Підтримати post impreza
Деокупація пам’яті
Наталя Деревʼянко 19 Лютого, 2023

Мистецькі практики комеморації війни в Україні

Деокупація пам’яті

Як сталось, що простір нашої пам’яті — це простір війни? Історикиня та художниця Наталя Дерев’янко розповідає, як російсько-українська війна роз’ятрила рану пам’яті українського суспільства, про художні комеморативні акти й акценти з 2014-го року та про сучасні мистецькі практики як метод екзистенційної документації воєнного сьогодення.


no pasaran! — відступ в історію про неможливу пам’ять

У ніч з 23 на 24 лютого 2014 року невідомі художники розмалювали частину скульптурної композиції монумента радянській армії в Софії у жовто-блакитні кольори, таким чином виражаючи солідарність з українським Майданом та підважуючи радянську догматичну чорно-білу традицію комеморації Другої світової війни. Водночас невідомі активісти свідомо чи несвідомо відновили деяку історичну справедливість, адже саме війська Третього Українського фронту 8 вересня 1944 року розпочали наступ на територію Болгарії союзниці гітлерівської Німеччини під час Другої світової війни. 

Традицію публічних інтервенцій у простір цього пам’ятника започаткувала болгарська анонімна артгрупа Destructive Creation у 2011 році. Мова про акцію «В ногу з часом», коли художни_ці розмалювали радянських героїв скульптури в американських супергероїв. У 2013 році монумент радянській армії послугував полотном для ще двох анонімних політичних висловлювань невідомих акціоністів. 

Фото: Destructive-Creation

У серпні пам’ятник залили рожевою фарбою та підписали «Болгарія просить вибачення». Це був певний жест солідарності з болгарським урядом, що у березні 2013 року вперше попросив вибачення за депортацію 11 тисяч євреїв у часи Другої світової війни. І також влітку 2013 року скульптуру Третьому Українському фронту використали для іншого жесту — солідарності та підтримки дівчат з російського панкгурту Pussy Riot. У 2014 році цей меморіал став також місцем для публічного вираження засудження анексії Кримського півострову. Загалом, якщо вбити в пошуковик гугл-зображень «Sofia Red Army Monument», можна знайти багато цікавого. 

В Україні, як і в решті країн колишнього соцблоку, можливість низових неофіційних комеморативних практик, можна було б сказати, з’явилась після розпаду Радянського Союзу. Але це було б неправдою. 

У 1990-х роках свобода публічних жестів, пов’язаних з меморіальною культурою, була дуже обмеженою. Ось випадковий поетичний реферанс (ненароком знайдений мною на київській барахолці) — уривок вірша поета-шістдесятника Миколи Сома «Безсмертному Леніну» 1998 року:

Пора  б  закопати  —  настоявся  вже,
Та  наша  сільрада  його  стереже  —
Ночами  собаку  до  нього  прив’язує.

Озброївшись методою символічної/інтерпретативної антропології Кліфорда Ґірца, можна заявити, що така кінематографічна сцена з прив’язаним до пам’ятника радянського засновника песиком-охоронцем радше була хоч і дещо комічним, та все ж виключно нормальним явищем перших років незалежності України. Тобто період 1990-х років можна означити більше періодом платонічних воєн пам’яті: говорити, думати, дивитись можна, а чіпати — ні. Але це, звісно, стосується центральної та східної України. 

Хвиля перших антижовтневих демонтажів пройшлась західноукраїнськими містами якраз у 1990-1991 роках. З франківським Іллічем, зростом у три поверхи, що стояв на місці Франка, попрощалися ще 9 жовтня 1990-го року. До речі, на кошти, отримані з продажу міді, в яку була «вдягнена» бетонна скульптура вождя, у 2008 році видали книгу Мирослава Давидіва «Українська національна ідея». А традиції культурного апсайклінгу франківські літературні діяч_ки дотримуються і сьогодні: першу свою книгу «Незакінчений хрестовий похід» Рафала Воячека видавництво «П’яний корабель» видало за кошти з продажу боністичної рідкості перших років незалежності — бракованої купюри номіналом 50 гривень.

