За підсумками поїздки до Болехова у межах проєкту «Herstory: Феміністичний літературний гурток» від postimpreza я хотіла написати текст про те, чому ми пам’ятаємо так, як пам’ятаємо. Адже пам’ять — це часто про вибір, який попередники й попередниці зробили за нас: що підсвітили, на чому акцентували, а що приховали. Я поставила собі три запитання і пропоную поміркувати над ними зі мною.
Що ми знаємо?
Наталя Кобринська (у дівоцтві Озаркевич) — письменниця, громадська активістка, поборниця жіночого руху. Ми знаємо, що саме вона з Оленою Пчілкою стала упорядницею «Першого вінка» — дебютного українського жіночого альманаху, який заклав фундамент українського феміністичного руху.
Альманах вийшов друком у 1887 році. Однак, як зауважує Галина Котлюк у вступному слові до сучасного репринтного видання, за понад 130 років цю знакову працю жодного разу не перевидавали. Тоді збірка зібрала 49 творів від 17 авторок різного віку та соціального стану, ставши простором єднання політично розділеної України. В оригінальній передмові до «Першого вінка» Наталія Кобринська писала:
«Наша книжка, се перший у нас голос, піднесений в справі жіночого питання», наголошуючи, що жінки вперше виступають разом «в імені нашої національної єдности».
Від цього видання український феміністичний рух прокреслив чітку траєкторію. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття це була боротьба за базові громадянські права та освіту, її вела сама Кобринська. У міжвоєнний період рух зосередився на політичному представництві. Радянська епоха принесла примусову «псевдоемансипацію», де жінка несла подвійний тягар через збереження устрою, де чоловік головує. А нині феміністичний рух незалежної України бореться з насильством, відстоює рівну оплату праці та видимість жінок у війську.
І хоча рух, який започаткувала Кобринська, набув таких масштабів, фізичний вимір пам’яті про неї саму сьогодні досить локальний. Останні роки свого життя дієвиця прожила у Болехові, що на Івано-Франківщині. Тут її батько, Іван Озаркевич, був священником. Тут знаходиться музей Кобринської. Тут вона похована. Власне тому місто й стало відправною точкою маршруту фемгуртка.
Здавалося б, пам’ять зафіксована. Але при пильнішому ознайомленні довідуємося: експозиція Кобринської насправді займає лише одну кімнатку в Музеї історії міста Болехова імені Романа Скворія. Окрім того, офіційного статусу музею ця кімната не має і, що найпоказовіше, не містить автентичних речей діячки.
Ця фізична відсутність самої Кобринської у присвяченому їй просторі стає дуже символічною, коли ми починаємо аналізувати, як саме нам про неї розповідають.
Як нам оповідають історію?
Під час екскурсії Болеховом увагу багатьох моїх колежанок привернула чоловіча призма, крізь яку нас знайомили з пані Кобринською. Розмова почалася з батька мисткині — отця Івана Озаркевича. Її власні здобутки та світогляд пояснювалися передусім через нього: Наталія могла вчитися і жити таке життя лише завдяки своєму походженню. Потім йшлося про її чоловіка, Теофіла Кобринського, чия роль також подавалася як визначальна, адже він «дозволив» своїй дружині розвиватися. Пара вирішила не заводити дітей, щоб письменниця могла присвятити себе роботі.
А апогеєм цієї оптики став дуб, посаджений до 110-річчя «Першого вінка». Дуб на честь першого жіночого альманаху присвячений Івану Франку.
Дослідниця Алла Швець у передмові «Перший вінок — документ життя української жінки» розкриває складні залаштунки створення альманаху і показує, що жіночий успіх часто наражався на колосальний опір навіть у власному середовищі. Наприклад, частина членкинь першої жіночої організації замість фінансування альманаху вирішила купити срібну тацю для єпископа. Роль чоловіків, зокрема Івана Франка, справді була вагомою: він займався редактурою і коректурою, поки Кобринська навчалася в Цюриху. Проте воля, ідея і кошти належали жінкам. Кобринська шукала ресурси, а Олена Пчілка профінансувала половину накладу. Ба більше, зазначає Швець, саме Пчілка наполягла на назві «Перший вінок», відхиливши пропозицію Франка назвати збірник «На новий шлях».
Чому ж ми пам’ятаємо Кобринську саме крізь чоловічу призму? Чи є ці чоловіки головним джерелом свідчень про неї?
Жіночий успіх ніби потребував «легітимізації» через чоловічу фігуру — батька, який «дозволив і навчив», чоловіка, який «підтримав», чи видатного колеги, який «надихнув».
Могло бути інакше?
Чи не викривимо ми минуле, якщо почнемо свідомо зміщувати акценти в історичних біографіях? Чи, можливо, саме так і виглядає повернення справедливості?
Змінити оптику не означає викреслити чоловіків із біографії Кобринської. Це означає перестати робити їх головними героями її життя.
Коли ми відмовляємося від традиційного наративу, ми не викривлюємо минуле, а виводимо постать дієвиці з тіні. Як слушно зауважила сама Наталія Кобринська в оригінальному вступі до альманаху, виряджаючи його у світ: «Так лети ж, наш соколику, в широкий світ… прийде час, що згадають колись про першого звістуна!». «Перший вінок» відбувся не тому, що поруч стояв Франко, а тому, що Кобринська та Пчілка мали достатньо волі, аби його створити.
Пам’ятати інакше — можливо. Достатньо просто повернути жінці її власну суб’єктність: через фемінітиви, топоніміку міст, введення «Першого вінка» у шкільну програму.
Ми відповідальні за свою пам’ять, адже без власної оптики історія видатних українок ризикує знову стати лише приміткою до чоловічої історії.
Фото: Софія Сіренко