Дослідниця Ірина Фотуйма після участі у проєкті post impreza «Herstory: Феміністичний літературний гурток» прочитала самвидавну збірку «Рукопис поезій» Параски Плитки-Горицвіт і написала про вірші мисткині.
На Гуцульщині поряд із добре знаними особистостями співіснують митці й мисткині, чий творчий спадок і сьогодні продовжує відкриватися дослідникам і дослідницям. Однією з таких постатей є Параска Плитка-Горицвіт – мисткиня, чия творча спадщина не вкладається у звичні жанрові чи видові межі. Як письменниця, фотографка та художниця вона створила власний світ, у якому слово, образ, світло, лінія й молитва співіснують як органічні складники єдиного творчого універсуму. Авторський доробок неможливо сприймати лише як сукупність окремих текстів чи мистецьких творів, адже кожен із них є фрагментом цілісного творчого світобачення.
Дорога до Параски Плитки-Горицвіт для мене розпочалася не з музейної експозиції, а значно раніше — зі стежки, що веде карпатською Криворівнею. Лише пройшовши цей шлях, починаєш усвідомлювати, що творчість цієї авторки неможливо відокремити від простору, який її сформував. Коли ця стежка закінчується, починається інша — значно тихіша. За старими дерев’яними дверима відкривається не музей у звичному розумінні, а місце, у якому час ніби втрачає свою лінійність. Тут усе зберігає пам’ять про свою господиню: світлини, рукописи, книги, особисті речі. Здається, що Параска Плитка-Горицвіт не залишила цей дім остаточно — вона продовжує бути присутньою у кожній дрібниці, якої торкнулася її рука.
І от я стою посеред простої гуцульської хати й раптом розумію, що малію, але не від кількості експонатів чи від почутого про життя Параски Плитки-Горицвіт — гублюся перед масштабом цієї жінки, перед її внутрішньою свободою, перед її здатністю перетворити самотність на творчість, а звичайний аркуш паперу — на цілий світ. І тоді народжується запитання, яке ще довго не дає мені спокою: що можна сказати про Параску такого, чого ще не сказано? Як написати про неї так, щоб не звузити її мистецьку діяльність до кількох біографічних фактів чи усталених характеристик?
Відповідь прийшла несподівано. Через деякий час, працюючи з фондами Івано-Франківської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. Франка, я взяла до рук невелику рукописну поетичну збірку, написану її рукою. І саме тоді прийшло усвідомлення: можливо, про мисткиню варто говорити не через усе, що вона створила, а через одну книгу, яка зберегла живий дотик її руки і душі. Саме ця рукописна збірка стала основою цієї розвідки, адже вона відкриває можливість прочитати поетичний світ Параски Плитки-Горицвіт як через художній текст, так і через його матеріальне втілення — почерк, композицію сторінки, організацію рукопису, у яких зовнішня форма стає невіддільною від внутрішнього змісту.
Збірка «Рукопис поезій». Фото: Ірина Фотуйма
Рукописні книги Параски Плитки-Горицвіт — мистецький проєкт, у якому авторка самостійно виконувала всі етапи створення книги — від написання тексту й художнього оформлення до її палітурного оздоблення. «Впевненості, що її книжки в той же час буде надруковано, у неї не було, тому письменниця вирішила робити книжки власними руками. Тексти творів писала каліграфічними літерами на окремих аркушах паперу, прикрашаючи кожен малюнками, потім зшивала аркуші і скріплювала меблевими цвяшками. Обкладинки книжок робила з паперу, полотна та вареного клею», — зазначає Іван Карп’як. Тобто рукописні книги мисткині — не лише як носії літературного матеріалу, а мистецькі об’єкти. Відтак закономірним є звернення до аналізу поетичних творів, що становлять їхню змістову основу.
Перш ніж перейти до інтерпретації ліричних текстів, варто зазначити, що досліджуваний рукопис Параски Плитки-Горицвіт під впливом часу та інших зовнішніх чинників частково втратив чіткість, що ускладнює прочитання окремих слів і рядків. Додатковою перешкодою є індивідуальна манера письма авторки: попри охайність і каліграфічність почерку, окремі літери та їхні поєднання не завжди піддаються однозначному прочитанню. У зв’язку з цим наведені у статті строфи є результатом авторської реконструкції, здійсненої на основі рукописного оригіналу. Авторка дослідження усвідомлює можливість окремих огріхів у відтворенні тексту, однак прагнула максимально точно зберегти його зміст, мовностилістичні особливості та авторську інтонацію.
