28 травня 2025 року в «Асортиментній кімнаті» відбулася розмова Володимира Єшкілєва та Ольги Деркачової про Станіславський феномен і його тіні. post impreza коротко занотувала головне.
Ми говоримо про Станіславський феномен — і це означає, що, з одного боку, він поза часом, а з іншого — саме час про нього говорити. Бо вже можемо подивитися на багато речей з відстані років. Володимир Єшкілєв — той, хто дав визначення Станіславському феномену в «Малій українській енциклопедії актуальної літератури». (…) Хотіла розпочати розмову з того, а що ж таке Станіславський феномен? Скільки він тривав?
Існує проблема, що насправді жодне соціальне явище не влізає в дефініцію. Завжди поняття, визначення — вужче, ніж саме явище. Але все одно треба знайти дефініцію. Станіславський феномен називали по-різному. Я колись сказав, що це був такий настрій, який охопив групу митців, письменників, художників, можливо, музикантів. Деякі працювали в кількох мистецьких напрямках одночасно. Зараз я б назвав його постколоніальним настроєм.
Станіславський феномен — це постколоніальне явище на кордоні розпаду імперії та створення нової спільноти, держави. У подібні перехідні періоди відбувається встановлення нових ідентичностей.
Тобто, Станіславський феномен — це був і пошук нової ідентичності через мистецькі практики.
Що важило більше — комунікація чи перебування в тексті?
Це важко визначити. Вони перебували у взаємодії. Одночасно з постколоніальними процесами вивільнення йшли процеси провінційної деградації, зокрема й економічної у 1990 роках. Станіславський феномен був мистецьким явищем на тлі цього процесу. (…) Місто робило оцю комунікацію особливою, тісною. Це була дуже специфічна тусовка, де кожен відчував свою значущість і мистецьку суверенність. І водночас — прагнув живого спілкування з іншими, якоїсь співтворчості. Не тільки тому, що це була якась внутрішня потреба, — цьому сприяли зовнішні фактори. По-перше, не було майданчиків для самореалізації митців у Франківську. Якщо такі існували, то їх контролювали пострадянські інституції. Наприклад, Спілка письменників, Спілка художників, які вимагали від молодих митців певних ритуалів входження у свої лави.
Треба було обов’язково пройти певну ініціацію, яка передбачала безумовне визнання мистецького авторитету і мистецьких практик тих радянських митців, які були канонізовані на провінційному рівні, дружні з владою і т. д.
Для письменника, напевно, наявність книжок?
Так, безумовно, це наявність книжки й членства в цих інституціях. Це і доступ до виставкових залів, до презентаційних місць, де можна було б себе офіційно проявити. До видань, яких у Франківську було обмаль. І виходи назовні — отримувати канали самореалізації назагал, бо провінційне місто завжди програє в мистецьких змаганнях зі столицею, тому що перший номер для своєї презентації та маніфестації отримують столичні митці.
Де була змога збиратися, крім кухонь чи квартир? Міські майданчики?
Міські майданчики в той час були не численні, але вони були. (…) Бібліотека була майданчиком, але дуже специфічним. Завжди існувало запитання: а хто ви такі? Тобто, чому називаєте себе письменниками? Ти член Спілки, значить — офіційно письменник.
Пам’ятаю першу велику презентацію Станіславського феномена як групи в філармонії восени 1992 року. Не все було так безнадійно. До того ж створювалися власні презентаційні майданчики. Мирослав Яремак разом з колегами створили «S-об’єкт» — теж презентаційний майданчик не лише для художників, тут проводили літературні презентації, перформанси тощо.
(…) Зараз заведено говорити, що поштовхом для Станіславського феномена була «Імпреза» (1989 рік). Але річ в тому, що старт літературного Станіславського феномена пов’язаний з другим номер часопису «Четвер» (1990 рік), який Іздрик робив у Франківську, а не в Калуші. Якщо для художників актуальна «Імпреза», то для літераторів — другий номер «Четверга»
Думаю, можна казати, що Станіславський феномен стартував у 1989–1990 роках. Дата закінчення — 1999 рік. Тому що у 2000 році ситуація змінилася, і в кожного з’явилися свої напрацювання для розвитку в мистецтві.