Ленін у Франківську

У центральній Україні категоричні війни з пам’ятниками Жовтневої революції почалися з 2000-х років, але і тоді ця мода була радше поодинокими виключеннями — аж до Майдану. Справжній бум «ленінопаду» кінця лютого — початку березня 2014 року почався 8 грудня 2013 року з повалення київського Ілліча. 

Дехто не йняв віри, що це дійсно сталось, а дехто був шокований, що пам’ятник Леніну стільки років простояв на центральному бульварі столиці країни. Ще більше здивування викликало, скільки ленінів принишкли у містах, містечках та селах незалежної України. Ця символічна та резонансна подія й стала тим вододілом політичної свідомості, після якої запустилась низка трансформаційних процесів у різних сферах української культури. 

Справедливо буде також згадати, що до знесення столичного Леніна все ж відбувались публічні оскарження радянської меморіальної спадщини/націоналістичних новобудов пам’яті (до прикладу, за період з 1991-2013 було зведено 46 пам’ятників Степанові Бандері). Це була груба субкультурна війна на ґрунті історичної ненависті поміж комуністами та націоналістами, яка містила справжні вуличні «битви за пам’ятники»: збиття носа вождю пролетаріату, повернення носа вождю пролетаріату, осквернення могил оунівців та пам’ятників націоналістичних ватажків, обезголовлення та реставрація голови пам’ятника Сталіну в Запоріжжі 2010-2011 років, смаження яєчні на «вічному вогні» в Києві 2010 році тощо. Це загострення спровокував Указ Віктора Ющенка 2007 року про «демонтаж пам’ятників та пам’ятних знаків, присвячених особам, причетним до організації та здійснення Голодомору 1932–1933 років в Україні та політичних репресій». 

Отже, за період незалежності в Україні сформувались декілька дражливих задушливих петель пам’яті, пов’язаних із радянським минулим (постать Володимира Леніна, Жовтнева революція, Друга світова війна) та неспроможністю політичної верхівки його засвоїти й фасилітувати. А вже майданний «акт прощання» з Леніним та «декомунізаційний пакет реформ» 2015 року вивільнив художній імператив у простір низових комеморацій, що уможливило багатоголосся публічних мистецьких політичних жестів та висловлень, і врешті відкрило поле для не-стільки-заперечення-як-осмислення контроверсійного минулого та пропрацювання історичних ідентичностей і уваги до культурної спадщини. 

Крім того, що почалась війна, яка триває досі.

hard memory як переосмислення символічного простору 

Якби пам’ятники могли розмовляти, вони б нам багато розказали про минуле: про революції, перевороти, про людей на масових демонстраціях, про війни. Безмовні свідки великих та маленьких подій на вулицях міст та сіл — це наші зв’язкові поміж історією й сьогоденням. 

Але не вони, а ми говоримо з ними. 

Восени 2015 року трудовий колектив одеського заводу «Пресмаш» звернувся до місцевого художника Олександра Мілова з проханням трансформувати пам’ятник Леніну в Дарта Вейдера. Так  реактивно робітники вберегли свій символічний простір від декомунізаційної гільйотини. Бум низових, переважно жовто-блакитних, перевтілень радянських персонажів та символіки пройшовся по всій Україні, що досліджувала та досліджує київська формація збереження культурної спадщини «ДЕ НЕ ДЕ».

У Києві на спорожнілому постаменті, де раніше височів вождь пролетаріату, також відбулась дворічна комемораційна вистава у кількох актах (доки це місце остаточно не зайняв металевий тризуб). 

Влітку 2016 року група художників здійснила вознесіння Пресвятої Богородиці з преспап’є на п’єдестал. У підніжжі барвистої паперової Діви Марії розмістилися веселі паперові садові гноми. Таке художнє слово митців щодо деокупованого комеморативного простору мегаполісу було водночас пропозицією переступити вимір політичного, що так ускладнює порозуміння цілої країни, звернутись до культурних коефіцієнтів української ідентичності. 

Богородиця з гномами (з архіву художників)

На жаль, Божа Матір упала долілиць від сильного пориву вітру через декілька годин після вознесіння.

