У Франківську триває III сезон книжкового клубу «Текстура», темою якого є «Повернення голосів жінок». Над сезоном працює програма промоції читання «Текстура», яку реалізує «Тепле місто». Кураторка сезону — головна редакторка та співзасновниця DIVOCHE.MEDIA Оксана Павленко. Вже понад рік Оксана також веде власний книжковий клуб у DIVOCHE.MEDIA.
У цій розмові говоримо, чому важливо читати книжки, написані жінками, якими ще можуть бути читацькі досвіди та чим корисні книжкові клуби.
Пам’ятаєте, як ви познайомились з ідеєю книжкових клубів? Що змінилось з того часу в цій сфері?
Вперше з ідеєю книжкових клубів я познайомилась як з частиною американської попкультури. Періодично це зустрічається у фільмах та серіалах. Навіть є художня стрічка «Таємний клуб Гернсі любителів книг і пирогів з картопляного лушпиння», у якому книжковий клуб діє у часи Другої світової війни. Але у тому форматі клубу, з яким працюємо зараз, я вперше взяла участь у 2020-2021 роках.
Тоді в Україні вже були різні книжкові клуби, зокрема й мої знайомі їх створювали. Все починається із зустрічей друзів, які обговорюють конкретну книжку. Така собі закрита спільнота. Згодом виникає звичка визначати людину, яка б могла модерувати те чи інше обговорення.
Після початку повномасштабного вторгнення це спершу зійшло нанівець. Багато друзів роз’їхались або цей формат просто перестав їх цікавити. Але згодом бажання обговорювати літературу повернулось, і тоді я долучилась до книжкового клубу The Ukrainians Media — вони тільки починали, ще не було цього масштабного формату обговорення на сцені з відеозаписом. Це були зустрічі невеликої кількості людей, де кожен має час висловити свою думку.
Ще під час перших обговорень з друзями, під час участі в книжковому клубі The Ukrainians Media, я мала ідею створити власний. Надихалась книжковими клубами Різ Візерспун, Опри Вінфрі, Емми Робертс. А ще в той самий час почала вести свій книжковий блог. Хоча насправді книжки були у моєму житті завжди.
І так склалось, що найбільш логічним варіантом запустити книжковий клуб з перспективи роботи та менеджменту часу стала ідея відкрити його в межах DIVOCHE MEDIA. Також ми з командою хотіли далі розвивати спільноту підписниць, а доступ до книжкового клубу — це класна перевага.
Яку літературу ви обговорюєте у книжковому клубі «Текстура»?
У книжковому клубі «Текстура», до якого долучилась як кураторка III сезону, зараз обговорюємо літературу післявоєнного періоду. Це дуже важливі книжки, але з іншого боку — важкі. Але ми так чи так пробуємо пройти й крізь такий літературний досвід.
Як готуєтеся до обговорень?
[Готуючись до іншої події, я] перечитувала есеїстику Оксани Забужко, а також тексти Соломії Павличко. У Соломії є збірка «Фемінізм» і це чудовий приклад літератури, від якої можна відштовхуватись, завдяки якій дізнаєшся багато контексту, особливо історичного. Це просто необхідно. А у Забужко є текст «Жінка-автор у колоніальній культурі, або знадоби до української гендерної міфології» — це збірка «Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстика», видана ще в 1990-ті, але й сьогодні дуже актуальні. Там написано про так багато речей, які для нас сьогодні важливі: наприклад, про мову. Наскільки розумію, це текст-відповідь на критику «Польових досліджень з українського сексу».
Забужко дає нам цей контекст, який дозволяє говорити про те, що ми маємо дуже глибоку українську літературну жіночу культуру. І це те насправді, що вирізняє її з-поміж інших. Але наші авторки досі не прочитані так, як вони могли й мали б бути прочитані.
Чим особливий цей сезон?
Я бачила коментар, що програма цього сезону «Текстури» може здаватись хаотичною. Частково так і є, я не дуже «лінійно» мислю. Але намагалась попрацювати з різним жіночим досвідом.
Насамперед важливо було поговорити про Вірджинію Вулф, адже вона висувала тези про історичну тяглість жіночої літератури. І на першому обговоренні в межах сезону ми зосередились не лише на романі «Місіс Делловей», але й згадували її есеїстику. Говорили про те, як вона працює з темою становища жінки в суспільстві. Про те, яким є її погляд на суспільство після Першої світової війни.
Наступна — «Ніщо» Кармен Лафорет. Важлива книжка іспанської літератури, яка навіть англійською мовою не прочитана достатньо. Якщо задуматись: а яких ще іспанських письменниць чи письменників ми знаємо? Чому нам більше відомі, наприклад, латиноамериканські автори, і як це пов’язано з історичними подіями? Такі книжки, як ця, дозволяють піти у це дослідження. Сама історія — це оповідь про дорослішання дівчини у кризові для суспільства часи. Тобто паралельно дізнаємось історію Іспанії часів після громадянської війни 1936-1939 років.
Це також важливо розглядати в контексті шкільної програми. У ній відбулись позитивні зміни, але ми все ще мало читаємо літератури інших країн, особливо з жіночої перспективи. Важливо це змінювати та відкривати для себе нові голоси, імена, досвіди.
Розширити свої межі, дізнатись, як жінки можуть говорити.
Наступні книжки в програмі — це сучасна література: «Американа» нігерійської письменниці Чімаманди Нґозі Адічі, «Єдина донька» мексиканської авторки Ґуадалупе Неттель і «Кім Джійон, 1982 року народження» корейської письменниці Чо Намджу. Ось так намагатимемось прокладати наш літературний шлях. Думаю, наприкінці зможемо підбити підсумки, проаналізувати, що змінилось чи не змінилось у нашому сприйнятті літератури, написаної жінками.
