виправив. А Юра дивиться на мене й каже: «Та це все фігня. У мене вчора народилася донечка. Ходімо вип’ємо глінтвейну». Я дуже запам’ятав цей момент, це дуже про Юру. Подивився на ту цифру ще раз і подумав: «А й справді, це не має великого значення». Ми так її і залишили. Для мене це була точка прийняття Юри і перший момент, коли мій перфекціонізм почав трохи тріщати по швах. Не все треба виправляти, іноді важливіший жест, стан, життя.
Студія в Надвірній
У 2017 році в Юра запропонував мені долучитися до вечірньої школи для дорослих. Я був не лише учасником, а й допомагав з організацією. Ми малювали, експериментували, говорили про мистецтво, розбирали роботи художників і художниць, досліджували різні матеріали. До того я більше бачив живопис у класичному розумінні, а Юрина практика була для мене більш експериментальною. Мені було цікаво, як він мислить, як працює з матеріалом і дозволяє собі жест. Завдяки цим заняттям я теж почав більше дозволяти собі експериментувати у своїй творчості. З часом із цієї вечірньої школи виросла наша спільна лабораторія.
Я показав Юрі свої роботи — цифрову фотографію, відео, графічний дизайн. Ми вже тоді мали смартфони й почали дивитися на них не тільки як на гаджет для споживання контенту, а як на інструмент для творчості. Зробили перші цифрові етюди й побачили, що це може бути не просто швидкий ескіз, а повноцінна робота. Майстерня в кишені.
На виставці «Доторкнутиси» ми показували частину цього багаторічного напрацювання — те, що ми назвали «смартфонним примітивом». Це малювання пальцем на смартфоні в найпростішому редакторі. Коли ми її готували, багато згадували, як усе починалося. Бо виставка насправді багатошарова: там є і наша лабораторія, і смартфонний примітив, і повернення до творчого бачення, яке в мене після 2022 року на деякий час зупинилося.
Ігор Полатайко та Юра Боринець. Фото: Антон Сорочак
Ти можеш назвати Юру своїм вчителем?
Так, можу. Не в класичному сенсі, де є вчитель, учень і академічна програма. З Юрою це було інакше — як живий творчий процес, навчання через присутність, спостереження, спільні експерименти.
Він одразу побачив мій художній стиль і не намагався загнати його в рамки. Навпаки, допоміг мені його відчути і розвивати. Я тоді мав багато внутрішнього перфекціонізму, хотів усе контролювати, зробити суперправильно.
А Юра показував інше бачення. Жест може бути живим, фарби не треба боятися, помилка іноді відкриває роботу, а не псує її.
Через нього я почав інакше відчувати фарбу. Він показав мені багатошаровість роботи з матеріалом. Картина може вести тебе, у процесі може з’являтися те, чого ти не планував, і важливо не сліпо реалізовувати задум, а й слухати саму роботу. Десь він підказував, десь просто був поруч. Ми обговорювали, що працює, що дратує, що хочеться залишити, а що перекрити.
Для мене він учитель саме в цьому сенсі — як людина, яка допомогла мені розкритися без зайвого тиску. Не через академічну систему, а через довіру до жесту, фарби, експерименту і до того, що в мені вже було. Водночас це був обмін. Наша співпраця ніколи не була односторонньою.
Ми багато говорили, пробували, дивилися на роботи одне одного. Але саме Юра допоміг мені зробити дуже важливий крок — дозволити собі проявлятись вільніше.
Разом із Яною Савчин ви робили #ПроектБЕЗ, де позбавили себе зору на 24 години. Його можна вважати перформативною практикою?
Так, це справді можна вважати перформативною практикою. У той час мене дуже захоплювало сучасне мистецтво, і хотілося спробувати нові форми прояву. У мене виникла ідея, Яна її підтримала.
У мене дуже сильний візуальний канал сприйняття. Я багато вдивляюся, спостерігаю, зчитую світ через зображення, деталі, простір. І в якийсь момент з’явилося питання: а що буде, якщо цей канал відключити? Я підготував квартиру заздалегідь. Поскладав усе на свої місця, і ми запамʼятали, що де лежить. Навіть намагалися фіксувати себе на відео. Попередньо ми домовилися про зустріч із Юрою Боринцем, а Анатолій Звіжинський уже під час перформансу прийшов до нас у гості.
Ми намагалися поводитися звично. Рухатися квартирою, робити звичайні буденні справи, готувати їжу. Потім навіть ризикнули вийти в місто, і це привертало увагу. Усім було цікаво, що ми робимо.
