Підтримати post impreza
Хто, як і з чого у середині 90-х знімав під Франківськом велике італійське кіно про Голокост
Христина Михайлюк 21 Травня, 2023

Як під Франківськом знімали кіно, що було номіноване на «Золоту пальмову гілку» Каннського кінофестивалю

Хто, як і з чого у середині 90-х знімав під Франківськом велике італійське кіно про Голокост

Франківська перекладачка та видавчиня Христина Михайлюк розповідає, як в 1996 році на Франківщині знімали велике італійське кіно. Для цього матеріалу вона поділилась фотографіями з сімейного архіву та спогадами свого батька Ігоря Михайлюка, який працював перекладачем на знімальному майданчику. 


Нещодавно в ґалереї «Асортиментна кімната» відбулася виставка Нікіти Кадана «Затоплення» про масовий розстріл євреїв в Івано-Франківську і ймовірне затоплення місця їхньої страти міським озером, ми у видавництві «П’яний корабель» видали книжку Данила Кіша «Псалом 44» про втечу єврейської сім’ї з концтабору Аушвіц, а на post impreza вийшов матеріал «Чому у Франківську не знімають кіно?», і в моїй голові склався пазл: я згадала, що ще один Аушвіц побудували в Богородчанському районі Івано-Франківської області навесні 1996 року — для зйомок спільного італійсько-французько-німецько-швейцарського фільму «Перепочинок» (La tregua) італійського режисера, володаря «Золотої пальмової гілки» Каннського кінофестивалю, Франческо Розі («Руки над містом», «Справа Маттеї», «Христос зупинився в Еболі»). Це — екранізація однойменної книжки італійського письменника і в’язня Аушвіцу Прімо Леві. Фільм розповідає про звільнення Аушвіцу і довгу дорогу додому в Турин італійця єврейського походження, колишнього в’язня, якому вдалося вижити.

Франческо Розі, режисер (ліворуч) і Джон Туртурро, виконавець головної ролі Прімо Леві (праворуч), на фоні штучного снігу із синтепону

Сценарій до фільму написав Тоніно Ґуерра («Шлюб по-італійськи» Вітторіо де Сіка, «Фотозбільшення» Мікеланджело Антоніоні, «Амаркорд» Федеріко Фелліні), головним оператором був Паскуаліно Де Сантіс («Ромео і Джульєтта» Франко Дзефіреллі, «Коханці» Вітторіо Де Сіка, «Смерть у Венеції» Лукіно Вісконті), який, до речі, помер у Львові на завершальному етапі зйомок «Перепочинку» від інфаркту міокарда. Головні ролі виконували американський актор Джон Туртурро (теж можна перелічувати знакові фільми за його участі, але ви все одно знаєте його по ролі Ісуса Кінтани з культового фільму «Великий Лебовскі» братів Коенів) і хорватський актор Раді Шербеджія (відомий, зокрема, як Борис «Бритва» Юрінов з не менш культового «Великого куша» Ґая Річі). Продюсером фільму виступив Ґвідо Де Лаурентіс, представник чи не найвідомішої італійської родини кінопродюсерів з Неаполя.

Джон Туртурро, виконавець головної ролі Прімо Леві, на фоні декорацій в’їзду до концтабору

Раді Шербеджія, виконавець ролі Грека, під час зйомок сцени виходу з потяга

Я згадала про цей епізод, бо він є фраґментом моєї родинної історії: мій тато, Ігор Михайлюк, працював перекладачем італійської мови на знімальному майданчику фільму разом зі ще близько десятьма перекладачами з Івано-Франківська та Львова. Він був залучений до команди, яка створювала декорації. У цьому тексті спиратимуся переважно на слова і спогади тата, адже мені на час зйомок було всього шість років. А також тут використані фотографії з нашого сімейного архіву.