Тема III сезону називається «Повернення голосів жінок». Чому їх маємо «повертати»? Чому маємо побачити світ з жіночої перспективи?
Жінки — це половина людства. У нас, звісно, є history, але також є herstory. Так склалось, що історію писали чоловіки й ми дуже мало знаємо про життя неписьменних жінок, вони не фіксували його. Зате залишилась чоловіча перспектива, яка відрізняється.
Мені хочеться з історичної перспективи перевернути картинку світу: можемо дивитись на нього жіночими очима.
Говорячи про роман-дорослішання «Ніщо», обов’язково варто згадати про Ірину Вільде. «Метелики на шпильках» — це також роман-дорослішання, у якому дуже класно описано зростання дівчини, починаючи від першої закоханості та першої менструації. Читаючи, розумієш, що таке було тоді, і таке є зараз. Ми переживаємо схожі емоції. Завжди було цікаво дізнатись, як жінки жили до нас, як вони відчували.
Не можу сказати, що наразі, у сучасній літературі, недостатньо жіночих голосів. Якщо подивимось на списки бестселерів, списки продажів на Амазоні, список The New York Times — то це здебільшого жіночі тексти.
Але з іншого боку, ті жінки, які писали до сучасних авторок, не отримували такої кількості читачів, проте отримували багато критики. Тому хочеться їхні голоси підсилити особливо.
Яким є український жіночий голос у світовому багатоголоссі? Кого з українських, зокрема франківських авторок, можна було б додати до програми клубу?
Десь читала коментар: «Невже українські жіночі голоси вже повернули?». Але ж ні, роботи ще багато, тут хоч за 10 книжок на місяць наших авторок берись. Тому у клубі DIVOCHE.MEDIA ми читаємо і українських письменниць.
Важливо, що перечитуючи, наприклад, Марка Вовчка, Олену Пчілку, Ольгу Кобилянську, ми ж можемо побачити не лише сюжет та персонажів, але також звернути увагу, як жили жінки на нашій території, якими були їхні права, які були їхні справи у сфері економічній, у сфері освіти, родинних стосунків.
А якщо звернути увагу на роки творчості наших авторок, та авторок світових, й порівняти: що відбувалось у текстах, наприклад, Ольги Кобилянської й паралельно — у текстах тої самої Вірджинії Вулф, то помітимо, що не відірвані від європейського контексту.
І надзвичайно важлива мені в цьому сенсі творчість Наталії Кобринської. Вона, до речі, пов’язана з локальним контекстом Галичини. І так само — згадана Ірина Вільде. Вони займають це особливе місце в українській жіночій літературі. А з сучасних авторок — Софія Андрухович. Так, вона зараз і київська авторка, з написаною «Амадокою», звісно, але це ж також і написана «Фелікс Австрія».
Чи є історії, що включають жіночий досвід, яких вам бракує в літературі?
Цікаво стежити за цією сучасною тенденцією досліджень локального контексту через жіночу історію. Чую про ініціативи з різних громад, маленьких і не дуже населених пунктів, що говорять про жінок, які зробили щось важливе для їхнього міста чи області. Долучають до цього науковиць, наприклад. Тобто, тут вже мова йде не лише про письменниць, також про громадських діячок, освітянок, лікарок, юристок.
Що ми можемо робити ще, аби література, написана жінками, позбулась стереотипного уявлення про себе? Чи це взагалі потрібно?
Досі побутує стереотип, що все жіноче — якесь «не таке». Всередині в мені це провокує дискусію, бо, з одного боку, хочеться підсилювати жіночі голоси, а з іншого — хочеться, аби усі припинили це сприймати, як щось відокремлене.
Повертаючись до шкільної програми, мені не здається, що там витриманий гендерний баланс. Навіть не в сенсі зібрання текстів авторів та авторок, а в сенсі зібрання досвіду жіночого та чоловічого.
Але нам потрібно вчитись бути відкритими до різного: читати і чоловіків, і жінок, але без стереотипів. Підходити до літератури з відкритим серцем. Бо через книжку переживаємо досвід, який можемо і не пережити безпосередньо.
Можна спробувати проаналізувати свій читацький досвід, зрозуміти, в якому аспекті його варто було б розширити. Тоді тут дуже класно працюють книжкові клуби: це, по-перше, ґейміфікація (чекаєш місяць на момент обговорення чи відчуваєш «конкуренцію» з іншими читачами), а по-друге, соціалізація. До всього іншого процес спільного читання класно впливає на наш настрій, тобто йдеться ще й про терапевтичний ефект.
Обговорення книжок — це ж насправді давня практика, під час якої можна обговорити своє життя, відкрити щось нове.
Хоча найперше, що варто було б сказати, — читайте. Просто читайте, це ж насправді дуже просто. Можна починати з малої прози, ознайомитися зі збірками невеликих текстів авторок. Наприклад, «З непокритою головою. Українська жіноча проза»: ось перед вами невеликий текст, він може вам сподобатись — а, можливо, він вас зацікавить більше дізнатись про його авторку? Можливо, у неї є інші цікаві тексти? А що про нього думають інші?
Так це і працює. І видавці це також розуміють, реагують на запит аудиторії, яка, якщо не читає, то принаймні купує нові збірки й інші книжки, зокрема українських авторок.
Фото надані програмою «Текстура»
