Для post impreza Софія Сіренко розповідає, як історія її родини підштовхнула до вивчення історії Івано-Франківська.
Цей текст почався зі спогадів і моєї цікавості до родинних історій. Невелика довідка. Моя родина по мамі з Галичини, по батькові — з Донбасу. Так сталося, що мої найближчі родичі та я зараз живемо у Франківську. Далі йтиметься про мою «галицьку» родину, її історію і те, як я зацікавилася містом, яке, мабуть, можу назвати своїм.
Мої прадід і прабаба, батьки бабусі, походять із села Павлівка неподалік Франківська. Кілька років вони жили в місті, бо прадіду дали тут квартиру — він працював на фабриці мармуляди (така назва записана з його слів). Припускаю, що малася на увазі фабрика шоколаду і десертних цукрів, зараз — будинок-примара на вулиці Січових Стрільців. Однак прожила моя родина цьому місті недовго.
У дитинстві я часто чула історію про те, як в Івано-Франківську розстрілювали євреїв. Нацисти зігнали містян подивитися на масове вбивство. Туди потрапила й моя прабаба Анна з двома доньками — Богданою та Лесею. Одна з них — моя бабуся, їй тоді було трохи більше як рік. То був 1942 рік. Одне з місць розстрілу було біля «Чернівецького» гастроному на Бельведерській. Там нацисти кинули на землю дошку, внизу була викопана яма. На дошку виводили євреїв по групах. В одній з груп був чоловік з Біблією під пахвою. Лунали постріли, люди падали в яму… Бабуся не пригадує, щоб у тому місці хоча б раз робили розкопки.
З вікон дому, а жила моя родина в той час на вулиці Грушевського навпроти «Будинку офіцерів», моя прабаба бачила, як євреїв вели працювати на фабрику щіток. Двоє дівчат з довгим волоссям заскочили на вуличку, що вела до синагоги. Втекти їм не вдалося, бо їх наздогнали німецькі кулі. На вулиці біля швейної фабрики нацисти застрелили хлопчика, який у підвалі варив їсти. Його здав український поліцай.
Прадід Василь, чоловік Анни, вижив завдяки єврею. Прадід працював на шкірфірмі Маргошеса, і якось у лікарні на теперішній вулиці Мазепи познайомився з лікарем-євреєм (на жаль, ми не знаємо його імені та прізвища). Згодом цей чоловік переїхав у Варшаву. Під час війни у 1939 році прадід Василь воював у складі польської армії. Німці окупували Варшаву, а солдатів зачинили у підвалах. Таке ж сталося з Василем та двома його побратимами. Тоді лютував тиф, і німці покликали лікарів, аби ті пильнували хворих. Під час одного з обходів прадід зустрів свого знайомого. Припускаємо, нацисти не знали, що той — єврей. Лікар сказав, що в прадіда з товаришем тиф, а потім таємно випустив, принісши одяг цивільних. Прадід з Варшави пішки дійшов додому.
У прадіда Василя була крамниця в селі Павлівка. Його бізнес-партнер єврей Гершко привозив у ту крамницю товар. Перед Другою світовою війною Гершко казав: «Про нас [євреїв] написано, що ми будемо живі до гробу йти». Через кілька років прабаба пекла коржі, перемащувала їх гарбузовим повидлом, а прадід відносив їх у гетто Гершкові та його сім’ї. А Гершко віддавав речі, бо знав, що вони більше не знадобляться. Звісно, прабаба їх не брала. Вона не могла і подумати, як можна у вбрання, яке носили вбиті єврейські діти, одягати своїх.
Опісля моя родина залишила місто. Бабуся повернулася у Франківськ через 30 років у нову хату — і з історіями, які потім розповідала.
Розказані спогади не могли не вплинути на мене й врізалися у пам’ять. За короткий проміжок часу нацисти знищили в станіславському гетто 48 тисяч людей. Ким були ці люди? Вони жили, любили, працювали. Містяни дружили з ними (або ні), вели спільні справи, як мій прадід, спілкувалися, перехоплювалися випадковими поглядами.
Я почала цікавиться історією міста. Спершу — цвинтарем, який існував на місці теперішнього Меморіального скверу (цим завдячую Наталі Ткачик, яка запропонувала таку тему реферату на краєзнавстві на філологічному), а потім іншими некрополями, зокрема, єврейським. І зараз цвинтарі для мене — цікаві місця для пізнання міста і його спільноти, дослідження архітектури й мистецтва. Мандруючи містами, стараюся потрапляти на старі кладовища.
Далі почала досліджувати місто (не як краєзнавиця, а як людина, якій просто цікава історія). Мене привабили історії будівель і вулиць: що там було раніше і хто там мешкав, як вони виглядали колись. Тоді до моїх рук потрапила книга «Івано-Франківськ на давній поштівці», яка поповнила сімейну бібліотеку. Дотепер люблю розглядати старі фото. Які події раніше сталися у Франківську? Як жили, що робили, у що одягалися містяни? Якою взагалі була міська культура сто років тому, наприклад? У мене були спроби віднайти корінних франківців хоча б по одній лінії. Кількох знайшла, і їхні родинні історії цікаві для мене.
Історія Франківська повʼязана не лише з українцями, але й з вірменами, поляками та євреями. Тому не можемо в історичному контексті не говорити про них. Зокрема, про євреїв. Що ми знаємо про них як містян? Як розповісти про них, відрефлексувати, зафіксувати у пам’яті минуле? Голокост — це велика трагедія, але ми не повинні знати про євреїв лише те, як вони вмирали у Станіславі. Бо перед тими страшними подіями вони жили.
Але не пам’ятати про масові вбивства, які сталися у минулому, не можна. Гетто займало третину міста, зокрема, сучасні вулиці Бельведерську, Довгу, Короля Данила, Пулюя, Галицьку та інші. На площі Вандлера (зараз це місце — між вулицями Бельведерська та Короля Данила) вбили 1200 євреїв. На місці швейної фабрики (вул. Довга) у ті часи був «млин Рудольфа», який став «млином смерті». Тут нацисти, за даними Любові Соловки та Світлани Оришко, замордували 3 тисячі людей — немічних, літніх, людей з інвалідністю. Близько тисячі людей поховали на території млина. 40 тисяч вбили на єврейському цвинтарі. На Бельведерській неодноразово розстрілювали їх та заживо кидали в могили.
Якось я влаштувала собі екскурсії вулицями, де було станіславське гетто. Задумалась: як ми маємо пам’ятати про вбитих? На місцях скоєних злочинів немає пам’ятних знаків. Чи всюди проводили розкопки, щоб поховати тіла (саме поховати, бо нацисти не ховали — закопували)? Чи знайдуть могилу тих, свідками розстрілу яких були мої рідні? І ще про пам’ять: чи можна було назвати вулицю, де розташована синагога, вулицею Страчених Націоналістів? Чи не виходить, що пам’ятаємо про одних, але забуваємо про інших?
У списку моїх пам’ятних місць у Франківську — Меморіальний сквер, новий єврейський цвинтар, початок вулиці Бельведерської, ліцей № 5, де була в’язниця НКВД, урочище Дем’янів Лаз — місце масових поховань українців, розстріляних більшовиками. Не можна забувати, що масові вбивства у Станіславі скоювали не лише нацисти, а й совіти.
Краєзнавець Іван Бондарев назвав Франківськ «містом на кістках». Та хіба воно таке єдине? Для мене питання у тому, що ми робимо для того, щоб пам’ятати. Бо живі мають пам’ятати про мертвих. Завжди.
Головне фото: Luftbildaufnahme Stanislau, Synagogen
