10 серпня у Підземному переході Ваґабундо відкриють виставку фото «Що поза знімком?». Серед учасни_ць — Ярослав Яновський, Зоряна Козак, Микола Джичка, Маріанна Глинська, Synchrodogs, Анатолій Звіжинський, Ростислав Котерлін, Любомир Стасів, Ольга Кукуш, Олекса Фурдіяк, Дмитро Петрина, Хольгер Вендланд і Матіас Якіш.
«Кожен від дитини до емерита мають змогу клацати пуделком, щоб фіксувати усе що заманеться… А чи має це стосунок до мистецтва?», — запитують в анонсі виставки. Фотографія — мистецтво чи тільки документалістика? І яке значення має фото «поза полем друку?».
Оксана Квітнева поспілкувалася з Анатолієм Звіжинським — співорганізатором та учасником виставки, на радіо «Західний полюс», а post impreza послухала та законспектувала головне.
Наш гість — Анатолій Звіжинський, мистецтвознавець і куратор візуальних проєктів.
Не люблю слова «куратор».
Якщо ваша робота виставляється у виставці (про яку ми зараз говоритимемо), то курувати її ви не можете?
Не бачу потреби зараз вживати термін «куратор», бо це щось, як на мене, значно серйозніше. Це робота при інституціях з великим об’ємом матеріалу. Рідко можна побачити те, що називається кураторством.
Шевченківську премію відтепер вручатимуть у номінації «Творче кураторство культурно-мистецьких проєктів».
Ввели і відповідну номінацію з фотомистецтва. Хоч до цього часу Борис Михайлов її отримав у номінації «Візуальне мистецтво» як фотограф. В цій країні з термінологією поки що достатньо важко. (…)
В анотації до виставки [«Що поза знімком?»] вказано багато авторів і авторок. Серед кілька імен, яких я не знаю. Останнє у списку ваше ім’я. В анотації — історичний екскурс. Деякі тези я бачила раніше, наприклад, на виставці Ігоря Панчишина. Відтак люди дочитаються до чогось, навіть якщо постійно пролистують чи не читають анотації.
Навіть на виставці рідко хто читає текст. Знову ж таки, це залежить і від текстів. У нас нещодавно закінчилася виставка військового зі світлинами воєнних подій або похоронів його товаришів. Декілька текстів-підписів до фото були значно цікавішими, глибшими за самі фотографії.
Фотографія — документальна річ, яку можемо бачити щодня в соцмережах. А як хтось оповідає історію про конкретну людину — це щось зовсім інше.
Текст до виставки — це, швидше, запрошення до дискусії. Якщо справді хтось готовий вести дискусію, то він і прочитає текст, буде чіпатися чи за кому, чи за слово.
Якщо так, то ви ж розумієте, що знову запрошуєте до дискусії вузьке коло людей, яке зазвичай ходить на виставки? Коли прочитає нова людина, то вона щось для себе відкриє. Ви готові дискутувати з новачком? От приходить абсолютно непідготовлена людина і каже, що може на телефон краще зняти.
Зараз такі часи, що я б не сказав, що люди не в темі. Завдяки інтернету і соцмережам можна легко надолужити будь-які речі. Плюс є штучний інтелект, тож можна дізнатися, що потрібно, не витрачаючи час на читання книжок. Молоді люди розуміють, про що вони запитують. Інколи вони говорять про те, чого я не знаю. Не встигаю слідкувати за модою, яка зараз є.
А ви користуєтесь штучним інтелектом?
Інколи — так. Але маю знайомих, які займаються програмуванням. Вони кажуть, що ШІ їм допомагає в роботі. Я робив експеримент: закидав у чат GPT репродукції робіт і просив, щоб він у стилі того чи того критика зробив оцінку. Все було на достатньому рівні.
Теперішня молодь має стільки різних інструментів для того, щоб скоротити шлях до розуміння чогось, зокрема мистецтва, що бери і користайся.
А скільки фото ви назбирали до цієї виставки?
Ще сьогодні довозять, тому кінцевої цифри немає. Моїх — чотири, Ростислава Котерліна — вісім (найбільше). У Synchrodogs одна, у Зоряни Козак і Дмитра Петрини по дві.
Зоряна Козак. Сredence, 90х60 см, цифровий друк, 2020
Це відомі імена, а от щодо невідомих?