Саморобну збірку Параски Плитки-Горицвіт «Рукопис поезій» відкриває вірш «Візьму до рук гітару», яка мимоволі викликає асоціацію з експозицією в музеї її імені. Серед особистих речей письменниці й досі зберігається її старенька гітара, що надає цьому образові інтимного автобіографічного звучання. На особливість цього атрибуту вказував Михайло Кригель, пишучи, що мисткиня ще в ті далекі часи «робила “селфі”. Виставляла камеру на автоспуск і поставала то гордою гуцулкою в кептарику, то інтелігентною панянкою в блюдечках-окулярах, то з гітарою, то на тлі гуцульського ліжника». Крім того, оцифровані аудіозаписи засвідчують, що Параска Плитка-Горицвіт виконувала власні співанки під акомпанемент гітари, а отже, музика була невід’ємною складовою її мистецької практики.
Завдяки цим свідченням художній символ виходить за межі поетичної умовності й постає відображенням реального предметного світу авторки. Уже перші рядки твору — «Чи вмію я грати // На струнах твоїх?» — фіксують, що гітара у поезії виконує не лише орнаментальну, а й символічну функцію. Вона стає образом творчості, духовного самовираження та пошуку гармонії. Повторювані риторичні запитання — «Чи можу розвідить // З тобою тужливих // Тих думок і мрії?», «Чи вмію я грати?» — формують інтонацію внутрішнього діалогу, у якому лірична героїня прагне не стільки оцінити власну майстерність, скільки зрозуміти силу й щирість свого творчого покликання. Особливого значення набуває образ струн, який можна трактувати як метафору людської душі. Саме на «струнах» народжуються «тужливі думки» й «мрії», а музика стає способом їхнього художнього втілення. У цьому ключі рядки — «Чи гарно, не гарно // А все ж не кладу // Я хочу заграти, // Та щиро сердечно» — набувають програмного звучання.
Для авторки домінантним є не прагнення до технічної досконалості, а щирість творчого висловлювання.
Ностальгійною є поезія «Під вишнею», у якій образ вишні постає своєрідним сховищем людських сповідей, пам’яті та смутку. Уже на початку твору авторка створює атмосферу емоційної невизначеності, розмірковуючи: «Щось зітхає, хлипає… // І хто його знає?». Згодом риторичне запитання отримує відповідь: «Хто жаль в серці має?». Подальші рядки — «Чи мати за сином? // Чи дитя за батьком? // Чи щира дружина страдає? // Чи, може, дівчина, покинута милим?» — розширюють зміст твору, перетворюючи індивідуальне переживання на узагальнений образ людського болю. Тут простежується прийом психологічного паралелізму: внутрішній стан людини проєктується на природу, тому саме вишня ніби «зітхає» і «хлипає», а в результаті — приховує в собі чужий смуток. Завдяки такому художньому рішенню авторка уникає прямого зображення власних почуттів, натомість надає їм універсального звучання, перетворює природу на співучасника людських переживань. Згодом лірична канва твору набуває чіткіших обрисів, і реципієнт чи реципієнтка поступово усвідомлюють, що джерелом смутку є вимушена розлука двох закоханих. Інтимний мотив розкривається через щире зізнання ліричного героя: «Бо ти моє щастя // Тебе я люблю! // Тебе я кохаю // Як мрію свою // Як долю вірную // Як світанок у маю». Водночас авторка вибудовує своєрідну градацію художніх образів: від мрії як уособлення найпотаємнішого прагнення до долі, що символізує життєве призначення, а далі — до світанку у маю, традиційного образу весняного оновлення, надії та народження нового життя.
Особиста доля Параски Плитки-Горицвіт значною мірою була присвячена творчості. Вона не створила власної сім’ї й не мала дітей. У біографічних матеріалах трапляються згадки про ймовірне кохання, пережите під час перебування в таборах, однак ця історія не має документального підтвердження. Не збереглося листів, фотографій чи інших джерел, які б дозволили достовірно відтворити цей епізод її життя. Саме тому не варто ототожнювати ліричну героїню з авторкою. Проте виняткова емоційна щирість інтимної лірики Параски Плитки-Горицвіт, її глибоке психологічне проникнення у природу кохання, розлуки й очікування дають підстави припустити, що ці тексти народжувалися з глибоко пережитого особистого досвіду. Утім, така теорія залишається сферою літературознавчої інтерпретації, а не біографічно доведеного факту.