Андреа Крізанті, головний художник-постановник, на фоні кейтеринґу на знімальному майданчику

За основу декорацій Аушвіцу взяли місцеву ферму поблизу села Горохолина Богородчанського району. Навколо неї розбудовували інші потрібні за сюжетом приміщення та об’єкти, а подекуди тільки їхні фасади. Загальний проєкт розробили італійці, але виконували його місцеві робітники. Як міг би написати Данило Кіш, кожен принаймні подавав цвяхи. Художником-постановником фільму був Андреа Крізанті («Ідентифікація жінки» Мікеланджело Антоніоні, «Молодий Тосканіні» Франко Дзефіреллі, «Звичайна формальність» Джузеппе Торнаторе). Він брав безпосередню участь у процесі, однак будівництво на майданчику переважно курували декоратори Джанні Анґлер й Оресте Кверчолі.

Ігор Михайлюк, перекладач (ліворуч), Оресте Кверчолі, художник-декоратор (посередині), на фоні декорацій бараків, обклеєних пластиковим покриттям, що імітує цеглу (третю людину не ідентифіковано)

Ліричний відступ № 1

Якось Джанні Анґлер дав моєму татові чи то потримати, чи то піднести кудись молоток і сказав, що саме цей молоток в жодному разі не можна загубити. На татове запитання чому, в чому така його цінність, той відповів, що саме цим молотком його вчитель, якого всі називали Професор, зробив більшість декорацій до леґендарного фільму 1963 року «Клеопатра» режисера Джозефа Манкевича з Елізабет Тейлор у головній ролі. Я знайшла повний список художників і декораторів, що працювали над цим фільмом, їх 155 осіб. На жаль, у вільному доступі немає інформації про те, кого з них називали Професором. Нехай це поки що залишається нерозгаданою таємницею.

Концтабірні бараки до…

…і після сцени їхнього підриву

Матеріали для побудови Аушвіцу привозили КамАЗами зі Львова. Коней (а в одному з перших кадрів фільму до табору наближаються чотири вершники, передвісники його звільнення, такі собі чотири вершники Апокаліпсиса навпаки) теж привезли зі Львова, але вже не в КамАЗах, а спеціальним транспортом для перевезення тварин. 

Акторів для масових сцен з полоненими у концтаборі набирали серед місцевих. Однією з умов проходження кастинґу була худорлява статура, що худорлявіша, то краще — з цілком зрозумілих причин. Іншою умовою була згода на те, що для зйомок вам поголять голову, попри те, чоловік ви, жінка чи дитина. Платили 10 доларів на день. Охочих не бракувало. Припускаю, що в середині бідних і голодних 90-х місцевим навіть не було особливої потреби худнути, однак Джонові Туртурро спеціально для цих зйомок довелося позбутися 13 кілограмів.

Транспортування місцевих жителів, залучених до масових сцен у ролі в’язнів Аушвіцу

Ліричний відступ № 2

Пригадую, що тато жартома запропонував і мені знятися в цьому фільмі, але потрібно було позбутися довгих кіс. Я дуже обурилася на таку пропозицію, бо невдовзі мене чекав випускний у дитячому садочку, і як же ж я могла бути на ньому у красивій сукні, але з лисою головою?! Так моя кінокар’єра, якої насправді ніколи навіть не розглядала, закінчилась, не розпочавшись. Щодо тата, то він потрапив на знімальний майданчик через оголошення у місцевій газеті «Анонс-контракт» про набір перекладачів, в яке спершу не повірив, проте вроджена допитливість переконала його таки сходити на співбесіду і дізнатися, про що мова.

Франко Раґуза (ліворуч) і Джанні Анґлер (праворуч), художники-декоратори, на фоні декорацій бараків, обклеєних пластиковим покриттям, що імітує цеглу

У фільмі стіни бараків концтабору мають такий вигляд, наче вимурувані з цегли. Насправді це пластикове покриття, що має вигляд цегли. Його довго шукали й знайшли в Донецьку, привезли звідти. Навіть знаючи це, у кадрі бачиш саме цеглу. 

А от штучний сніг за бажанням відрізнити можна. Хоч зима 1995–1996 років видалася затяжною, однак якраз тоді, коли почалися зйомки і сніг потрібен був у кадрі, він, як на зло, почав інтенсивно танути. Вихід було знайдено: то тут, то там на землі й на дахах бараків порозстеляли білі шматки синтепону, які створюють досить правдоподібне враження снігу, але я ж то знаю, отже, помічаю, що подекуди то не справжній сніг. Тепер і ви це знаєте. 