Можливо, Любомир Стасів? Він уже покійний. Колись був кореспондентом «Західного кур’єра», багато фотографував місто. Разом з Кондратом і Дроб’яком входив у фотоклуб «Колумб», пізніше — у Спілку фотохудожників. Коли ми влаштовували виставку, присвячену його пам’яті, дружина і син принесли декілька альбомів. Він фотографував телевізор на плівку. Там були кадри з гімнастики, музичних вечорів. Переважно на фото були жінки. Ці альбоми — своєрідний артефакт. Таким чином теж можна було використовувати фотографію: зупиняти якесь зображення, рух, зробити його застиглим і залишати собі на пам’ять.
А Хольгер Вендланд і Матіас Якіш?
Це німецькі художники, які вже декілька разів брали участь у різних виставках у Франківську, зокрема на Porto Franko у 2017 році. Так само я і декілька художників з Франківська в Дрездені на їхнє запрошення робили виставки. Вони свого часу подарували Центру сучасного мистецтва декілька артефактів. Серед них — фото, які документують перформанс, що робили ці художники в Німеччині. Є і його описом. Це зразок, як можна використовувати фотографії.
В анотації також йдеться про те, що виставка так чи інакше про наше місто.
У цих знимках мало де можна знайти місто. Більшість з них виставлялися тут або представляли місто на інших виставках. Серія Ольги Кукуш «Сценографія вагітності» ніби не про місто, це її особистий досвід. Ця серія побувала в багатьох країнах, зокрема Об’єднаних Арабських Еміратах, попадала на різні конкурси. Це цікавий момент того, як можна презентувати свою творчість у світі. Те саме можна сказати і про Synchrodogs, відомий фотодует.
Ольга Кукуш. Сценографія вагітності, 2018
Це абсолютний мікс стилів, так?
Це спроба показати, як можна використовувати фотографію у творчості. Тут є розфарбовані фотографії, асамбляж, інсталяції; постановочні фото, де художник намагається через роблення артефакту донести свою ідею.
Бачила ваші фото в соцмережах. Ми звикли вас сприймати як художника, живописця, мистецтвознавця. І тут — бац! ваші фото на виставці.
Я демонструю свій скептичний підхід до того, що таке фотографія. Існувала суперечка, чи це є мистецтвом. У 70-х роках ХХ століття в Америці почали ставитись до фотографії, як до чогось, що може нести естетику, крім репортажної чи історичної інформації. Фотографія почала виходити на ринок.
Зараз, судячи з критичних текстів Сʼюзен Зонтаґ, Ролана Барта, Маршалла Маклюена, вона ще не є твором мистецтва.
В Україні, наскільки мені відомо, в художніх музеях немає фотографій. Музейні працівники живуть ще за лекалами Радянського Союзу, у них просто немає документації, по якому КВЕДу, так би мовити, має проходити фотографія. Є живопис, графіка, скульптура, народні вироби — вишивка, різьба. Фотографія й відеоарт там відсутні. Яке це мистецтво, якщо воно не представлено в музеях?
А саме цим і вимірюється цінність мистецтва? Чи все ж таки персональним інтересом, комерційною привабливістю?
Продавати можна все. Фотографія дуже успішна в рекламі, вона привертає увагу, без неї неможливо обійтися. Ми змушені щодня дивитися на білборди чи сітілайти. Вони захоплюють увагу чи засмічують візуальне середовище. Але це теж є показником того, що навіть в міських середовищах — невпорядкований візуальний ряд, занадто багато рекламного шуму. Але ніби фотографія в цьому не винна, це спосіб організувати її показ. А з іншого боку художники використовують ці самі рекламні площі для показу нестандартних речей, свої робіт або чогось скандального.
Є якісь імена фотографів, які вас запалюють?
З того, що я бачив вживу — Андреас Гурські, Небуйосі Аракі. Фотографія не тримає увагу довго. Це річ технічна й залежить від того, як облаштувати навколо предмету умови: світло, об’єктив, витримка. (…)
На відміну від живопису, який може повертати до себе, фотографія існує недовго. А живопис не робиться одним мазком.
А ваші роботи — цифрові фото, чи є плівкові?
Це цифрові колажі. Це комп’ютерні якісь такі забавки, не більше.
Ви приймаєте це як забавки?
Так.
Виставка займе весь простір Ваґабундо?
Так. Вона триватиме впродовж трьох тижнів або місяця. У цей період Дмитро Петрина хоче організувати курси фотографії, і це буде своєрідним фоном і додатком до них.
Головне фото: Ростилав Котерлін. Осінь народів, 2014 рік