Далі місію переосмислення невизначеної пустки пам’яті на бульварі Тараса Шевченка взяв на себе фонд «Ізоляція», щойно евакуйований з тимчасово окупованого росіянами Донецьку. Впродовж 2016-2017 років в рамках проєкту «Суспільна угода» вони провели чотири міжнародні конкурси на чотири ідеї тимчасових мистецьких інтервенцій на місці колишнього пам’ятника Леніну:

1. Метод субверсивної афірмації — «Населяючи тіні».

Мексиканська мисткиня Синтія Ґутьєрес запропонувала всім охочим постояти на місці пам’ятника — оселитися в «тіні» минулого. Понад постаментом вона побудувала риштування у вигляді сходинок, які дозволяли піднятись на пам’ятник з обох боків. 

2. Коментар до багатоопорного режиму пам’яті — «Нескінченне святкування».

Іранський митець Махмуд Бакші встановив на постаменті світлову неонову інсталяцію: своєрідний світлофор, де червоний — силует Леніна, жовтий — попспівачки Мадонни, зелений — Діви Марії. 

Хоч самі постаті символічно віддалені від українського контексту, але з точки зору теорії й практики пам’яті форма публічної комеморації відмінних інтерпретацій минулого, яка бере до уваги конкурентні візії на історію, є доволі прогресивним інструментом політики пам’яті*. А для України, з одного боку — надто консолідованої, а з іншого —  розділеною повною війною, може також стати в пригоді.  

*Саме багатоопорний режим пам’яті (категорія теорії політики пам’яті Яна Кубіка та Майкла Берхарда) було взято в Іспанії за основу реформування політики пам’яті. Що було дуже на часі, адже постфранкістська Іспанія успадкувала розділену пам’ять про минуле: іспанці (подібно до українців) впродовж Громадянської війни (1936-1939 рр.) воювали один проти одного, і аж до 1975 року, коли помер Франко, лише один історичний наратив, та відповідно історична ідентичність, була правовірною. Схожу пастку історичної пам’яті успадкувала й Україна, розділену пам’ять українців, що воювали один проти одного у складі Червоної Армії, ОУН та УПА. Детальніше про «іспанський сценарій» вирішення меморіального конфлікту.

3. Постгуманістичний підхід vs pacto del ovido — «Ритуал природи». 

Мексиканська мисткиня Іса Карильйо запропонувала розв’язати проблему комеморації на місці поваленого Леніна у зверненні до «цілющих сил природи». Художниця вкрила порожній п’єдестал вазонами з духмяними травами — м’ятою та розмарином. Їхнє завдання, з одного боку, замаскувати кам’яну колону, а з іншого — ніби «очистити» місце радянського лідера й місце, де в часи німецької окупації була шибениця. 

З одного боку, такий жест можна сприймати як пакт про забуття: дати рослинам захопити залишки пам’яті. Але з іншого, увага до природи у часи (і про часи) тектонічних зсувів історії — це теж акт комеморації. У звільненому від російських окупантів селі Кухарі (Київське Полісся) навесні 2022 року місцеві арбористи вилікували 350-річний дуб, що постраждав від вибуху, та своїм тілом врятував українського військового. Таке практичне вшанування пам’яті — це вже локальний меморіал сучасної війни.

4. Партисипативно-перформативний метод — «Пам’ятник для Києва».

Завершальний акт проєкту «Ізоляції» — перформанс румунського митця Мануеля Пелмуша: пропозиція поглянути на місце звільненої пам’яті як на простір для колективного експериментування. За участі місцевих жителів художник влаштував хореографічну акцію субверсивно-афірмаційної йоги навколо порожнього постаменту: спершу ставши у позу Леніна, учасни_ці акції починають створювати за допомогою власного тіла новий пам’ятник, який би вони воліли бачити на площі міста. 

