У 2019—2021 роках у Франківську на «Промприладі» працювала галерея «Детектор». Її курувала культурна менеджерка Лілія Гоголь. За два роки і чотири місяці у просторі експонувалися 24 виставки. post impreza поспілкувалася з Лілією Гоголь про історію галереї, цілі, які вдалося реалізувати, та завершення проєкту.
Як почалася історія галереї «Детектор»?
Все зароджувалося на етапі, коли я координувала мистецький напрям в організації «Тепле місто». Ми з командою організовували різноманітні події. Наприклад, курс з історії мистецтва, кураторський інтенсив, лекції, воркшопи чи розмови з різними кураторами. Аудиторія була не лише франківська, а й долучалися люди з інших міст. Я відчувала, що просто бути проєктною менеджеркою мистецьких та інших подій мені вже менш цікаво, і я б хотіла створювати власні кураторські висловлювання. Якогось дня СЕО «Промприладу» Юрій Филюк запитав, чи я б хотіла мати свою галерею, бути кураторкою простору, який звільнився [коли «Асортиментна кімната» перестала співпрацювати з «Промприладом» та переїхала — прим. ред.]. З того все і почалося.
Я почала думати над назвою, айдентикою, стала розмовляти з різними художниками й працювати над першим проєктом.
Це була історія персонального підходу, що давало мені повністю свободу виборів.
Виставки в «Детектор» реалізовувались завдяки і лише за підтримки патронів і меценатів, які повірили в проєкт. Кілька з них навіть не жили в Франківську, до речі. Мій бюджет, щоправда, був дуже обмеженим.
Які цілі ставив «Детектор» і чи всіх їх вдалося реалізувати?
Ми відкрилися виставкою в квітні 2019 року. На той момент в місті вже були стара школа Івано-Франківська, «імпрезівське» середовище, «Асортиментна кімната», «Арт на Мур», кілька особистостей, які створювали виставки і події довкола них. Роботи було багато для всіх.
Кураторство зав’язане на особистості, персоні: кожен куратор буде створювати різні концепти, з умовно своїми художниками, темами, підходами і т.д. В Івано-Франківську історично так склалось, що проєкти були привʼязаними до особистого бренду — зникала людина-лідер чи лідерка, і зникав проєкт. Інституційність та сталість проєктів — те, що тепер, мабуть, більш присутнє. Не знаю, як зараз у місті, але, здається, ситуація дещо змінилася.
А тоді бажання було єдине: щоб подій, пов’язаних з сучасним концептуальним мистецтвом, було більше.
Будь-який проєкт, який я реалізовувала, я найперше робила для себе. Це буде найчесніша відповідь. Я поїздила свого часу різними містами й подіями, перетиналася з художни_цями, куратор_ками, і мені всіх хотілося привезти до нас. Якщо щось цікаво тобі, стовідсотково знайдуться люди, яким це також відгукнеться. Практика показувала, що була аудиторія. Ідея «Детектора» полягала в тому, щоб працювати з молодими й маловідомими іменами. Контекст був важливий. Виставки були не випадковими, це все тоді здавалося мені важливим. Те, що зараз відбувається в місті, напевно, не було б можливим, якщо б не діяли «Асортиментна кімната», «Детектор», Підземний Перехід Ваґабундо та ін. Це все важливі стовпи, на яких формується мистецька спільнота Івано-Франківська.
Чи «Детектор» оглядався на досвід роботи галереї «Асортиментна кімната» чи на інші проєкти?
Я була в контексті того, що відбувалося в місті раніше. Нічого доброго не відбувається, якщо ти не поважаєш своїх колег чи бодай не береш їх до уваги. Коли я обирала дату відкриття виставки, намагалася створити так, щоб вона не збігалася з іншими подіями. Знала, що відбувалося в інших, зокрема «Асортиментній кімнаті», приходила туди. Ідея post impreza зародилась завдяки одній з наших зустрічей з тими, хто щось вже робив з візуальним мистецтвом в місті та хотілося фіксувати це усе на якійсь платформі [так і було, post impreza придумали на спільній зустрічі кількох гравців візуального мистецтва Івано-Франківська восени 2011 року за пампухами і коньяком; на цій зустрічі була присутня й Лілія Гоголь — прим. ред.].
Думаю, що ми мали різні підходи і бачення того, про що говорили, але на меті мали одне: щоб у Івано-Франківську мистецтво було проявлене, і ми говорили актуальною мовою. Це давало цікаву палітру та вибір для аудиторії.
Фото: галерея «Детектор»
Як ти обирала митців і мисткинь?
Був список людей, з якими мені хотілось попрацювати через те, про що і як вони говорили. Важливо також було дати майданчик тим, у кого виставка була вперше. Сергій Міщенко з мініатюрними скульптурами, Анна Алпатьєва, інші чудові художники й художниці, які проявилися вперше саме в «Детекторі». Звісно, там були й більш відомі імена, як от Сергій Радкевич, Ростислав Котерлін, Андрій Роїк, Оля Федорова, Ярема Стецик. Мені було цікаво працювати з ними.
Якщо тобі цікава людина, і ви перетинаєтеся ідеями, темами, мовою — це принесе плоди. У мене так відбувалося.
