10 років по тому, як у легендарному івано-франківському видавництві «Лілея-НВ» вийшла друком перша книжка віршів Мірека Боднара «Ще, ще, ще, не зупиняйся!», з’являється нова, з ледь вловимою відмінністю у назві — «…ще, ще, ще, не зупиняйся!». Цього разу у власному — теж франківському — видавництві андеґраундної літератури «П’яний корабель».

В одному з нещодавніх інтерв’ю Мірек розповів, що ця книжка — нагода зібрати з усього корпусу текстів ті вірші, які йому подобаються. Ймовірно, нове видання — це творчий checkpoint Боднара, і через ще один десяток років буде подібне зібрання віршів, яке актуалізує витримані часом вибрані тексти поета й відсортує жито від полови.

До книжки увійшли 222 вірші, серед яких уже відомі українському читачеві тексти, а також нові вірші письменника, які виходять на папері вперше — одинадцята номерна збірка поезій «концерт для фортепіано № 1». У книжці немає класичного змісту, коментарів і дат, а тексти зібрані у хронологічному порядку. Найліпше про структуру книжки розповів сам Мірек в одному з віршів:

Зміст

В добрій книжці не конче має бути зміст.
Добра книжка сама по собі є і змістом, і покажчиком.
А книжка з віршами і того більше.
Але тут він потрібен.
Зокрема, як нагадування,
що ця книжка складається з різних книжок.
А все ж є однією книжкою.
Зрештою, як і те,
що назви книжок можуть бути самостійними творами,
а зі змісту також можна робити вірші.

А отже:

Хороші вірші, погані вірші . . . . 7
Не для продажу . . . . 27
Фраґменти свободи . . . . 45
молитовник-путівник для прочанина . . . . 55
поґо . . . . 95
самотнi жiнки, розлучений чоловік і ще дещо про буденні речі . . . . 135
Нульовий меридіан . . . . 147
Фiландія . . . . 175
Видiння любові і смерті . . . . 195
Бриколаж . . . . 227
концерт для фортепіано з оркестром № 1 . . . . 253

Мистецьке оформлення художниці й плакатистки Богдани Давидюк транслює повторюваний боднаровий мотив «старих-нових слів», за яким старі слова стають новими в інших формах, поєднаннях і подобах. Візуально об’ємні літери різних відтінків білого й неоднакових розмірів на чорному тлі виставлені на обкладинці книжки таким чином, що далеко не відразу вдається прочитати назву. В око впадають окремі слова чи літери: «ще, ще», «не зупиняйся», «И» чи «знищення», якого тут геть немає. Якщо придивитися пильніше, можна помітити втиснені у палітурку розділові знаки, які наче й необов’язкові в сучасній поезії, та закарбовуються в полотно тексту. На звороті книжки — хаотична купа літер, які складали її назву, і які потім можна перетворити на інші слова — тоді старі слова знову стануть новими. Абстрактні чорно-білі колажі Богдани на форзацах увиразнюють полярність поетичних образів.

Вірші Мірека — здебільшого верліброві рефлексії про життя і смерть, жінок і самотність, екзистенційний пошук, поезію та одвічне протистояння-злиття чоловіка та жінки:

«Стріли між ногами чоловіків,
рани, що мироточать, між ногами у жінок.
Ця війна триватиме вічно».
(«Ф», с. 247)

Боднар час од часу пише вірші, які можна повторювати як нескінченні молитви про реальність — справжню, бажану чи вигадану. «Ми в кімнаті, кохаємось» (с. 31) — абсолютна константа в однойменному вірші, де не важать кімнати й інтер’єри, а важить проста історія про мить тривання. 

Місця та міста

За словами письменника Леся Белея, Мірек Боднар — поет-подорожник, який по-бітницьки багато і яскраво мандрує містами, ландшафтами, жіночими тілами.

Його атлас шляхів та поетичних рефлексій — строкатий та охоплює добру частину України: від карпатських Бескидів на заході й аж до спекотної Ялти на півдні. У боднарових віршах є особливий чар поїздок автостопом з рюкзаком за спиною, відчайдушною молодістю та свободою. «Атлас автомобільних шляхів України» (с. 17 – 25), скажімо, є приватним щоденником подорожника, у якому до кожного відвіданого міста прикипіла низка яскравих деталей-асоціацій. Так, в Одесі це «ночівля на бетонних плитах неподалік Ланжерону», у Тернополі — проспана зупинка, ранкове вино і секс в лісосмузі на околиці міста, у Хмельницькому — знайомство з вокзальними персонажами, готель «Поділля» і пам’ятник баронові Мюнхгаузену, у Луцьку — будинок з химерами, розлита річка та секс серед дерев, у Львові — плетіння фенічок і джойнт під дощем, у Вінниці — свіжі післядощові вулички й латаття на плесі Південного Бугу, в Івано-Франківську — прогулянка по гриби, великі сірі равлики і поцілунок нижче живота, в Алушті — затінок дерев на автобусній станції та пакетик сирих арахісових горішків і т.д.

