Мисткиня Дарка Сорока рефлексує про у тексті, який вона означила як «фанфік-притча», про (не)збереження спадщини та (не)зручність спадку.
На порозі торговельного центру лежала стара сонна собака. У смузі сонячного світла вона вигрівала то один, то інший бік. Коли собака підводилася, щоб змінити позу, автоматичні двері спрацьовували й синхронно гупали, завдаючи їй незрозумілого подразнення. Проте песівна мала добрий нюх і, не бачачи, хто виходить чи заходить, майже не реагувала на скляні двері. Зсередини долинали голоси. Коли йшлося про те, що вважають своїм, вони звучали твердо й гучно. Коли треба було відповідати за чуже або за те, що вважається чужим, слова стишувалися.
Тривало публічне обговорення про внесення до реєстру пам’яток культури. Обговорювали спадщину. Слово взяла дослідниця руїн Надвірнянського замку, за іншою версією — Краснодвору.
— Коли його збудували? — запитання підвисло.
— Є декілька версій. Від XIII–XIV століття до XVI.
— А що там було?
— Твердиня понад дев’яносто вісім метрів завдовжки і майже тридцять шість завширшки. Оборонні вежі, мури, рови, підйомний міст на в’їзді. Житлові прибудови, льох і навіть шпихлір, тобто зерносховище. Домінанта — велика вежа у формі неправильного гранчастого дев’ятикутника з бійницями. На її стінах зберігся давній тиньк, а всередині — прямокутні виступи від отворів.
— А що там є зараз?
— Руїни.
— Залишки мурів, веж і фрагменти конструкцій. Поруч парк імені Івана Франка. Замок не охороняється.
— Шкода, що місцеві не зробили тут більш доступну та цікаву локацію для туристів.
— На жаль, історія розвалюється на очах.
— На порядку денному розгляд ремонту дороги до пам’ятки, кхе-кхе. Треба зробити дорогу, — голос був рішучий.
— Куди?
— До Краснодвору. Щоб люди могли його побачити. Це історична спадщина.
— Приїдуть і не знайдуть, там усе поросло кущами та деревами. Шипшину й терен не продерти. Хіба взимку, як листя опаде. Перекриття нема, можна травмуватися…
— Ми поставимо таблички та к’юар-коди. Зробимо карту й велосипедні маршрути. Розроблену концепцію вже прийнято, над нею працюють спеціалісти. Залучено представників креативного класу та інфлюенсерів. Є контент-план і графік.
— А якщо прочитають і все одно нічого не побачать? Треба або кафе, або оглядові майданчики. Сувеніри. І бажано, щоб вхід безкоштовний.
— Зробіть хоча б дорогу…
Ці слова сподобалися. Дорогу можна було спроєктувати, порахувати, погодити й урочисто відкрити. Дорога мала кошторис і відповідального. Дорога — це найпростіше. Можна відремонтувати шлях до місця й так і не прийти до нього.
— Ми створимо тут спільний простір, — обіцяли. — Зберемо все, що лишилося: камені від замку, синагоги, костелу, старого будинку культури й стадіону.
— А про кого він буде, цей простір? — спитав жіночий голос, але луна його віднесла.
Не змогли домовитися, що саме означає «спільний».
Кожен говорив своєю мовою. Не тільки українською, польською, їдишем чи російською. Це були мови пам’яті: військового, переселенки, музейниці, архітектора, людини, яка втратила дім, і людини, яка ніколи його не залишала.
Усі казали: «Це наша історія», — але кожен мав на увазі щось інше. Люди сперечалися, який камінь покласти першим, що зберегти, а що забути.
— Ви думали, Вавилонська вежа впала через різні мови? — запитав хтось. — Можливо, вона просто не мала дорожньої карти чи затвердженої концепції з к’юар-кодами та кольоровими маршрутами. А може, мала забагато планів. А можливо, до неї не було дороги чи не ходив рейсовий автобус.
