9 вересня 2025 року у книгарні видавництва «Лілея НВ» відбулася розмова із засновниками бієнале «Імпреза» — Миколою Яковиною, Михайлом Вітушинським та Ігорем Панчишином. Модерував засновник видавництва та один зі співтворців ініціативи «Франківська збірка» Василь Іваночко. post impreza законспектувала основне про знайомство митців, роботу над бієнале, запрошення художників і художниць з-за кордону.

post impreza перевела в текстовий формат частину розмови. Всю її можна послухати в записі у фонотеці post impreza.

Василь Іваночко: Як ви взагалі познайомилися?

Ігор Панчишин: Це була юність. Всі люди були свої, місто було рідне, всі любили одне одного. Були люди, які співали чи малювали, були люди, які ходили на завод. Вони знаходилися по-різному. (…) У мене таке враження, що ми знайомі все життя.

Михайло Вітушинський: Я колись дивився американський фільм про псів. Коли новий пес приходив у зграю, то він ходив і нюхав. Усі інші обнюхували його, а потім групувалися. Так само й ми.

Микола Яковина: В 1982 році  я повернувся з Херсона додому до Івано-Франківська. Якось завітав до Володимира Гуменного, з яким був знайомим раніше. Михайло тоді теж прийшов, здається. Говорили про графіку, Михайло мене цим заразив. Я теж почав робити офорти. 

Ігоря я знаю ще з піонерського табору «Камінь Довбуша». Нас з Івано-Франківської художньої школи вивозили туди на літню практику. 

Ігор Панчишин: Піонерський табір — це умовно. Просто була база, куди можна було приїхати. 

Михайло Вітушинський: Одним словом, всі знюхалися. Є певна субкультура: бандити шукають бандитів, спортсмени — спортсменів. А художники теж десь гуртуються.

Ми бачили, що виставки у Спілці художників — це була ідеологія в картинках. Фактично комікси: Ленін в кукурудзі, кропиві, Ленін там, Ленін сям. Від того нудило. (…)

Мистецтво — це візуальна справа. Ми обмінювалися ілюстраціями, репродукціями, брошурами.

Ігор Панчишин: Обидва колеги — художники, вони мали спеціальну освіту. 

Михайло Вітушинський: Не хвалися, що ти — архітектор. 

Ігор Панчишин: Я малював постійно. Коли приїхав у Франківськ, нікого не знав. Для мене поняття «Спілка» було ні про що. Намагався спілкуватися з художниками, вони всі були цікаві, всі різні. Вчителі з художки були каналом в «офіційне» мистецтво. 

На тому тлі завжди людина  знаходить собі подібних, близьких по духу, характеру, чи таких, яких хочеш бачити. Так воно сталося, що відсіялися інші, а ми швидко знайшли спільну мову. (…)

Перше, що мене насправді найбільше зблизило з хлопцями, це дивовижна сміливість. 

Михайло Вітушинський: Члени Спілки (художників) України отримували кращі замовлення, їм краще платили. Щоб бути членом спілки, треба було мати певну кількість виставок — республіканських і місцевих. Аби мати виставки, треба було малювати Ленінів, Брежневих. Художники старалися сподобатися. (…)

Малювали багатофігурні та малофігурні композиції — від цього залежала оплата. Наприклад, спереду Ленін з плащем, а за ним — голови. Це вже багатофігурна композиція. Скажіть, як в такому середовищі люди, які вміють читати і писати, можуть з тим погодитись?

Михайло Вітушинський, Микола Яковина, Ігор Панчишин у період підготовки до першої бієнале, 1988 рік. Фото МІТЄЦ

Василь Іваночко: Ви прийшли до ідеї створення «Імпрези». Як ви між собою розподіляли обов’язки? 

Михайло Вітушинський: Ми довго говорили, ділилися досвідами. Хтось їздив за кордон, хтось радив літературу.

Микола Яковина: Михайло стояв за столом в кав’ярні й, розвівши широко руки, сказав: «Давайте ми щось зробимо». Він це сформулював, і ми почали втрьох думати. Це не було одномоментно.

Ігор Панчишин: Микола і Михайло контактували з графіками. На тлі Радянського Союзу найпрогресивнішими були литовські графіки. Найбільша школа в живописі — це естонська 70-90-х років. Вони мали можливість бути іншими.

Це стало великим імпульсом, а також знання Михайла про те, що відбувається у світі. Ми ніби й знали про Венецію, Кассель, Сан-Паулу, але скоріше теоретично, як про планети. 

Михайло Вітушинський: З графікою була можливість брати участь в міжнародних виставках. Її можна було сховати десь на кордоні, сказати, що це репродукція. Прикордонники не дуже в тому розумілися. Комісаром однієї з виставок у Лодзі був мистецтвознавець Грегор Матушак. Він запитав, чи в Радянському Союзі є щось таке, як бієнале. Кажу, що немає, і такого б ніхто не допустив. А він: «Зробіть бієнале у Франківську. Я вам допоможу». І тоді я поділився цим з Миколою. Ми пішли до Токаренка [очільника управління культури — прим. ред.]. 

Для нас запрошувати художників у закрите місто [у радянський період тут розміщувались військові та режимні об’єкти, в’їзд іноземцям був заборонений — прим. ред.] не було ризиковано, бо ми пройшли своє: ми з Миколою з репресованих родин. Думали над тим, як це зробити, щоб не пролетіти. Ми Токаренку сказали, що приурочимо виставку комсомолу. А він: «О, ідея! Напишіть програму». В обкомі партії погодили й перерахували 10 тис. рублів на рахунок художнього музею. 