1999 рік, Іздрик Єшкілєв, Андрухович та презентації “Плєроми”. Фото з архіву Володимира Єшкілєва
Коли ми говоримо угруповання, школи, то згадуємо про канони, правила, маніфести? Чи мав щось таке Станіславський феномен?
Канони створювалися і маніфестувалися. Наприклад, перший журнал «Плерома», редактором якого я був. Тут була знаменита і багато разів цитована стаття Іздрика «Станіслав: туга за несправжнім». У ній він дає перелік митців Станіславського феномену тощо. І це — вже спроба канону. Відтак — друга стаття про Станіславський феномен, де я окреслив свій список канону. Виходив з того, що не тільки літератори, але і художники складають Станіславський феномен.
(…) Старшому поколінню митців не сподобалася поява Станіславського феномену, і їхня перша реакція була ігноруванням. Потім не зважати стало важче, і виникли перші публікації. У 1992 та 1993 роках з’явилися статті Неоніли Стефурак.
(…)
Здається, що одна з ознак Станіславського феномену — деміургійність. Немає? Ми це створимо.
Деміургійність й універсальність. Ми були настільки універсальні, що самі створювали своє середовище. У нас були спонсори, наприклад, Ростик Гук. Найбільшим спонсором був фонд «Відродження».
(…)
Ми не хотіли втрачати свою гідність, вступаючи в ділові чи якісь інші стосунки з чинними інституціями.
Ми визначили ще одну характеристику — ви не продавалися в тогочасних книгарнях.
Так.
(…)
Щодо постмодернізму — розберімося, бо це справді цікаво. Поділ на модернізм, постмодернізм, гіпермодернізм в різних джерелах для філософів, дослідників, культурологів, мистецтвознавців є доволі різний. (…)
Як на мене, творчість Тані Малярчук, наприклад, можна розглядати в постмодерному руслі. Як і творчість більшості молодих письменників XXI століття в Україні. Бо навіть, якщо вони не ставили перед собою завдань маніфестувати саме постмодерний тип оповідальності та гіпертексту, то так чи так мусили враховувати своїх попередників.
Чому про Станіславський феномен кажуть як про постмодерністський феномен? Тому що, по-перше, 1990 роки — це становлення українського постмодернізму, і всі явища синхронізувалися з цим становленням. В який спосіб це відбувалося — широка тема, і її зараз обговорювати, думаю, просто технічно неможливо. По-друге, митці Станіславського феномена самі себе означали як постмодерністи. Для того, щоб від’єднати себе від покоління 1980-х, ми називали їх неомодерністами, а себе — постмодерністами.
(…)
Такі феномени — складні. Різні люди, різні уявлення про світ. Всередині феномена не відбувалося якоїсь стандартизації. Ні Андрухович, ні Іздрик, ні я, ні Прохасько не казали, що треба писати так. Всі розуміли, що в кожного є свої нюанси, і кожен має право на власний суверенний дискурс.
І в поезії теж не було такого. Хтось хотів римований, хтось неримований вірш. Ти собі твориш, як тобі хочеться. Зараз тривають дискусії, що об’єднувало митців. Одним з таких факторів є іронія. Для мене на першому місці — інтелектуалізм. Що було визначальним для вас?
Думаю, що іронія, безперечно, об’єднувала.
Більше вона об’єднувала в житті, в перформансах, читаннях чи в текстах?
Була і там, і там. Чому кажу, що Станіславський феномен можна охарактеризувати як настрій. Дуже важливою була та атмосфера, в якій це все відбувалося. Атмосфера комунікації, ставлення до світу, протистояння нашим опонентам.
(…)
Головне — настрій, відчуття, що перебуваєш в центрі Всесвіту, що твориш найцінніше, найпередовіше, що може бути.
Марія Микицей у інтерв’ю, коли її спитали про Станіславський феномен, відповіла: «Усі ми були тоді феноменами». Мені здається, вона гарно передала цей настрій.
Так. Але це ще й синтез цих феноменів. Оці невидимі зв’язки, комунікації між людьми, симпатії, антипатії. Окрема тема — жіночі постаті Станіславського феномену: Олена Рубановська, Марія Микицей, Галя Петросаняк. Тут якась складна хімія стосунків. Це, напевно, не передасть жодне історичне дослідження.
Чи можливий художній роман?
Думаю, можливий. Він викличе дуже багато питань, бо більшість людей ще живі. Все залежить від вищої сили, яка спаде на думку автору.
