Журнал «Під гуркіт» — це незалежне мультидисциплінарне видання, створене на перетині особистої оповіді, журналістики та мистецьких практик. Перший випуск обʼєднує тексти, фотографії та візуальні матеріали, що досліджують досвід проживання часу — його циклічність, розтягнутість, повторюваність і здатність змінювати значення подій.
З його співзасновницями Іриною Цильке і Яною Яригіною, які разом навчалися у Франківську в Університеті Короля Данила, говоримо про створення видання, наповнення першого випуску та розвиток далі.
Як почалася ваша історія? Що стало поштовхом до створення журналу?
Іринка: Історія почалася ще коли ми з Яною жили разом в гуртожитку. Йшли з університету [дівчата навчалися в Університеті Короля Данила на журналістиці — прим. ред.], говорили про речі, які нас турбують і надихають. Розмовляли про те, як класно випускати щось своє. Фантазували, якою була б обкладинка нашої першої виданої книжки й зійшлися на червоній. Здається, це був перший поштовх до створення видання, а університет дав для цього ґрунт. Наприклад, ми мали дисципліну «Видавництво нішевих журналів». Це була нагода попрацювати над концепцією можливого журналу, бо з великою кількістю зовнішніх проєктів власні ніби відсовуєш набік. Ми скористалися цим і зробили нульовий випуск «Під гуркіт».
Яна: Уявлення про те, як працює цей світ і що б ми хотіли в нього привносити, у нас збіглося, відколи ми познайомилися в університеті. Зрозуміли, що нам дуже хочеться щось втілювати разом. Органічний прояв цього — видання «Під гуркіт».
Була перша проба — журнал «Коли люди нарешті говорять». Ми навіть записали два інтерв’ю і зробили світлини. Зверстали видання у Figma, воно там і залишилося.
У 2024 році придумали назву «Під гуркіт». Розуміли, що це буде втілено, але нам потрібно набути досвіду, наробити помилок у, як ми його називаємо, нульовому випуску.
Чому «Під гуркіт»? Це непогане означення того, у який час ми живемо і з дня на день намагаємося робити не лише механічні рухи, а хочемо приносити в цей світ ще щось, осмислити дійсність, в якій знаходимося, у творчий спосіб, який нам близький і може відгукуватися іншим людям.
Гуркіт — це і те, що відбувається з нами всередині, коли ми переживаємо кризи, не обов’язково глобальні, а особисті, пов’язані з переїздом, зміною роботи, новими досвідами і т. д. Водночас це обставинний контекст, у якому ми знаходимося, — війна, її наслідки; те, як вони відгукуються в буденності і, відповідно, наших думках. Ми не можемо від цього нікуди втекти, сховатися, і найліпший спосіб — відповідати і, власне, творити під цей гуркіт.
Як ви створювали нульовий випуск? Яким було наповнення?
Яна: У нульовому випуску ми зібрали матеріали за 2024 рік: тексти, поезії, ілюстрації. Не було концептуальної підготовки з визначеною темою, продуманим планом комунікації тощо.
Іринка: Ми намагалися знайти наші тексти, які б відповідали ідеї «Під гуркоту», визнати їх, дозволити написаним думкам бути. Загалом ми даємо підназву проєкту: «Творчо осмислюємо реальність і дозволяємо собі бути собою».
Іринка Цильке та Яна Яригіна. Фото надані ними.
Чому обрали публікувати есеї, поезії, фотофіксації, ілюстрації?
Яна: Нам було потрібне обмеження, аби розуміти, що приблизно хочемо отримати. Окрім есеїв, є нариси, короткі замальовки, думки, щоденникові нотатки, які ми вирішили залишити у випуску. Найбільше здивування для мене і те, чим я пишаюся і дивуюся, — нам вдалося отримати невеликий прозовий текст автобіографічного характеру. Ми з авторкою визначили, що це все-таки художня проза, де вона не розповідає свою історію, але включає власні переживання. Фотофіксація й ілюстрація працюють поряд із текстами, але є самостійними роботами.
Іринка: Ми відштовхувалися від власного ставлення до різних форм творчого осмислення реальності, бо я не обмежую себе лише малюванням чи написанням текстів, чи короткими поетичними відео. Дозволяю собі пробувати усе поєднувати. Жартую, що якби ми могли додавати відео в журнал, то ми б це робили. Ми, можливо, обмежували наявність поезії, бо дуже не хотілося зробити поетичний збірник, а кортіло пропрацювати тему тривання, щоб справді дослідити її. У першому випуску маємо кілька поезій як доповнення, пауза, перепочинок між великими текстами.
Верстка без фото ніяка, хоча мої улюблені розвороти — ті, де немає жодної фотографії. Під час верстки я полюбила поєднувати самі тексти між собою, бо кожен абзац ніби стає рамкою, зображенням.
Фотографії часто ускладнюють і верстку, і подання тексту, бо вони можуть змінити оптику. Навіть несвідомо мозок починає домальовувати образи.