Схожа епопея у 2017 році відбулась з конем Миколи Щорса, що стоїть у Києві. У березні небайдужі громадяни відпиляли та викрали його праву передню ногу. У квітні художники (ті ж самі, що вознесли Діву Марію на місце Леніна) влаштували мистецьку інтервенцію на місці пам’ятника «Щорсу в кубі». На чотирьох боках синьо-жовтого куба, який оточував статую Щорса, художники розтягнули чотири банери: з графом Бобринським, Симоном Петлюрою, гетьманом Скоропадським та Нестором Махном. У руках кожного героя — вкрадена нога коня: як «ціна за місце поваленого полководця». Такий критичний жест зводить до абсурду ймовірні спроби будувати новий історичний наратив просто заміною одних персоналій на інших. Але водночас ілюструє множинність поглядів та дає простір для голосів мнемонічних плюралістів (адже згадані історичні персонажі були обрані саме небайдужими до історичної пам’яті громадян_ками). Вже восени група невідомих художників Києва відреставрували бронзову ногу коня з гіпсу (громадська акція «Крок»), прив’язавши її жовто-блакитною стрічкою до тіла коня. А у 2022 році анонімний колектив «Центр прийняття рішень» у макрофільмі «Шибеник» актуалізував наявність монумента червоному командиру в столиці незалежної України в час повномасштабної війни з рудиментом Радянського Союзу.

Щорс у кубі. Фото: Мітєц

У 2019 році тихо прогриміла ще одна акція переосмислення радянської військової монументальної спадщини на фоні війни Росії проти України. Учасники радикального артколективу «Воїни Добра-і-Світла» за допомогою коктейлів Молотова підпали пам’ятник танку в Чернігові. Своїм жестом художники заявили про неприпустимість комеморації перемоги Радянського Союзу під час війни з Росією (котра вважає себе спадкоємицею СРСР) та про непослідовність і дволикість Українського інституту національної пам’яті. За це їм інкримінували 4,5 роки позбавлення волі — умовний термін митці відбувають досі. 

Чернігівський танк (з архіву художників)

Ймовірно, якби Росія не здійснила повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року, українці та українки продовжували б вшановувати пам’ять воєнних перемог Радянського Союзу.

Мені було важливо зафіксувати (можливо, востаннє?) дату «великої перемоги» на Троєщині (у спальному районі, де минуло моє дитинство та куди одразу повернулась з Надвірної, тільки-но почалось повномасштабне вторгнення), а також особисто долучитись до цих святкувань. 

Тож 9 травня 2022 року, зібравши комеморативний реквізит, ми прийшли до обеліска, що у Деснянському парку біля кінотеатру «Флоренція». Це була 7-ма ранку, а навколо монументу уже зібрались невелика група бабусь та дідусів з червоними гвоздиками. На диво, ніхто не завадив нам одягнути велетенський пухирчатий презерватив на 9-метровий обеліск: припускаю, через рефлективний помаранчевий колір наших жилеток. А деякі світанкові пасажири навіть питали, чи потрібна допомога. На диво, покладання квітів та лампадок тривало і навколо покритого презервативом органу радянської пам’яті. 

Контрацепція. Фото: Олег Толмачок (з архіву Наталі Деревʼянко)

soft memory як перезавантаження простору ідентичностей 

Паралельно з переосмисленням символічного простору альтернативні комеморативні практики почали набувати також більш інституційних форм. У 2016 році в Українському інституті науково-технічної й економічної інформації («Тарілка на Либідській») відбулась виставка понад 30 художни_ць з різних міст України «ДЕ НЕ ДЕ» — це був підсумок вінницької резиденції «Над Богом» та подальших експедицій до Слов’янська, Сєвєродонецька, Маріуполя. А також — свого роду реакція на «декомунізаційні закони» 2015 року, котрі унаочнили потребу ревізії та об’єктивізації історичних процесів в Україні.

У 2019 році у прифронтовому Маріуполі відбулась цікава колаборація поміж Платформою «ТЮ» та Маріупольським краєзнавчим музеєм, що вилилась у експериментальний музейний проєкт «Деком.Пропаганда». Виставка була присвячена проблемі монополізації національної пам’яті (процесів декомунізації) й підважувала обмежене розуміння спадщини як інструменту політичної боротьби/безпеки. Замість звичних запобіжних інформаційних стендів «Руками не торкатись!» при вході на виставку глядачів зустрічав червоний стяг з класичною символікою та закликом об’єднуватись, під яким була вивіска: «Товариші! Будьте обережні! Об’єкти історії та мистецтва можуть бути образливими!». 