Окрему увагу в поезії Мірек приділяє рідному Івано-Франківську та Львову, в якому мешкав з жовтня 2010 до липня 2014.

Цикл віршів «майже до сліз чужа мова» (с. 61 – 70) описує історії-враження від перебування у львівських районах і локаціях, звідти і назви віршів: «новий світ», «професорська колонія», «цитадель», «високий замок» та «кайзервальд».

Ліричний герой часто опиняється «сам на сам із містом», але безнадійно мріє знайти місто-символ, місто-прихисток — читаємо у «Вірші без назви № 58» (с. 168):

«На столі лежать святi писання:
Великий міст Лишеги, FM «Галичина» Прохаська,
Цинамонові крамниці Шульца, Дорогою на Бабадаґ Стасюка.
Сьогодні вогні вечірнього міста ласкаві,
ще чути відлуння тих гір.,
Думаю про те, що теж хотів би знайти свою Тисменицю,
свій Делятин, свій Дрогобич, свій Воловець.,
Щоб виїжджати, щоб повертатися, щоб залишитись.,»

Я, Ти й Вона

Ліричні герої складають чуттєвий та суперечливий трикутник взаємодій, у якому є ліричний герой Я, Ти — адресатка усіх відчайдушних звернень Я, і Вона — ще одна жінка, яку кохав, міг би кохати чи кохатиме Я, майбутня Ти. 

«на зло
сказати їй на зло:
то не про тебе всі ті вірші
що я написав
то про ту
нову»
(купа розбитих образів, с. 126)

Його незмінна супутниця Ти у миті зневіри й відчаю перетворюється на відсторонену Неї, і тоді герою Я так важко знову віднайти порозуміння з Ти.

Я — поетичне альтер его автора, яке намагається розв’язати його екзистенційні проблеми, віднайти авторову ідентичність та самоідентифікуватися. Іноді це стається у нехитрий спосіб: у вірші «примітивні форми» (с. 107) авторовий пошук знання про себе відбувається через каталогізацію власних відчуттів, схильностей та потреб у прості анкетні форми:

примітивні форми
улюблена гра — «змійка»
улюблена поза — місіонерська
улюблені сиґарети — «прилуки»
(хоч та мала сучка присадила на «camel»)
улюблений напій — горілка змішана з соком (в барі)
зелений чай (вдома)
улюблене заняття — пити (в барі)
спати (вдома)
писати курити (всюди)
улюблений стан — після трави
улюблений танець — поґо
улюблений колір — чорний
(також сірий)
улюблена фраза — не знаю
(але єдине без чого справді не зможу прожити — музика)
більшого не потребую
задовольняюсь малим
почуваюся самотнім
хоч таким не є

Ілюстрація Богдани Давидюк до форзацу книжки Мірека Боднара «…ще, ще, ще, не зупиняйся!»

Музика

Вона супроводжує вірші Мірека, часом вплітається у текст поодинокими висловами й рядками з пісень, як у вірші «свобода», де герой звертається до уявної співрозмовниці, мовляв, вона мріє «про подорож на dark side of the Moon» — згадуємо однойменний альбом Pink Floyd.  Іншим разом музика задає настрій тексту: у вірші «тотальний футбол» Джонні Роттен, соліст гурту Sex Pistols, «вже третій день поспіль кричить у голові» ліричного героя з нігілістичними рядками «fuck this and fuck that/ fuck it all and fuck a fucking brat». А ще якось поет створює цілий поетичний цикл «joy division» (с. 127 – 131), у якому кожен вірш отримує назву з назв пісень виконавця. Цікаво, що у цьому ж циклі Боднар визначає абсолютну первинність музики:

«ясна річ — усе почалося з музики
з якої почалося взагалі усе»
(«sound of music», с. 129)

Переспівуючи класику: література, кінематограф, живопис

Ремінісценції та поодинокі впізнавані уривки класиків вигулькують у назвах та рядках віршів Боднара. Наприклад, текст «переможець не отримує нічого» (с. 55) відсилає нас до однойменної збірки оповідань Ернеста Гемінґвея (1933), перекладеної та виданої українською в 2019 році у «Видавництві Старого Лева» як «Переможцю не дістається нічого». У «фраґменті № 9» (с. 50 – 51) знаходимо Шевченкове «в сім’ї великій, в сім’ї вольній, новій», а у «Вогняному озері» (с. 147) устами провідника потяга лунають рядки «Смерть — книжка, про яку всі говорять,/ проте ніхто не читав» шведського письменника Раґнара Стрьомберґа (нар. 1950 р.).