Яна: У нас є два критичні тексти. Завершує випуск есей-критика, який написала моя колега Марія Варлигіна зі Школи культурних компетенцій. Він ставить багато класних неочікуваних запитань і може органічно перерости в тему наступного випуску.
Мені страшенно подобається, наскільки по-різному тема тривання розкривається з неочікуваних ракурсів. Просто гортаючи журнал, ти можеш спробувати потривати у різних темпах.
Тема тривання відгукнулася авторам і авторкам, і ви завдяки опенколу знайшлися з ними.
Іринка: З опенколу надійшло 30 заявок. Ми не очікували цього, коли публікували допис. Пост розійшовся, дуже цінно було чути від авторів і авторок, що це класна тема, те, чого їм бракувало зараз. Ми відчули, що справді зробили те, що відгукується.
Розкажіть про авторів авторок номеру.
Яна: Кожен і кожна з них має свою бульбашку: це творча, довкола мистецька, культурна спільнота. Вони у своєму місті: Харкові, Києві, Хмельницькому — потроху роблять своє.
Ми нікого не запрошували, то ж це люди, які можуть тільки починати писати. Оскільки ми початківиці у видавничій справі, то це логічно поєднується.
Іринка: Це хороше зауваження від Яни, що ми не зосереджувалися на іменах. Розуміли, що хочемо працювати з цим матеріалом, а згодом зʼясовували, що автор чи авторка — людина відома у своїх колах. Так, ми знайшлися з Олександрою Однолітковою, редакторкою літературного журналу «Легіт». Ми були дуже зосереджені на тому, щоб обережно вибрати матеріали, не бути упередженими, справді побути з текстами, зрозуміти, чи вони ставлять запитання, чи на них відповідають. Коротка проза, про яку розповідала Яна, торкається питання безпліддя, і це була абсолютно неочікувана для нас тема.
Яна: Мене дивує, наскільки ця тема непопулярна, або наскільки я була обмежена своєю бульбашкою, про що можу почитати в різних довкола культурних виданнях. Така тема там не виникала. Певно, найбільше часу я провела із цим текстом, обдумуючи, як його поєднати з іншими.
Іринка: Думаю, що так можна сказати про кожен текст, бо він так чи інакше підносить якусь особисту історію.
Я дійшла до думки, ми (автори та авторки) є журналістами й журналістками свого особистого життя. Кожен текст так чи інакше досліджує життя, історію, ситуацію.
Як часто буде виходити журнал?
Іринка: Ми плануємо два випуски на рік. Звісно, якщо в нас буде фінансування, команда, це буде робитися швидше, бо зараз ми удвох, і це, звісно, багато навантаження на дві людини. Вірю, що можемо виходити й тричі на рік, але це питання, яке завдання ми собі поставимо.
Де ви знаходите фінансову підтримку?
Іринка: Ми знали, що в перший випуск маємо інвестувати власні кошти, щоб це сталося. Для авторів і авторок, для людей, які нам допомагали, ми запропонували винагороду — примірник журналу. Також відкрили передзамовлення і підтримку на монобазі.
Чи були видання, якими ви надихалися і вважаєте взірцевими?
Іринка: Я підглядала в інших журналів технічні рішення: який папір, який спосіб зшивання, до якої друкарні йти. Але передовсім важливо бачити різні речі, навіть просто, що відбувається навколо тебе.
Яна: У нас не було взірця, була ціла система. Журнал буде в цьому плані самостійним, здається, багато в чому новим і неповторюваним.
Мене надихають такі історії, як у The Ukrainians, коли є спільнота, яка хоче підтримувати незалежні медіа.
Для мене взірцем, натхненням є ідея незалежної журналістики, коли читачі й читачки не байдужі до оригінальних і класних матеріалів.
Як у post impreza, коли ти дозволяєш собі працювати зі складними темами, тому що знаєш, що так чи інакше є люди, яким це цінно, і в цьому вони черпають своє натхнення.
Іринка: Ми відштовхувалися не від взірця, а від інструменту, який працює. Віримо, що незалежна журналістика є, і цим далі користуємося.
Як ви бачите розвиток видання далі? Не задумувалися про онлайн-формат?
Яна: Для мене передусім цінністю є друкований матеріал. Ми не дарма почали саме з такого прояву, бо він нас надихає найбільше. Бачу наш шлях, коли ми з друкованої версії переходимо в додатковий диджитал-формат, у slow media, бо без цього так чи інакше нікуди. Але основою має залишатися фізичний примірник, який ти можеш купити і тримати в руках.
Іринка: Тут головне питання ресурсів, частину проєктів формують люди, які приходять в них. Якщо прийде людина, яка хоче творити подкасти і має бажання то чому б і ні. Коли збирається команда і є ресурси, щоб робити, наприклад, сайт, це супер. Тому я відкрита до всього.
Фото: редакція «Під гуркіт»