Біля коломийського Музею Писанки ще до початку екскурсії збираються люди. Висока блондинка у вишиванці уважно вітається з кожним. Свою екскурсію вона починає словами:
— Мене звати Галина, я — внутрішньо переміщена особа. І я закохана в Коломию.
Коли вона говорить про своє життя, найчастіше вживає слово «вибір». Перший зробила ще у 2014 році. До цього вона десять років прожила у Донецьку. Другий вибір постав через вісім років, коли дорога з Рубіжного, що на Луганщині, пролягла на Івано-Франківщину.
Гідеса проводить авторські екскурсії та говорить про місто, наче прожила тут все життя. Головне її місце праці — Коломийська філармонія імені Олександра Козаренка. Робота мрії, за словами економістки за фахом, яка завжди любила класичну музику.
Вранці 24 лютого 2022 року Галина з матір’ю та тринадцятирічною донькою сиділи в переповненому потягу Лисичанськ-Хмельницький. Жодних зайвих речей. Але передчували: їдуть надовго. Ковдра з Рубіжного, яку брали на випадок, якщо доведеться спати на підлозі, зараз один із найтепліших спогадів про попередній дім.
Галино, а є те, за чим ви шкодуєте, що не взяли?
Фотографії. Родинні — бабусі, дідуся, прабабусі. Якась частина мене вірила, що ми повернемося. Не оцифрувала, не взяла навіть деяких — і це найбільший жаль.
Є ще одна історія. З собою я збиралась взяти великий прапор України — купила колись біля харківського стадіону. В останній момент забула у коридорі, прямо біля входу. Пізніше сусіди, які виїхали останніми, розповіли, що в нашу квартиру зайшли російські солдати. І я думаю про те, що перше, що вони побачили — це український прапор. Тішусь, що навіть так їм нагадали: на Сході не всі на них чекали.
Тепер, за нашою згодою, там мешкає літня пара з Кремінної, у яких власне житло зруйноване. Мені приємно, що нас бодай спитали.
Як ви згадуєте свої перші дні і тижні в Коломиї?
Коли ти роками живеш в одному місці, у тебе є звичні маршрути, знайомі обличчя, когось зустрів, кивнув… А тут виходиш — і не знаєш нікого. Мозок, щоб себе ж обманути, бачить у незнайомцях знайомі риси — то сусідку, то вчительку доньки, то колегу. А потім розумієш — ні, такого не може бути. Це виснажливо, і про це чомусь мало говорять.
Ви спілкувались з іншими внутрішньо переміщеними людьми на початку, шукали земляків?
Ні, я свідомо уникала «своїх». Бо в усіх був спільний біль, а я людина емпатична — і проживати ще й чужий біль, коли в тебе самої немає сил на власний, було понад силу. Не знаю, правильно це чи ні, але я тримала дистанцію.
Як з’явилося нове коло спілкування?
Допомогли щоденні прогулянки містом, екскурсії, які безкоштовно організовувало управління культури і туризму Коломийської міськради. Кожного дня о першій годині переселенці й переселенки збирались біля Народного дому. Нам показували храми, музеї, історичні будівлі. Приходили переважно кияни, харків’яни. Почали знайомитись.
А потім — зовсім несподівано — з’явилася філармонія. Перші концерти класичної музики тоді буквально рятували мене. Година, коли ти не дивишся в телефон, не відстежуєш новини з фронту. І там теж потроху з’являлися знайомі обличчя.
Я тоді й мріяти не могла, що філармонія теж стане для мене ще одним домом. Та спочатку було пізнання Коломиї — у ролі нової мешканки, а згодом гідеси. Втім без однієї публічної обіцянки цього всього швидше за все би не сталося.
Я виросла в російськомовному середовищі й говорила російською з донькою з її народження. Так склалося. Цікаво, що моя рідна бабуся, на відміну від мене, була україномовною — поки родина жила в селі на Луганщині. Російська з’явилася у нас лише коли переїхали в місто. Розуміючи цю причинно-наслідковість, мені зараз геть не хочеться повертатися ні до чого російського.
Коли донька йшла до школи ще у 2015 році, я свідомо обрала український клас. А остаточне рішення ми ухвалили всією сім’єю прямо в потягу 24 лютого серед інших пасажирів. Домовилися, що відтепер спілкуємося лише українською. Це було схоже на маніфест.