Маріуполь, виставка «Деком.Пропаганда». Фото: Наталя Деревʼянко

Схожі колаборації поміж сучасними візуальними митцями та державними музеями відбувались і в інших українських містах: у Лисичанську, у Кмитові, в Станиці Луганській. В останньому музеї у 2018 році на виставці «Прядка, шабля й олень» відбулась, мабуть, перша спроба сучасних митців та локальних працівників музею осмислити нашу війну (сама будівля Станично-Луганського музею була пошрамована обстрілами ще у 2014 році).

Станиця Луганська. Фото: М. Рідний, Prostory

Повномасштабне вторгнення екзистенційно наблизило лінію фронту до кожного українського міста, що навіть тепер, бувши «тиловими», носять на собі сліди воєнної доби у вигляді блокпостів, «їжаків», мішків з піском, заточених у місці куби пам’ятників. 

Восени 2022 року в центрі Івано-Франківська почали створювали Алею слави у пам’ять про загиблих захисників з 2014 року. На центральній пішохідній вулиці розмістили куби-каркаси, на яких натягнули банери з обличчями полеглих героїв та героїнь війни. А сама програма міської ради «Івано-Франківськ — місто героїв», в рамках якої відбулось оновлення Алеї, маніфестуючи місію популяризації знань «про українських героїв, які проживали чи діяли у місті», зібрала докупи діячів ХІХ століття та бійців АТО і ЗСУ на своєму сайті, штучно ущільнивши історичний наратив останніх двох століть. Також у місті щомісяця о 9-й ранку відбувається Дзвін пам’яті за полеглими воїнами (відкриття Дзвону пам’яті, до речі, відбулось 1 січня 2022 року — за два місяці до повномасштабної війни). 

Загалом офіційні практики комеморації сучасної війни, ініційовані адміністраціями міст, сіл та навіть окремих інституцій, тривають від самого її початку. Вже у 2014 році у школах та музеях почали з’являтись «куточки АТО» з артефактами та історіями загиблих воїнів, а також меморіали чи алеї слави з фотографіями загиблих бійців. Така форма вшанування пам’яті, хоч і доволі стихійна, вже стала традиційною й класичною, і більш доступною для ширшої спільноти, аніж нішові мистецьки ініціативи. 

Та — парадоксальним чином — в Івано-Франківську активно співіснують дві моделі публічних практик комеморації війни. Якщо більш адміністративні комеморативні практики виконують завдання базового пошанування пам’яті, то мистецьким проєктам більше притаманна рефлексія. 

В останні роки війни українські культурні діяч_ки та мист_кині все частіше звертаються до особистої, родинної культурної пам’яті, керуючись індивідуально-груповим підходом до історії. Це можна було б означити як software memory, оскільки вона апелює до глибших підвалин та заповнює не стільки й не тільки лакуни пам’яті, а й ідентичності. Наприклад, у 2018 році в Надвірній Івано-Франківській області виник етнографічний DIY-проєкт Carpathian Cult. Його авторка Христина Буній створює певну візуальну культурно-антропологічну антологію Карпат з артефактів, які вона знаходить в експедиціях по селах Франківщини та локальних приватних музеях, бібліотеках й архівах. 

Саме така модель пам’яті, горизонтально сформована з фокусом на мікроісторію, є вельми корисною як і для врегулювання конфліктів пов’язаних з минулим, так і для впровадження нових форм комеморації, пов’язаних з війною, що триває.

