Оксана Півень — філологиня, директорка Музею історії міста Болехова ім. Романа Скворія. Для неї музей — не просто робота, а те, чим вона живе. Після відвідин Болехова у межах проєкту «Herstory: Феміністичний літературний гурток» Ірина Садула записала розмову з Оксаною Півень про музейну справу, Наталю Кобринську та цифровий архів.
Пані Оксано, розкажіть, будь ласка, про себе. Які маєте захоплення, окрім музейної справи?
Народилася і виросла в Болехові. З дитинства, дякуючи батькам, мене цікавила історія, людські долі, традиції. Так склалося, що любов до рідної землі поступово переросла у справу всього життя. Музей для мене — це не просто робота. Це те, чим я живу. Я філологиня за фахом, але й історія мені близька, бо за кожною датою чи експонатом стоять людські долі. Саме вони мене найбільше захоплюють. Коли прийшла працювати до музею, зрозуміла, що це місце має величезний потенціал. Хотілося, щоб він був не лише сховищем старовини, а живим простором, куди люди приходять із цікавістю, ставлять запитання, відкривають для себе історію свого міста і пишаються нею.
Окрім музейної справи, найбільшим моїм захопленням є квіти та декоративні рослини. Дуже люблю працювати в саду. Для мене це справжній відпочинок для душі. У будні музей забирає багато сил і часу, а сад допомагає відновитися, побути наодинці з природою. Напевно, і музей, і сад мають дещо спільне: і там, і там потрібно дбати, берегти, вкладати душу й терпляче чекати результату.
Відколи ви очолили музей, мабуть, вдалося реалізувати чимало цікавих ініціатив. Розкажіть, будь ласка, про проєкти, якими ви найбільше пишаєтеся. Які з них були втілені у співпраці з іншими установами чи громадськими організаціями?
Для мене кожен реалізований проєкт — як маленька перемога. Дуже люблю момент, коли після заходу люди не поспішають розходитися, а ще довго спілкуються, діляться спогадами. Це означає, що ми все зробили недаремно.
Якщо говорити про найважливіші, то це, безумовно, проєкти, пов’язані з Наталією Кобринською. В останні роки Болехів став осередком культурного туризму завдяки створенню культурно-туристичного маршруту «Шляхами Наталії Кобринської в місті Болехові». Цей проєкт реалізувала Болехівська міська рада за підтримки Українського культурного фонду в 2023 році. Ініціатором такого проєкту був музей. Маршрут охоплює шість локацій, кожна з яких є важливою в контексті життя і творчості Наталії Кобринської. За допомогою QR-кодів і аудіоекскурсій відвідувачі можуть не лише пізнавати історію, а й «переноситись» у часи, коли Болехів був важливим осередком української культури. А ще цього року в Болехові відбувся фестиваль «Кобринська-фест», який показав, що ім’я Кобринської об’єднує людей — науковців і науковиць, митців і мисткинь, молодь, громаду.
Дуже ціную і нашу співпрацю із школами, бібліотеками, архівами, краєзнавцями й краєзнавицями. Музей не може існувати окремо від громади.
Як би ви оцінили розвиток музейної справи у Болехові зараз? Чи бачите поступ за останні десятиліття?
Мені здається, сьогодні люди починають більше цінувати своє коріння. Якщо ще років десять тому до музею часто приходили «бо треба», то зараз дедалі частіше приходять тому, що справді цікаво. Приємно, що люди приносять сімейні фотографії, документи, старовинні речі й кажуть: «Хочемо, щоб це зберігалося в музеї». Для мене це найбільший показник довіри.
Як почалося зацікавлення Наталією Кобринською?
Я чула про Кобринську ще зі школи. Але по-справжньому відкрила її для себе вже тоді, коли почала працювати в музеї.
І що більше читала, брала участь у заходах, то більше дивувалася її сміливості. Адже вона жила у час, коли жінці було непросто заявити про себе. Та Кобринська це зробила. І зробила так, що про неї говорять уже понад сто років.
Мабуть, найбільше мене захоплює те, що вона не чекала кращих часів, а просто робила те, що вважала правильним. І це, як на мене, дуже сучасний приклад. Постать Кобринської для мене не про минуле, а про сьогодення.
Пам’ятник Кобринській біля музею. Фото: Софія Сіренко
Кобринську вважають однією з найвизначніших постатей, пов’язаних із Болеховом. Водночас сьогодні у музейній колекції майже немає її особистих речей та родинних реліквій. Як ви ставитеся до тези про «відсутність Кобринської» у Болехові? Чому так сталося, і чи є змога змінити це?
Це питання ставлять дуже часто. Звичайно, хотілося б, щоб у нас були особисті речі Наталії Кобринської. Але історія була непростою. На жаль, до наших днів їх майже не збереглося. Найбільша втрата сталася у 1946 році, коли її болехівський будинок був знищений, а місце, де він стояв, зрівняли із землею. Тоді назавжди втрачено чимало епістолярію, предметів, які могли б сьогодні стати музейними експонатами. Саме тому кожна річ, яка має безпосередній зв’язок із Кобринською, є для нас надзвичайно цінною, і ми постійно працюємо над тим, щоб віднайти нові матеріали та зберігати пам’ять про цю видатну постать. Дуже багато втрачено.
Та не можна казати, що Кобринської в Болехові немає. Вона є. Вона живе у пам’яті міста, вулицях, музеї, спогадах, книжках. Наше завдання — зробити так, щоб люди могли відчути цю присутність.
Як ви думаєте, спадщина родини Кобринських повністю знищена чи тільки почасти? Можливо, є все-таки надія, що можна колись в інших місцях чи містах віднайти щось? Можливо, щось зберігається в архівах, про які ми не знаємо?