Ніколи не було такого, що я не знала, кого хочу запросити. Все було органічно. Зараз це все глибоко в серці і приємних спогадах. На сторінку «Детектора» в інстаграмі до сих пір підписуються попри те, що я не веду її вже кілька років. За нашою діяльністю слідкували люди, чиї імена є в книжках з історії українського мистецтва. А все робилось на персональному двигуні. На виставки приїжджали люди з різних міст країни – це ж чудесність. Час від часу мені пишуть, що хочуть зробити виставку в галереї, зокрема іноземні художники.
Наскільки складно було галереї зібрати свою аудиторію?
Було середовище людей, які постійно слідкували й були включені в процеси галереї. Були й випадкові, які йшли в інші двері, але завертали до нас. У цьому випадку екосистема «Промприладу» часом сприяла тому, що якась нова, несподівана аудиторія мала доступ до виставок, і вони поширювали інформацію про події також.
Думаю, якщо тобі імпонує куратор_ка чи менеджер_ка, ти просто слідкуєш за цією людиною і тим, що вона робить. Я була доволі активна в соцмережах, локальних радіо чи ТБ, мені залежало на тому, щоб говорити, робити промоцію тих чи інших подій і знаходити точки перетину з різними гравцями. Я ходила в інститут мистецтв і розповідала там чи постійно поширювала інфо про події.
Проблем з аудиторією не було. Були люди, які постійно слідкували за подіями і щоразу приходили. Чи були бажані цілі? Так, але це було не про цифри й статистику. Пригадую багато приємних моментів з відгуками чи враженнями людей. Або коли група дітей прийшла на виставку, я їм проводила екскурсію — це було хвилююче для всіх, хто був там. Запитання, які ставили діти, були особливими.
Часто я проводила екскурсії для того, щоб говорити про мистецтво. Дуже цінувала і любила своїх людей, з ними завжди були глибокі взаємодії.
Виставка Ярослава Яновського «Час кроль’я». Фото: Лілія Гоголь
Чи була якась із виставок особливою для тебе?
Напевне, перша і остання. Хоча, звісно про кожну можна зробити кілька оповідань. Ми зробили 24 виставки. Це було інтенсивно. Кожних три тижні або щомісяця зміна виставки — це доволі швидка зміна декорацій. Кожна виставка має певну історію. Було багато любові просто до будь-якого процесу; до того, щоб створити якісний проєкт. Вважаю, що взаємодія куратора з художником — також мистецтво. Все, що відбувається перед створенням виставки, процеси, які не вписуються в концепцію, — взаємодія, все є актом мистецтва. Історія, як аудиторія сприймає висловлювання куратор_ки і художни_ці, — ще інша складова. Дивовижно, як в обміні й взаємодії можна створювати з нічого щось, часом навіть важливе.
Чому галерея перестала працювати на «Промприладі»?
У 2020 році почався коронавірус, що підкосило. Простору з часом ставало замало, амбіції росли, висловлювання хотіли бути більшими. Плюс фінансова складова. Була перевага в тому, що цей білий куб обмежував тебе, але з іншого боку визрівав і артцентр. До того ж в мене не було ні адміністратора, ні СММ-ника, будь-які процеси покривала лише я. Звісно, час від часу мені допомагали, включалися художни_ці, друзі, сусіди. Однак через те, що все трималося лише на мені, все дійшло до моменту згортання проєкту.
Я читала статтю, де Ксенія Малих сказала, що всім, хто був в «Промі» раніше до артцентру, не вдалося. Але мені цікаво хто, власне, визначив, що таке вдалося, а що — ні, і за якими критеріями? Вважаю, що мені вдалося й думаю, що «Асортиментній» також.
Проєкт «Детектор» дійшов до логічного завершення в тих умовах. Я планувала, що в майбутньому мені вдасться знайти інше приміщення, залучити людей, які стануть частиною команди, але тоді на це все треба було багато зусиль, ресурсів, яких в мене на той момент не було. Чи це було розчаруванням, чи я відчувала, що мені не вдалося? Ні, ніколи. Навпаки, десь мої останні публікації звучали так, що далі буде.
«Детектор» завжди і всюди зі мною. Цілком можливо, що це не закрита історія. Ймовірно, що проєкт буде тут в США чи де-інде, і буде змога працювати з українськими художниками. «Детектор» просто на паузі, так як хочеться і далі створювати й проявляти те, що є зараз важливим мовою мистецтва. Усе є і буде так, як і має бути.
У 2021 році «Тепле Місто» анонсувало тебе як артдиректорку майбутнього артцентру. Чому ти врешті не зайняла цю посаду?
Відверто, не пригадую, щоб мені якимось чином прокомунікували заміни кураторки артцентру. На якомусь моменті все розмилося і стишилося. Не відтворю, яким чином розвивалися події поетапно. Одного разу мене запросили долучитися до зуму про те, що будемо робити в артцентрі. Я послухала, і все. Потім почалися публікації про Ксенію. Думаю, що все відбулося теж природно, і я рада, якщо їм вдається. Я фізично не змогла би бути артдиректоркою, бо вже кілька років не живу в Івано-Франківську, і це не актуально для мене. Чи були незакриті історії? Так, вони завжди бувають. Добре, що артцентр відкрився, і що всі працюють попри різне задля чогось більшого чи кращого. Мене це вражає і захоплює.
Головне фото: Андрій Сидорук