Поет не ховає своїх літературних пристрастей. Згадує про читання щоденників Анджея Бобковського та Вітольда Ґомбровича, трактатів Чорана та віршів Марціна Свєтліцького. 

У «Фінальних титрах» з’являються назви відомих стрічок 2000-их «Вічне сяйво чистого розуму» та «Поховайте мене за плінтусом», але годі шукати в них щось спільне з фільмами, бо це — особисті рефлексії автора на концепти чи словесне звучання назв.

Окремі тексти апелюють одразу до кількох різновидів мистецтва, наприклад, літератури й живопису, як у вірші:

Ангел

Світ обертається довкола родимки внизу її живота

У мене є небо чи будь-яка інша стрімка висота
Є Бог що за кожен мій вчинок щедро колись воздасть
Але наразі світ обертається довкола її зап’ясть 

Є гори річки дерева птахи міста дорога врешті-решт
Є це неспішне існування що схоже на заслання чи арешт
Є гармонія музика тиша і спокій дзвінке суголосся
Але наразі світ обертається довкола її волосся 

У мене є все (і навіть більше) чого я коли-небудь хотів
Є соняшники Ван Гога і зграя бройгелівських хортів
Є перманентний смуток є радість є сльози і сміх
Але наразі світ обертається довкола її ніг 

Є безліч релігій є пекло нірвана шеол джаханам
Є дні і тижні й місяці коли найбільше довіряєш снам
Є незліченна кількість незрозумілих мені речей
Але наразі світ обертається довкола її очей 

Є несміливий і дуже довгий початок (але немає кінця)
Є темрява в якій можна почути як б’ються серця

І як до Лаури молився Петрарка а Дон Кіхот до Дульсінеї
Так я молюсь в цій темряві до світу що зупинився врешті біля неї
(с. 277)

Не гребує Боднар зверненнями до Біблії: переінакшує формулювання, створює власні «святі» закони й молитви: «блаженний хто нікуди не звертає/ йдучи прямою дорогою/ блаженний хто збігає з гори й не зупиняється/ знаючи що зупинитися — це раз і назавжди» («важко триматись одного мотиву», с. 166).

У тексті «двадцять шостий рік гріхопадіння» апелює до семи смертних гріхів у християнстві, але до п’яти основних — лінощів, гніву, жадоби, хтивості та гордині — додає ще три: зневагу, зраду, брехню.  

Про поезію та проклятих поетів

За Боднаром, поет мусить відповідати своїй сутності, бо коли той, хто пише, отримує звання поета, на його плечі лягає відповідальність, тягар єства поета:

«я розлінився
я був лінивий а тепер ще більше розлінився
я писав вірші а тепер пишу тільки «поезії»
мушу ще більше курити і пити
мушу ще більше вбиватись
бо ви сказали поет»

і тепер він мусить:

« … кожним своїм жестом
кожним шрамом
кожною ділянкою шкіри
показувати що я поет
і що я знаю більше ніж ви»
(«всесвітні поетичні читання», с. 79 – 80)

Мірека приваблюють «прокляті поети». Про них автор пише: «їм нашептав бог/ але рукою вже водив диявол» («прокляті поети», с. 86). А ще Боднар перекладав культового польського «проклятого поета» ХХ століття Рафала Воячека та нігілістичного Чарльза Буковскі.

Вірші Боднара збалансовані — їм вистачає динаміки історії та повноти асоціацій. А коли нібито непоєднувані елементи зливаються, твориться барвиста мозаїка образів. Доки враження складаються у слова, опишу поезію Мірека Боднара його ж рядками:

«постає питання:
як пов’язати ці фраґменти в одне ціле?
я поки що не знаю,
але відчуваю, що інґредієнти дібрано правильно».

Головне фото: Олександра Сосніна для post impreza, інші фото — «Пʼяний корабель»