Я не втрачаю надії. Мені здається, що історія ще може нас приємно здивувати. Багато архівів досі недостатньо досліджені, чимало документів і світлин можуть зберігатися у приватних родинних збірках — іноді люди навіть не усвідомлюють їхньої цінності. Хотілося б, щоб такі знахідки колись повернулися до Болехова хоча б у вигляді копій. Це було б справжнім подарунком для міста.
Яких досліджень або ініціатив Болехову ще не вистачає? Які білі плями в історії та краєзнавстві міста потребують більшої уваги?
Болехів має надзвичайно багату історію, але ще далеко не все досліджено. Хотілося б більше уваги приділити історіям звичайних людей, адже саме вони творили місто. Цікаво було б глибше дослідити історію ремесел, підприємництва, повсякденного життя різних громад, які жили тут поруч. Є ще багато білих плям, які чекають на своїх дослідників.
Чи має музей активну присутність у цифровому просторі? Наскільки це допомагає залучати нових відвідувачів?
Ми активно ведемо сторінку музею у фейсбуці, де розповідаємо про експонати, нові надходження, цікаві факти з історії Болехова, ділимося подіями. Маємо сайт. Саме через соціальні мережі про нас дізнаються люди з різних куточків України, а іноді — й з-за кордону. Дуже часто відвідувачі зізнаються: «Ми побачили вашу сторінку — і захотіли приїхати». Це надихає працювати далі.
Чи працює музей із оцифруванням тієї спадщини, яку вдалося зберегти?
Так, хоча хотілося б, щоб цей процес відбувався швидше. Для цього потрібне необхідне обладнання. Ми поступово фотографуємо експонати, створюємо описи фондів.
Це важливо не лише для збереження, а й для того, щоб зробити музейну спадщину доступною для дослідників і дослідниць — всіх, хто цікавиться історією Болехова. Сучасний музей уже важко уявити без цифрового виміру.
Відчуваєте зацікавлення молодого покоління історією Болехова? Чи є серед молоді ті, котрі вже сьогодні готові долучатися до музейної справи, досліджувати минуле й ставати амбасадорами історії міста?
Так, і це, мабуть, одна з найбільших втіх у моїй роботі. Особливо тішить, коли молоді люди приходять не тому, що їх привели вчителі, а тому, що їм самим цікаво. Вони ставлять запитання, фотографують експонати, шукають інформацію про свої родини. Дехто повертається знову, приводить друзів. Саме з таких людей виростають майбутні дослідники й дослідниці і справжні амбасадори й амбасадорки Болехова.
Чи спостерігаєте ви більшу зацікавленість до вивчення саме жіночих історій, голосів, їхнього оприявлення і оприсутнення?
Однозначно, так. Це мене дуже тішить. Ми дедалі більше говоримо про жінок, які творили історію, але довгий час залишалися в тіні. Наталія Кобринська — одна з них. Через її постать можна говорити не лише про жіночий рух, а й про культуру, освіту, громадянську відповідальність. Такі історії сьогодні звучать особливо актуально.
Можемо ми сказати сьогодні, що постать Наталі Кобринської належним чином поцінована, зокрема і в рідному краї? Що робити нам всім для того, щоб голос, життя і творчість цієї жінки були гучнішими?
Думаю, в Болехові вже зробили багато, але сказати, що цього достатньо, я поки не можу. Її ім’я заслуговує на ще ширше звучання — не лише в Болехові, а й в Україні. Хотілося б більше сучасних книжок про неї, документальних фільмів, театральних постановок.
Головне — щоб молодь сприймала Кобринську не як портрет із підручника, а як живу людину, яка змінювала світ.
Під час екскурсії в межах проєкту «Herstory: Феміністичний літературний гурток». Фото: Софія Сіренко
Який епізод з життя Наталії Кобринської вас найбільше зворушує? Може, особливо відгукується й змушує по-новому відкривати для себе цю жінку?
Напевно, не якийсь один епізод, а її характер. Мене захоплює її внутрішня сила. Вона жила в непростий час, пережила особисті втрати, нерозуміння, але не перестала вірити в те, що слово може змінювати людей. Вона не боялася бути першою й відстоювати свої переконання.
Іноді думаю: якби Наталія Кобринська жила сьогодні, вона, мабуть, так само була б серед тих людей, які не чекають змін, а самі їх творять. Саме тому вона залишається для мене не лише історичною постаттю, а людиною, яка надихає.
Нещодавно у Болехові відбувся фестиваль «Кобринська-фест». Збільшилася кількість відвідувачів після цієї події у вашому музеї?
Для мене це були дні, коли Болехів по-особливому ожив. Було приємно бачити, як місто наповнилося людьми, які приїхали саме заради історії, культури, постаті Наталії Кобринської. Особливо запам’яталися щирі розмови після заходів, коли люди ділилися враженнями, ставили запитання, хотіли дізнатися більше. Після таких заходів ми справді відчули збільшення кількості відвідувачів. До музею почали заходити люди, які казали: «Ми були на фестивалі і захотіли побачити музей». Це, мабуть, найкраща оцінка такої події.
Який важливий краєзнавчий проєкт ви б хотіли побачити втіленим у життя у найближчому майбутньому?
У мене є великі дві мрії: перша — розширити простір експозиційних залів, бо занадто тісно, і друга — створити сучасний цифровий архів історії Болехова.
Щоб кожен міг знайти старі фотографії, документи, спогади, історії родин. Дуже хотілося б, щоб це був живий проєкт, до якого долучалися самі мешканці міста. Адже історія Болехова живе не лише в музеї — вона живе в сімейних альбомах, листах, пам’яті людей.
Головне фото: Оксана Півень