Для мене це був справді сильний досвід. Особливо — відчувати місто не очима, а через дотик, запах, звук, голоси, реакції людей поруч. Ніби простір починає відкриватися інакше. Метою проєкту не було «зрозуміти, як почуваються люди з порушенням зору». За 24 години це неможливо.
Для мене це був передусім експеримент із власним сприйняттям. Що буде зі мною, якщо тимчасово забрати в себе візуальний спосіб бачити світ?
Важливим наслідком стало те, що я почав більше думати про інклюзивність. Почав помічати, як людина з порушенням зору взаємодіє з містом, де простір більш-менш безпечний, а де важко або майже неможливо рухатися. Для мене #ПроектБЕЗ став не відповіддю, а точкою, після якої я почав інакше дивитися на простір і на людей із різним досвідом сприйняття світу.
Надвірна — не замалий простір для творчості? Як творилося в малому місті? Як твориться у Франківську?
Надвірна — моє рідне місто, і мій творчий шлях почався саме там. Це середовище мені багато дало. Там є близькі люди, природа, гори поруч, інше повітря. Я страшенно люблю Надвірну влітку — вона мене наповнює. Звісно, можливості малого міста мають свої обмеження. У творчому процесі головне для мене — готовність і бажання проявлятися. А вже для розвитку, контактів і більших проєктів має значення простір.
Якщо говорити про Франківськ, то це, звісно, більший масштаб: більше людей, подій, мистецьких контактів. Він має культурний, трохи богемний характер. Дуже люблю, коли тут відбуваються фестивалі — тоді місто ніби змінює ритм. Тому я би не сказав, що Надвірна замала для творчості. Це моє місце сили. Вона дала мені початок, а Франківськ — можливість рухатися далі.
Як виникла ідея зробити спільну з Юрою виставку-лабораторію «Доторкнутиси»? Це ваша перша спільна виставка?
Ідея виросла з нашої з Юрою багаторічної лабораторії — розмов, експериментів і вечірньої школи в Надвірній. Там ми поступово напрацювали те, що зараз називаємо «смартфонним примітивом».
У нас уже були невеликі спільні покази. Ми робили виставку в нашому просторі в Надвірній як підсумок певного періоду роботи. Також Юра брав деякі мої роботи у свої виставкові проєкти. Але «Доторкнутиси» — це перша наша спільна виставка таких масштабу і багатошаровості. Поштовхом стало моє повернення до творчого бачення. Після 2022 року воно в мене на певний час зупинилося, а потім через спілкування з Юрою, його майстерню і живий художній простір почало повертатися. У якийсь момент я створив серію нових диджитал-робіт і показав їх Юрі. Він почав говорити, що ці роботи треба показувати. Напевно, тоді і з’явилося перше відчуття, що з цього може вирости виставка.
Виставка «Доторкнутиси», інсталяція «Поле тиску». Фото: Антон Сорочак
Для мене «Доторкнутиси» має кілька шарів. Один із них — дотик. Простий, первинний, майже інстинктивний. Для нашого методу важливий перший імпульс, жест, момент, коли ти ще не контролюєш усе головою, а просто торкаєшся і проявляєш образ. На виставці перший поверх — це був простір Юри, відтворення його майстерні. Другий — моя експозиція, фактично мій дебют у такому масштабі. Там були цифрові твори, живопис, об’єкти, скульптури. Нам було важливо показати, що смартфонний примітив може бути не просто цифровим жестом, а повноцінною художньою практикою, яка переходить в інші матеріали.
Окремо важливою для мене була інсталяція «Поле тиску». Я думав, як передати процес відновлення через творчість і той тиск реальності, в якій ми живемо. Коли я знову почав малювати, кожна робота давала мені коротке полегшення. Але потім я знову повертався у відчуття тиску — війни, новин, відповідальності, тривоги за близьких. Для мене це про творчу боротьбу за себе. Немає пігулки, яка тебе відновить. За свій стан важливо боротися, а себе і рідних треба берегти.
Важливою частиною виставки стали також майстеркласи. Це запропонувала Ксенія Малих, і для нас це був дуже цінний досвід. Ми працювали з усіма охочими, а також із військовими, які проходять реабілітацію в Івано-Франківську. Було важливо бачити, як цей метод може ставати не тільки художньою практикою, а й способом взаємодії, уваги, присутності. Тому «Доторкнутиси» для мене — не просто спільна виставка про малювання на смартфоні.
Це виставка про дотик до мистецтва, матеріалу, іншої людини і до самого себе. І про те, як через цей дотик може поступово повертатися творче бачення.
Головне фото: Антон Сорочак