Збірка «Рукопис поезій». Фото: Ірина Фотуйма
Не менш цікавим зразком інтимної лірики є вірш «Не виходжу я до гаю», побудований на гармонійному синтезі індивідуального переживання з багатолітньою фольклорною традицією. Як і в інших поетичних текстах авторки, серед улюблених стилістичних фігур виразно простежується анафора [повторення однакових звуків, слів та ін. — прим. ред.]. Так, лірична героїня послідовно відкидає зовнішні причини своєї поведінки: «Не тому у гай не йду я, // Що дощиком росить. // А лиш тому не виходжу, // Бо милий не ходить. // Не тому я в гай не ходжу, // Що пташок не чути, // А лиш тому, що не можу // Милого забути. // Не тому я в гай не ходжу, // Що цвітів немає, // А лиш тому, // Що серденько // Знова пригадає». Сакральним простором у цьому уривку стає гай, репрезентований з одного боку як природний локус, а з іншого — як простір пам’яті. Саме він зберігає спогади про спільні зустрічі, світанки та приховане кохання. Відмова героїні відвідувати це місце є не втечею від природи, а спробою уникнути болісних спогадів, щоразу актуалізованих знайомим простором. Доречно поділитися думками Юлії Кіщук щодо природи у віршах авторки: «Для мене та природа дуже жива — не інструменталізована, не приручена хибною модерністю і раціональністю». Кульмінацією аналізованої поезії стає її фінал: «Нема милого, // покинув, // іншу вже кохає… // А моє серденько з туги // сльози виливає». Якщо попередні строфи лише поступово підводили читача до розуміння причини душевного болю, то кінцеві рядки відкрито називають її. Лаконічні, практично розмовні фрази не володіють жодною риторичністю, а лише підсилюють драматизм ословленого.
Якщо оцінювати поетичну спадщину Параски Плитки-Горицвіт винятково за критеріями художньої довершеності, окремі її тексти можуть видатися композиційно чи стилістично нерівними. Проте така оцінка була б неповною без урахування життєвих обставин, у яких формувалася особистість авторки. Здобувши лише початкову освіту, вона значною мірою сформувала свій світогляд завдяки самоосвіті.
Авторська поезія народжується не зі школи віршування, а з безпосередньої потреби осмислити власний життєвий досвід, що й зумовлює її щирість та емоційну переконливість.
Не менш важливим чинником формування її поетичного світу стало середовище: гірський ландшафт, традиційна культура, тісний зв’язок людини з природою й релігійним світовідчуттям визначили образну систему лірики.
Саме тому поезії Параски Плитки-Горицвіт позбавлені надмірної метафоричної ускладненості чи словесної декоративності, а їхня художня сила полягає у простоті вислову, органічності образів та глибокій закоріненості в природне й ментальне середовище Гуцульщини.
Щодо цього нам імпонує думка Павла Рибарука, який стверджує: «Її творчість називають наївною, але з етимології слово “наївний” походить від “native” – природний. І мені здається, що Параска так багато творила, бо це був її природний стан, вона з ним ужилася».
Аналізуючи єдність візуального й словесного у рукописній спадщині Параски Плитки-Горицвіт, варто звернути увагу й на графіку письма. Початкові та кінцеві літери окремих рядків виконані з особливим розмахом, що надає рукописові оздоблювального та виразного індивідуального характеру. Водночас текст практично не містить закреслень чи авторських виправлень, що дає підстави припускати, що перед нами чистовий автограф. Це дозволяє говорити про увагу мисткині не лише до словесного оформлення твору, а й до його візуальної репрезентації.
Поетична творчість Параски Плитки-Горицвіт переконує, що справжня література народжується не лише з мистецької вправності, а й із глибини особистого переживання. Саме тому її рукописна спадщина залишається живим свідченням епохи, духовного світу авторки та невичерпним джерелом для нових літературознавчих прочитань. Народжена з особистого досвіду, любові до рідної землі, її поезія й сьогодні промовляє до читача щирістю, простотою й внутрішньою правдою, відкриваючи нові можливості для її наукового осмислення та культурної актуалізації.
Головне фото: Фотоархів Параски Плитки-Горицвіт