Як ви відреагували, коли вже вам запропонували бути агенткою з туризму в управлінні культури, а згодом проводити екскурсії?
Спочатку розгубилась — яка ж я гідеса? Проте цікавість взяла своє і я прийняла виклик. Наукові співробітни_ці Музею історії Коломиї мені дуже допомогли з інформацією, наставництвом.
Коли я занурилась в тему, побачила який колосальний туристичний потенціал має місто. Він не реалізується, бо в Коломії є що показати, але нема кому.
З якими відчуттями у березні 2022-го ви вперше прийшли на екскурсію містом?
Трохи з острахом. Але з першого разу стало цікаво. Далі щодня відвідували різні локації. І коли ти регулярно чуєш про місто, щось дізнаєшся, виникає бажання ще більше дослідити.
Екскурсія у 2023 році
А вперше самій розказувати про Коломию іншим — як вам було?
Мріяла, щоб на першу екскурсію прийшло хоча б з десять людей, а коли виявилось, що їх вдвічі більше, трішки запанікувала. Включився синдром самозванки. Але я відчувала велику підтримку. То ж повела людей на перший оглядовий маршрут.
Таких екскурсій саме для внутрішньо переміщених людей я провела більше десяти за літо 2023-го. Потім до мене почали ходити місцеві. Виявилося, що коломияни, які тут все життя прожили, знають про місто набагато менше, ніж їм хотілося б.
Людей дивує, коли вони дізнаються звідки ви, вашу історію?
Я вважаю, що це моя «фішка» і позиціювання — переселенка, яка знайомить людей з містом. Хочеться, щоб люди, які в Коломиї вперше, чи її по-новому відкривають, подивилися на місто моїми очима.
Мені видається, я досі не втратила здатність дивитися на Коломию очима першовідкривачки, а не місцевої мешканки.
З часом, звісно, відчула себе вже частиною міста, при цьому свою ідентичність — не коломиянка, яка закохана в Коломию — збережу назавжди. У людей, які тут народилися, і все життя прожили — інший погляд. Багато чого вже не помічають, бо звичне з народження. Часом прикро, що місцеві недооцінюють і навіть трішки меншовартісно ставляться до Коломиї, мовляв, ну що тут дивитись.
Які питання вам задають найчастіше?
Чому в Коломиї так чисто? Мене спочатку неабияк воно дивувало. А згодом стало тим, чим я пишаюсь, як нова коломиянка, адже тут унікальна система збору і транспортування відходів, немає відкритих сміттєвих контейнерів. У кожного будинку свій комплекс контейнерів з кодовим замком. А ще прибирання вулиць дуже ретельне. Але це якраз найпростіше, на що я можу відповісти.
Спочатку побоювалась, що люди мене щось спитають, а я не знатиму відповіді про історичні події чи постаті. То ж вирішила бути чесною — чогось не знаю, так і кажу. Загалом не хочу бути балакучою головою: подивіться направо, подивіться наліво. Тому намагаюсь давати користь — і про клімат, і про де смачно поїсти говоримо, і про якісь місцеві цікавинки…
Є місця, які стали для вас улюбленими і які ви неодмінно показуєте гостям?
Це філармонія, однозначно, площа біля ратуші з фонтаном, сама ратуша, церква Йосафата — якщо ще й корильйон (великий рідкісний музичний інструмент, звук від клавіш передається на дзвони) звучить під час екскурсії, це абсолютний захват. І, може, це банально, але — Музей Писанки.
Я на початку екскурсії кажу, що у нас прогулянка. Ми насолоджуємось і не ставимо собі мету за годину побачити якомога більше локацій. Хочеться, щоб люди не втомлювалися, але при цьому вловили особливу атмосферу, яку відчуваю я, показувати місто через призму мого власного досвіду.
Є туристи, яким цікава історія, є ті, хто хоче розважитись. Все це я маю дати, щоб склалось враження.
Для мене особисто інтелектуальна складова дуже важлива, вона не дає вигоріти, мотивує знаходити щось нове. Я відчуваю Коломию як дуже комфортне місто для життя і для відпочинку, яке прийняло мене і яке приймає інших.