Від 24 лютого 2022 процес фіксації війни в українському мистецтві насичений, як ніколи. У перший місяць повномасштабного вторгнення львівський художник Юрій Іванцик створив близько ста картин-скетчів Russia attacks Ukraine! — певну хроніку новин, в яких занотовано трагічні та героїчні події з різних куточків України. Щоденники художни_ць, більш особисті чи менш суб’єктивні, — надзвичайно важливе джерело документації, надто, якщо йдеться про перші надтривожні місяці війни. Вже наприкінці 2022 року в Україні вийшла серія видань та антологій перших місяців війни, зафіксованих у роботах митців та мисткинь (третій номер луганського журналу «+/- нескінченність», другий номер каталогу лисичанської «Галереї Невіддереш» тощо). 

Юра Іванцик, з серії Russia atacks Ukraine. З архіву художника

Умовно безпечний Івано-Франківськ став свого роду культурним прихистком — і для митців, які евакуювались з окупованих чи зруйнованих міст та сіл, і для мистецьких подій. У березні в франківській «Вежі» київські музиканти в евакуації Ілля Разумейко та Роман Григорів вперше зіграли 7-годинну п’єсу «Маріуполь», що народилась за два дні до початку повномасштабної війни. В цей же день російський літак скинув авіаційну бомбу на Маріупольський драматичний театр.

«Як ми будемо пам’ятати цю війну?» — можливо, дещо поспішне, але від того не менш актуальне та важливе питання, над яким не зайве починати думати вже зараз. Чи пам’ятатимемо ми про холодну загибель екзотичних героїв у Ботанічному саду ім. Гришка у Києві? Чи згадаємо ми про героїзм річки Ірпінь, яка допомогла врятувати столицю від окупації? Чи памʼятатимемо, що над Франківськом злітають саме українські винищувачі?

Однією з тем останньої виставки в «Асортиментній кімнаті» — «За деревом дерево» — стала комеморація війни. Погляд та досвід війни художників та художниць з різних міст України, цивільних та військових, склали основу експозиції, створеної в рамках мистецької резиденції у селі Бабин Івано-Франківської області «Коли оповідь було перервано». Дерева понищені війною. Дерева-захисники українських солдатів на Луганщині. Карпатські гори, що стали тимчасовим прихистком для тих, у кого не лишилось дому. Уламки ракет та снарядів, знайдених на вулиці рідного міста. Пейзаж — як ландшафт пам’яті поколінь. 

Робота “Три вправи з реалізму”

***

Оптика війни — найбільш чутлива для пам’яті. Війна оновлює лінзу, крізь яку ми дивимось на минуле. Теоретичний погляд в історію обростає емпіричними зв’язками з сьогоденням; ми емпатуємо, бо відчуваємо історичні події зовсім інакше, можна було б сказати — як особисте фізичне переживання. 

З початку повної війни якісно та кількісно помножилися суспільні практики вшанування та/чи пропрацювання минулого. На День пам’яті Бабиного Яру, 29 вересня 2022 року, головний рабин України Моше Реувен Азман благословив Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного та українських військових на перемогу. У будь-який інший час складно уявити таке глибоке включення держави у пам’ять жертв Голокосту (хоч і не варто забувати, що концепція меморіалізації Бабиного Яру досі не розглянута ані в Кабміні, ані в Верховній Раді). 

Але і на низовому рівні, у деякій віддаленості від лінії фронту, історія стає певною опорою, задає рамки (пере)осмислення, та врешті допомагає побачити та означити банальність зла. На додачу до нових практик, пов’язаних із вшануванням пам’яті сучасної війни, комеморація минулого (воєн, голодоморів, геноцидів, репресій) є водночас зліпком нашої пам’яті про війну, що триває. 

Якщо те, як ми будемо пам’ятати цю війну, ще невідомо (хоча джерельна база активно формується — взяти хоча б картини та щоденники митців і мисткинь в окупації), то вже напевно можна сказати, що ми не будемо пам’ятати про війну Росії проти України виключно так, як пам’ятали про Другу світову (хоч офіційні практики успадкували деяку лубкову радянську форму пам’яті). Хочеться вірити, що наша пам’ять війни та перемоги буде більш багаторівневою та маніфестуватиме гуманістичні чи навіть постгуманістичні цінності.

Наталя Деревʼянко 19 Лютого, 2023

    Підписатись на post impreza

    Вас також може зацікавити
    Вас також може зацікавити