Колись Союз українок у Коломиї організував гурток шляхетних панянок і навчав жінок складати столову серветку п’ятнадцятьма способами. Зараз хотів би навчати цьому знову.
Що означає така навичка сьогодні?
У світі, де жінка закриває собою дітей від дрона. Керує дроном. Працює лікаркою, очолює фабрику, волонтерить, евакуйовує батьків, платить податки.
Я часто чула від жінок, що вони не називають себе феміністками і навіть насторожено ставляться до самого слова. Водночас вони хочуть самі вирішувати, як жити, працювати, вчитися, розпоряджатися своїм тілом і своїм часом. Ми пропустили кілька хвиль фемінізму, а тепер, у часи війни, наздоганяємо.
Цей текст — не дослідження і не маніфест. Це п’єса на одну дію, спроба зібрати докупи обривки розмов, свідком яких я стала в Коломиї за чотири роки повномасштабної війни. За одним столом тут сидять жінки різних поколінь, професій і досвідів — жінки, які в реальному житті навряд чи могли б зустрітися. Ця зустріч — витвір моєї уяви. Усе інше — справжнє: персонажі, почуті мною історії й майже всі слова, які вони промовляють.
Сьогодні я в хаті союзянки з Коломиї, Софії. На кухні пахне кавою і компотом «з усього по чуть-чуть»: порічок, ірги, паперівок і сусідських вишень. Софія відкриває пакет котячого корму. Киця ніжно треться об її руку.
— Це ж треба, тулиться неначе людина.
Ми сідаємо говорити. Бабця приносить пляцок.
Бабця: Я малину перебираю циганською голкою. Так не пом’яти ніжні ягоди. Дочки питали: навіщо так довго? Можна ж руками. Не можна руками. Вона піде в святковий пляцок цілою, має бути не м’яцкана.
Софія доливає їй кави.
Софія: Пляцок вийшов чудовий, тісто крухе, як має бути. Я хотіла на архітектуру. Але була попівська дочка. У Радянському Союзі попівська дочка на архітектуру не йде. Пішла в Інститут нафти й газу. Крутила штуцери на нафтовидобутку в Долині. У гумових чоботах. Нарівні з чоловіками.
Софія довго помішує ложечкою каву.
Жінка з коротким волоссям: В середу ходила на стрижку — найкрутіший салон в Коломиї, запис онлайн, модний дизайн. Сіла в крісло до перукарки і кажу: «Хочу коротко, зріжте сантиметрів десять». Майстриня підняла очі й питає: «А чоловік дозволяє?» Я кажу: «Це моє волосся». Вона сміється, ніби це жарт. Наче ми граємося.
Всі сміються.
Жінка в лосинах: А мій чоловік дуже ревнивий. Каже: «Їдь на йогу, але як прийдеш — напиши. І фотку скинь». Я розумію, він хвилюється.
Софія біжить до кухні, ставить ще чайник.
Бабця (раптово): От раків треба тримати в кропиві у прохолодному, затіненому місці. Бо інакше помирають, кропива — природний антисептик. Мертвого рака їсти не можна.
Жінка у військовій формі: Так, кропива пригнічує ріст бактерій. Це не міф, це правда працює. Мене завжди питають: «Ви медсестра?». А я лікар. Я закінчила університет. Я оперую. Але добре. Головне, щоб руки не тремтіли. У мене тверда рука.
Директорка фабрики: Чудово розумію. Я була директоркою. Підпис — мій. Печатка — моя. Відповідальність — моя. Але коли говорили про фабрику, завжди згадували брата. Або чоловіка.
Софія доливає їй кави.
Жінка зі шкільного чату: Навіть у чаті написали: «Потрібні мами на екскурсію. Потрібні мами на ярмарок. Потрібні мами на свято». Я якось написала: «А тати?» Відповіли: «Ну, тати ж працюють». Я теж працюю. Але добре. Я прийшла.
Софія: От я вам розкажу. Був важливий прийом для духовенства. Я була шустра, допомагала мамі готувати, ладити обід. І от мені доручили відкрити шампанське. Де я там знала, як це робити. Але кажуть — я виконую. Воно все розлетілося по столу. Я втекла. Досі думаю, як треба було. Але вже не знаю. Мені було дванадцять.
Софія нарізає пляцок і підсуває тарілку ближче.
Переселенка в Італії: Я на літо приїхала додому. Стара синьйора, яку я доглядаю, дуже самотня, але пустила мене. Діти в Мілані, телефонують раз на тиждень. Вона розповідає про свого чоловіка так, ніби він помер учора, а не двадцять років тому. Мені теж є що розповідати. Але я не розповідаю… А вдома добре.
Волонтерка: Ох, так, вдома добре. Кажуть: жінки тримають тил. Гарно звучить. Я плету сітки, збираю на дрони, везу гуманітарку, приймаю переселенців, координую людей. Вночі ще відповідаю на повідомлення. Тил — це добре слово. Ніби я стою позаду. Але я не стою.
Софія дивиться у вікно.
Софія: Пригадую, ми їхали автобусом на Донбас. Союзянки висунули мене у виборчу комісію. Агітувати за незалежність. Я давала телеграму до Коломиї: «Незалежність гарантуємо, президента вибирайте самі». За Чорновола там ніхто не хотів голосувати. Казали, бандерівець. Я вперше побачила міліціонера з дубинкою. Питаю: «А що це у вас таке?». Він нічого не відповів. Я й справді не знала.
Бабця: Це все давно було. Витяжне тісто на штрудель робили всі разом. Розтягували над тканиною, руками, в усі боки. Тонше за папіросний папір. То треба бачити.
(тихо)
Скрипка стоїть. Коли та хвилина…
Софія (оживає): Коли їздили на Запоріжжя, на п’ятсотріччя козацтва, я чистила бульбу на сто люда. Ми ходили у довгих вишитих сорочках. Було таке піднесення. Патріотизм. Файно було…
Вона струшує крихти в долоню.
Я весь цей час мну в руках серветку.
Складаю. Розкладаю.
Серветка лляна, трохи підкрохмалена. Як не складай — повертається до прямокутника. Каву випито. Пляцки з’їдено. У порядній галицькій хаті про це не забувають. Киця повертається. Наче й не ходила нікуди. Нявкає.
Софія дивиться на неї:
— Ну, кицюню, що ти хочеш? Ти ж уже їла.
Але поки говорить — уже встає. Уже відкриває коробку. Уже насипає корм.
Я дивлюся на серветку. Вона так і лишається нескладеною.
Головне фото: Дарка Сорока