Хочеться, щоб Коломия з невеличкого транзитного містечка, до якого заїжджають на пару годин, щоб відвідати Музей писанкового розпису, прогулятися десь до ратуші і поїхати далі — в Буковель, Яремче, перетворилося на місто для кількаденного відпочинку. Коломийське відчуття розслабленості, релаксу прагну передати людям.
Я опинилась в Коломиї випадково, полюбила це місто і тепер хочу, щоб його полюбили якомога більше людей.
Яким був ваш шлях до Коломийської філармонії?
Я дуже люблю класичну музику. Ми з мамою, коли приїхали в Коломию, роззирнулися — і так між собою, жартома: місто непогане, театр є, музей є, тільки філармонії не вистачає. Ну нічого, будемо до Франківська їздити. Менш, ніж за місяць на сторінці міського голови з’являється оголошення: відкривається філармонія. Тепер усі культурні потреби були закриті.
Це унікальний випадок, коли під час повномасштабного вторгнення у невеликому місті відкривається філармонія. Такі музичні заклади — прерогатива обласних центрів. Як Коломиї так пощастило?
В Коломиї опинився відомий оперний співак Микола Губчук, колишній соліст Національної опери України. Приїхав з Гостомеля, до батьків. Прийшов на одну із екскурсій в колишню будівлю гімнастичного товариства “Сокіл”, професійно випробував акустику приміщення. Заспівав гімн без мікрофона та був вражений природнім звучанням, без жодного підсилення. Ця унікальна будівля в закопанському стилі 17 років стояла занедбаною, хоча ще наприкінці 2021 в місті була як установа зареєстрована Коломийська філармонія імені Олександра Козаренка. Міська влада підтримала запуск. На 8 травня 2022 року оголосили перший концерт. Зробили афішу, запустили рекламу, а тут безлад. Гора сміття просто в залі.
Своїми силами коломийські освітяни, представники культури, бібліотекарі все вичищали, щоб дати перший концерт. На перших концертах під час дощу просто на сцену підставляли відра та виносили дощову воду під час виступів. Дах перекрили вже пізніше.
Микола Губчук досі залишається художнім керівником Коломийської філармонії, хоча працює в Києві у Національній філармонії.
Він дуже докладається, щоб на нашій сцені виступали відомі постаті. Минулого року був концерт під орудою Кері-Лінн Вілсон, однієї з найвідоміших жінок-диригенток у світі, дружини Пітера Гелпа, головного інтендента Метрополітен Опера.
Уявіть, Коломия, районний центр, і тут американська диригентка. Це приклад того, що і під час війни ми не живемо лише у стражданнях, а провадимо інтенсивне культурне життя, навіть на периферії.
Якби хтось раніше про це розповів, то я б не повірила. У 2022-му році місцева влада повірила в те, що в Коломиї може бути повноцінна філармонія, не тільки на папері. Це стовідсотково заслуга Миколи Губчука. Він був локомотивом, завдяки якому все поїхало. У нього очі світяться, коли він говорить про філармонію у Коломиї. Він і мене свого часу зарядив своїм ентузіазмом, то ж зараз так само захоплено про це говорю.
Не було страху, що вас тут не приймуть?
Узагалі ні. Це той самий стереотип, тільки в інший бік. Я завжди керувалася простим принципом: як я ставлюся до людей, так і вони ставитимуться до мене. Мої внутрішні переконання збіглися із ставленням — мені тут справді комфортно.
Ким ви себе відчуваєте зараз?
Я цілком усвідомлюю, що коломиянкою ніколи не стану — і я цього не хочу. Відмовлятися від свого минулого я не готова. Я українка зі Сходу України, яка опинилася на Заході і почуває себе тут цілком комфортно. Наразі я вже ні від чого в своєму житті не зарікаюся. Але тепер моє життя буде тут.
Сьогодні Галина каже «у нас у Коломиї» так природно, що сама цього не помічає. Вона заступниця директорки наймолодшої філармонії в Україні й гідеса, яку тут впізнають. Разом з донькою вони збирають власну бібліотеку і сторінка за сторінкою вчаться знову довіряти місцю, куди їх привела війна. А в шафі досі лежить ковдра з Рубіжного — та, яка нагадує Галині про дім, але зігріває вже за тисячу кілометрів на Захід — у тій самій країні.
Фото з архіву Галини Плетньової.