Потім заговорили про Велику Коломийську синагогу. Її збудували наприкінці XVI століття. У 1942 році, під час ліквідації одного з трьох коломийських гето, нацисти її спалили. Руїни простояли до середини п’ятдесятих. Тоді радянська влада збудувала на їхньому місці «готель» для селян, які торгували на ринку. Вулиця Стуса, 32. У дев’яностих там сиділи приватні фірми й організації, у двохтисячних будівля поступово занепала. У 2026 році міська рада продала її на аукціоні приватному підприємцю. У вересні почався демонтаж.
Старі будівлі спершу втрачають людей, потім голоси, а згодом стають нерухомістю на чиємусь балансі і чекають.
А тим часом у Коломиї, на вулиці Стуса, біля будмайданчика зупинилися двоє перехожих.
— Цей будинок продали.
— Як можна продати синагогу?
— Продали не синагогу. Продали готель. Будинок, який не становить історичної чи архітектурної цінності.
— А де тоді синагога?
— Синагоги немає з сорок другого.
— А хто відповідає за місце?
— Власник.
— А якщо власник купував будинок, а не місце?
— Тоді держава.
— А якщо держава не знає, що з ним робити?
На даху занедбаного готелю росли дерева. Вони з’явилися за ті роки, поки будівля нікому не була потрібна, або ніхто не хотів визнавати, хто за неї відповідає.
Хлопець, який стояв поруч, запитав:
— Якщо воно нічийне, можна забрати цеглу? На дачу, прибудову зробити.
— Зараз набіжать. Це ж спадщина.
Таке вже було. Старші містяни розповідають, що в п’ятдесятих місцеві будівельники пустили на готель усю австрійську цеглу й деякі елементи внутрішніх стін синагоги. Тепер, коли будинок розбирають, це видно: під радянською штукатуркою та українським гіпсокартоном цегла, з якої колись була збудована синагога.
— Кому належить синагога? Кому належить цегла в стінах готелю? Кому належить пам’ять про тих, хто там молився? Кому належить право розповідати, що тут було?
Хтось відповів:
— Ви ставите ці питання не для того, щоб знайти власника. Ви шукаєте спосіб, щоб уже нічого не робити.
— Але якщо це не наше?
— Не все, що не твоє, можна залишити напризволяще.
— Ми не можемо відповідати за все.
— Звичайно. Але ви відповідаєте за те, що вирішили побачити та означити.
Спадщина — це не тільки те, що ми отримали. Це те, за що ми тепер відповідаємо. Не все в ній зручне, красиве чи таке, чим хочеться пишатися.
Ми нащадки не лише знаменитих будівничих і звитяжних українок. Серед них були ті, хто руйнував, переслідував, співпрацював, мовчав і крав. Ми не можемо вибрати собі предків, але можемо вибрати, що робити з тим, що вони нам залишили.
— Знаєте, коли в нас усе буде добре? Коли ми знатимемо свою історію. Всю.
— А що ви робитимете, коли дізнаєтеся, що історія не одна?
Історія складається з багатьох голосів, які не завжди можна звести до однієї правильної оповіді. Будівля може пережити окупацію, стати укриттям, дивитися, як з неї вивозять людей, як змінюються прапори, мови й пояснення минулого, і зрештою стояти з вибитим склом і бур’янами. Дорога до неї є. Спільного простору немає.
Зруйнувати місце можна дуже швидко. А буває, що війна не встигає. Тоді довершують десятиліття байдужості, коли всі чекають, що хтось інший скаже, що з цим робити.
— Що нам робити зі спадщиною?
Вони хотіли інструкцію, стратегію, відповідального. Хотіли, щоб хтось інший визначив, що зберігати, що відновлювати, що переосмислювати, а що залишити в минулому.
Спадщина — це ресурс і тягар. Якщо ми хочемо тільки ресурс, то заберемо з неї те, що нам зручно, і збудуємо прибудову. Якщо хочемо тільки тягар, то спробуємо обгородити її парканом і будемо зітхати в соцмережах. Але вона залишиться з нами в обох випадках.
Не обов’язково все привласнювати. Не обов’язково перетворювати кожну будівлю на музей, ресторан чи культурний центр. Не обов’язково робити чужу історію зручною для себе. Але можна сказати: це не моє, але мені не байдуже, що з цим станеться.
Тричі на тиждень я займаюся йогою. Вікна студії в Коломиї виходять на вулицю Оренштайна. За розвалинами стін — поле, зелена скошена трава. Зараз початок осені, вона дуже соковита.
