Марта Лунів народилася у Франківську, згодом переїхала з батьками в Київ. Її не полишали спогади про Позитрон — район, де вона жила у дитинстві, та завод з такою ж назвою. У 2024 році мисткиня втілила проєкт «Позитрон», який складається з відео та артбуку. Ми запитали в Марти про його створення, естетику радянського заводу та її мистецьку практику.
Марто, розкажіть, будь ласка, про проєкт. З чого він почався і як ви його робили?
«Позитрон» — це проєкт, присвячений заводу і району Позитрон в Івано-Франківську. Мої перші роки минули в цьому районі. Мама працювала вчителькою англійської в школі поряд з нашим будинком. Тато перебрався до Києва, через кілька років я теж залишила Франківськ. Упродовж майже 20 років час від часу виринали спогади про мій дитячий район і сам завод. Але вони були доволі нечіткими. Зараз мені здається, що вони були частково сформовані дитячими фотографіями, які переглядала.
Попри те, що приїжджала у Франківськ, на Позитроні не була. Моє перше свідоме повернення до цього району сталося у 2022 році, тому що під час повномасштабного вторгнення ми з сім’єю переїхали на кілька місяців до Франківська. За іронією долі ми жили на Пасічній, частково промисловому районі, який раніше для мене був невідомий.
Ми з батьками цілеспрямовано приїхали ностальгійно погуляти на Позитрон. Ходили під вікнами нашої квартири, дивилися на дитячий майданчик, де мене малою бавили. Звісно, проходили повз корпуси заводу.
Тоді мене дуже стурбувало, в якому стані ці приміщення, коли побачила розтрощені вікна. Було відчуття, що частинку моїх дитячих спогадів просто розбили. Виникло бажання якось задокументувати залишки заводу. У мене виринали образи чорного глянцю, його вікон, металеві ребра конструктивізму, того, як він побудований. Це було сильне враження з дитинства, і я хотіла його зберегти.
Лише навесні цього року вдалося поїхати та зафіксувати це. Тоді моя ідея ще не була чіткою. Просто зробила плівкові фотографії, які лягли в основу мого артбуку.
Взагалі позитрон — це найлегша елементарна частинка, античастинка електрона. На обкладинку мені хотілося помістити першу світлину позитрона, яку вдалося наочно зафіксувати. Її зробив, здається, у 1930 роках американський фізик Роберт Вілсон, який відкрив цю частинку за допомогою пристрою «камера Вілсона», яку ще називають туманною. Це фото мені перегукувалося з естетикою заводу, бо там є поєднання чорного з сірим кольором.
Потім мої пошуки продовжилися. Наткнулася на зацифроване відео «Концерн “Родон”». У 1970-х на базі «Позитрону» створили виробниче об’єднання «Родон», конструкторське бюро, де робили мікросхеми (і не лише). Вразила контрастність в образах, тому що там є наївні кадри з квітами, які ростуть поряд з заводом; працівники й працівниці спокійно прогулюються повз його корпуси. Мені хотілося додати до свого проєкту кадри з цього фільму. Тож в артбуці є два скрини з цього відео.
Хотілося ще мати якісь артефакти, пов’язані з заводом. Знайшла на OLX телефон, який був вироблений на заводі «Родон». Також відшукала пам’ятну медаль для працівників заводу. Мені візуально заримувалося перше фото позитрона зі сріблястою монетою, тому що на ній вигравіювані корпуси на фоні гір. На останній фотографії тримаю в руках цю монету, на відео вона крутиться.
Під час дослідження бачила прямі візуальні фіксації заводу. Наприклад, багато знімків з фотоархіву Степана Назаренка. Вони були дуже гарні, але не хотіла документувати прямим шляхом, не хотіла включати в проєкт свої дитячі фотографії. Мені хотілося прорефлексувати досвід неможливості повернутись до місця дитинства. У відео телефоную, набираю код Івано-Франківська, а додзвонитись не можу. Тому що це місце вже нічого спільного з моїми спогадами не має.
Сумно дивитися на те, в якому стані величні корпуси. У дитинстві все здавалося більшим.
Мені здалось, що поєднати артбук з відео — дуже логічний крок. Це додає динаміки. Мій партнер Євгеній Цап допоміг дозняти частини матеріалу і змонтував відео. Здається, змогла оживити цю книжечку.
Як ви прийшли до мистецької практики. Це сталося в Києві, чи ще у Франківську?
Для себе визначаю рік свідомої мистецької практики. І вона теж дивним чином почалася зі знахідки на OLX, тому що до того багато фотографувала, та це були роботи «в стіл». У мене були ідеї, які не наважувалась показувати.
Минулого року, коли вже відчувала накопичений стрес, вирішила, що мені потрібно знайти якийсь новий медіум. Купила цифрову камеру з 2000 років у якоїсь жінки за 50 гривень. Мені сподобалися кольори, була задоволена результатом. Це той випадок, коли медіум штовхнув мою практику. У Києві почала активно фотографувати, зробила перший артбук Silly Walk. Він пов’язаний з фотографіями під час прогулянок. Потім знайшла плівкову камеру, і зрозуміла, що так мені дається той результат, який хочу.
Як ви бачите естетику радянського заводу? Яке його значення для міста зараз?
Мені боляче бачити, як руйнуються радянські будівлі. Знаю, наскільки у Франківську є гарний приклад з ревіталізацією «Промприладу». Дуже сумно, що ці пам’ятки стираються, їм можна було б надати нового значення.
Розумію, що в багатьох людей неприємні асоціації з радянською спадщиною. Спогади про район, де жила, будинок, повз який проходила, справили на мене таке сильне враження, що захотілося повертатися. Багато людей працювали на цих заводах.
Мені здається, важливо було б зберігати цю архітектуру, тому що вона дійсно вартісна, особливо зважаючи на контраст зі стихійною житловою забудовою. Мені б хотілося більше поваги і бережного ставлення до цих приміщень.
Це було побудоване українськими архітекторами, нехай вони на той час були радянськими, але це українці. Думаю, зараз ми поступово усвідомлюємо цінність радянського модернізму в архітектурі.
Мені б не хотілося, щоб ми відрізали цю частину себе. Можна змінити призначення приміщень, але залишити їх візуально такими, як є. Це б демонструвало нашу силу, бо це наші будинки, і ми хочемо їх використовувати. Вони належать нам, і ми будемо створювати в них простори, які служитимуть жителям міста.
Як би ви описали «Позитрон» для тих людей, які не знають цього місця у Франківську?
Строгий, глянцевий і металевий. Розумію, що це дуже мало каже людям, які його не бачили. Але це те, про що я постійно думаю.
Фото: Марта Лунів