За сюжетом табірний комплекс нацисти підірвали й спалили, коли відступали. Така ж доля спіткала всі декорації, які будували впродовж кількох місяців. Цю сцену знімали о третій годині ночі під наглядом наших пожежників. Мене зацікавило, яким чином вдалося домовитися з пожежниками, і хто взагалі розв’язував всі ці адміністративні та логістичні питання, зокрема пов’язані й зі залізницею (про яку буде далі)? Тато пригадує, що до знімальної групи були залучені представники Національної кіностудії імені Олександра Довженка та Одеської кіностудії, які й вирішували такі нюанси.

Бекстейдж зйомки сцен із прибуттям і поломкою потяга

Окрім села Горохолина, яке італійці лагідно називали «Ґороґоліна» (Gorogolina), у нашій області було ще одне місце зйомок — залізничне полотно в районі станції Тарновиця біля села Лісна Тарновиця Надвірнянського району. Саме там знімали сцени із прибуттям і поломкою потяга. До речі, для них у горах (чи то в Надвірній, чи то у Ворохті) знайшли автентичний паровоз у робочому стані. Його перефарбували, і керував ним у кадрі місцевий машиніст. Щодо самих вагонів, то під час перегляду сцен, знятих всередині них, мене не покидало відчуття, що опинилася у навмисно зістареній «Червоній руті», проте за інформацією тата, це вагони раніших часів, орієнтовно 60-х років. 

Наступні частини фільму знімали переважно у Львові та Щирці під Львовом. Ви цілком зможете впізнати Вірменський кафедральний собор (в одній зі сцен фільму герой Джона Туртурро стоїть у дворі собору і дивиться на дерев’яний різьблений вівтар «Голгофа» з розіп’ятим Ісусом Христом), Міський арсенал, оперний театр, вежу Корнякта і головний залізничний вокзал Львова, хоч у фільмі він називається головним залізничним вокзалом Мюнхена.

Джон Туртурро у дворі Вірменського кафедрального собору у Львові (кадр з фільму)

Бекстейдж зйомки сцен із прибуттям і поломкою потяга, Паскуаліно Де Сантіс, головний оператор (ліворуч), Франческо Розі, режисер (посередині)

У глибині кадру Франческо Розі, режисер (ліворуч) і Раді Шербеджія, виконавець ролі Грека (праворуч)

Насамкінець кілька слів про сам фільм «Перепочинок». Це — останній фільм Франческо Розі, який вийшов на екрани у 1997 році, був номінований на «Золоту пальмову гілку» Каннського кінофестивалю як найкращий фільм, а також отримав премію «Давид ді Донателло» за найкращий фільм, найкращу режисерську роботу, найкращу продюсерську роботу і найкращий монтаж. Це хороше кіно, подекуди трагічне, подекуди смішне. Дуже прикро, що його досі не переклали чи не дублювали українською. Але дуже відрадно, що українці та росіяни у ньому чітко диференційовані — навіть на мікрорівні. Наприклад, від українців головний герой Прімо з вдячністю приймає їжу, а про росіян мій улюблений персонаж Грек, втікаючи разом з Прімо з радянського табору для переміщених осіб, каже таке: «Недобре, якщо тебе годують росіяни. Хліб, який ти не заробив, перетворює тебе на раба. А я вільна людина, як і всі греки. Для росіян рабство — це нормально, чи то під царем, чи то під Сталіном. І знаєш чому? Не всі росіяни європейці, як ми з тобою, багато з них азіати, і, як азіати, в обмін на спокійне життя вони погоджуються на все, навіть на тиранів. Ми, греки, — ніколи. Хіба ми боялися Кира? Хіба ми боялися Ксеркса? То чому нам боятися Гітлера чи Сталіна? І навіть наш Александр Великий, коли вже на те пішло, прийшов і пішов. І вони теж підуть. Історія незмінна, світ незмінний, все повторюється, друже!» 

І з ним важко не погодитися.

Приємного перегляду!

Христина Михайлюк 21 Травня, 2023

    Підписатись на post impreza

    Вас також може зацікавити
    Вас також може зацікавити