Колись тут було єврейське кладовище і бейт-мідраш. Його стіни теж видно з вікна. Кажуть, тут жив і молився сам Баал Шем Тов, засновник хасидизму. За радянських часів на полі грали у футбол, стандартна історія. Потім, уже за незалежної України, поле обгородили й повісили табличку на івриті. Нещодавно її продублювали українською. Мабуть, хтось нарешті вирішив, що це місце мають розуміти не лише ті, кого вже немає.
Я стою в позі собаки мордою вниз і дивлюся на поле. Тренерка каже: «Не затримуйте дихання. Не округлюємо спину. Не перенапружуємо шию. Лопатки звели. Сильні руки. Долоні втиснені в килимок». Я дихаю. Я тут. Але що означає «тут», коли під моїми долонями, втисненими в килимок, стільки чужого «колись»?
Вікна студії виходять і на стару єврейську будівлю, яка живе своїм життям. Там живуть люди, на балконі сушиться білизна. На одвірку біля входу в під’їзд з-під сотні шарів фарби й штукатурки прозирає заглиблення під мезузу, вузька щілина, куди колись вкладали сувій. З вікна студії її не видно. Я просто знаю, що вона там є.
Про неї знають мої друзі, яким я розповіла. Може, знає ще хтось, очевидно, знає. Але про це я нічого не знаю.
Заглиблення під мезузу не табличка і не к’юар-код. Його робили не для туристів. Мезузи торкалися щоразу, коли заходили додому: з кошиком з ринку, малям на руках. Хто забрав саму мезузу, чи встиг, де вона тепер?
Біля цих дверей росте хміль. За літо він розростається, чіпляється за одвірок, за ринву, за старі виступи в цегляній стіні. Восени шишечки світліють, листя темніє, стебла сплітаються в щось схоже на орнамент, дуже красиво.
— Давайте зробимо тут фотосесію, — каже хтось у студії, бачачи, як я дивлюся на вхід.
— Який класний хміль і атмосферні двері.
Фотографуємося навпроти старих єврейських дверей, біля входу на старий єврейський цвинтар і руїни бейт-мідрашу. Поправляємо волосся, шукаємо світло.
Виходять класні фотки.
На них гарний хміль, осіннє світло, усміхнені люди. Потерті двері, фактура, атмосфера. На фото не видно, що мезузи немає. Кладовища теж не видно: щось некомфортне завжди можна кропнути. Хміль в’ється по дверях, як в’ється щоосені. Йому однаково, чиї вони. Фотографії розлітаються по інстаграмах. Двері залишаються там, де стояли.
Наприкінці заняття ми лягаємо в шавасану, позу мерця. Лежимо нерухомо, як стара собака на порозі торгівельного центру, і нас не тривожать ані двері, ані голоси. «Відпустіть усе», — каже тренерка. А я не можу відпустити поле за вікном.
Можливо, це і є моя частка спадщини. Не будівля, не земля, не право вирішувати, що з ними робити. Лише знання: маленьке, незручне, яке не видно з вікна і яке мені муляє.
«Ви відповідаєте за те, що вирішили побачити», — сказали тоді біля будмайданчика.
А за те, що знаєш, але не бачиш? Мабуть, теж. Бо знання — це вже вхід, поріг. І якщо переступиш його, далі доведеться щось робити. Хоча б розповісти.
Одного ранку я прочитала новину, що почали капітальний ремонт дороги до Надвірнянського замку. «Тепер люди зможуть приїхати й побачити спадщину», — написано там. Це добре. А далі? Новина цього не пояснювала.
«Зробіть хоча б дорогу», — відгукнулося в мені. Але не думаю, що ми вже прийшли. Бо прийти — це не тільки побачити. Можливо, це і залишитися, коли історія виявиться складнішою, ніж хотілося, ота «вся історія».
Визнати те, що не можна привласнити. Почути тих, кого більше немає. Прийняти відповідальність за те, що отримали, не просячи. Навіть коли не все в спадщині твоє. Особливо тоді.
— О! Зробіть ще один кадр, я, здається, кліпнула.
Фото: Дарка Сорока