(…)

Микола Яковина: Ми власним коштом все робили. Їздили з Ігорем і Михайлом до Києва, Одеси, Львова та інших міст, зустрічалися з середовищем художників. Скільки було зустрічей в майстерні Олександра Бородая, Дмитра Нагурного, Юрія Левченка в Києві. Василь Василенко розробив перший логотип. Відгукнулося одеське коло митців — Віктор Маринюк, Олександр Стовбур.

Кожен з нас заповнив не одну сотню конвертів і відправив на всі відомі адреси. 

Василь Іваночко: Як ви шукали людей в журі?

Микола Яковина: Поїхали до Львова до Миська, ректора [Еммануїл Мисько — скульптор, професор, лауреат Шевченківської премії, тоді — ректор Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва — прим. ред.]. Його згода багато значила. 

Михайло Вітушинський: Я поїхав до Гданська, поговорив з Андрієм Ментухом. 

Ігор Панчишин: Він був великим патріотом цього. Втікач від совєцької влади, жив в Гданську. У нього була мрія якось повернутися до України. (…)

Михайло Вітушинський: Архітектор Богдан Боберський теж нас підтримав. 

Ігор Панчишин: Він одразу після війни потрапив в Польщу і був серед тих, хто відновлював Варшаву. У нього був великий авторитет.

Михайло Вітушинський: Єжи Новосельський сказав, що буде нас підтримувати. Потім Альбін Бруновський, Омелян Мазурик [художник, іконописець — прим. ред.], Володимир Макаренко дали роботи.

Микола Яковина: Ми принесли список і текст листа-запрошення, де було кільканадцять прізвищ маститих художників, яким Токаренко підписав запрошення. З того списку — це був мій недогляд — було викреслено тільки одне прізвище: Яків Гніздовський, який перед тим помер. Всі інші у списку були.

(…)

Урочисте засідання за участі журі і кваліфікаційної ради на другій бієнале в приміщенні «Пасажу», 1991 р., фото з архіву Ігоря Панчишина

Василь Іваночко: Багато учасників бієнале — українці. А як ви шукали іноземців?

Микола Яковина: Спочатку про Радянський Союз. Ми з Миколою Сарапіним поїхали у січні 1989 року до Риги, де познайомилися з відповідальним секретарем Спілки художників Латвійської РСР пані Сандрою Калні. Ми розповіли їм про нашу ідею. Вона сказала, що спробує загітувати не тільки латвійців, а й фінів та шведів. Тобто зіграли роль особисті знайомства. Дійшло до Греції, Аргентини, Канади.

Михайло Вітушинський: Я брав участь у виставках і отримував каталоги з прізвищами художни_ць. Як учасник виставок, я просив список інших митців і мисткинь. Ми пересилали їм буклети з Польщі. 

Микола Яковина: У Михайла була велика колекція каталогів світових виставок. Більшість адрес ми брали звідти. Можливо, ви помітили ухил у бік графіки. Вона більш мобільна: якщо пишемо в Аргентину, то сподіваємося, що звідти легше буде відповідати.

Василь Іваночко: Запитання до пана Миколи. Ви були мотором «Імпрези». Потім стали головою обласної ради [Микола Яковина очолював облраду у 1990 — 1992 рр. — прим. ред.], поїхали до Києва, де будували Україну вже не ідеєю, а безпосередньо. Якби ви не пішли в серйозну політику, а до сьогодні би намагалися бути з «Імпрезою» (і вона б існувала), що з цього було б ефективніше?

Микола Яковина: Я в житті керувався принципом «як не я, то хто». Наді мною завжди тяжіла відповідальність за фамільну честь, гідність і тих, хто не дожив. За двох замучених дідів, вбитих двох маминих братів і сестру, яка була станичною і загинула в бою в хаті. Три татові сестри мали в сумі ув’язнень і заслань понад 50 років.

«Імпреза» була однією з важливих для мене творчих акцій. Я до неї йшов свідомо, так само як проєктував інші речі в своєму житті наперед. (…)

Слово честі, я не збирався очолювати область. Це не входило в мої плани, тому що мав домовленість з одним колегою працювати в Західній Німеччині. 

До речі, «Імпреза» відбулася до падіння Берлінського муру. Тобто ми синхронно з усією вільною Європою розхитували цю систему. І це дало плоди. Воно зразу би не впало, і нічого би нам не світило, якби ми сиділи і чекали, що завалять Берлінський мур.

На фото Василь Романець, Микола Яковина, Михайло Вітушинський, Ігор Панчишин, Василь Іваночко. 2025 рік. Фото: Музей мистецтв Прикарпаття

Василь Іваночко: Чи можна запропонувати вам зробити тепер виставку трьох? 

Ігор Панчишин: Спочатку троє колись зробили, потім нас було шестеро. Ми ж робили багато виставок. Пам’ятаю, ми робили шестеро в Спілці [художників — прем. ред.]. Ми трохи переставили стенди, і то був фурор, скандал на ціле місто.

Василь Іваночко: Цікаво було б побачити виставку вас трьох. Показати, що нічого не змінилося, раз ви раніше виставлялися втрьох. (…)

Головне фото: члени журі бієнале Володимир Цюпко і Віктор Маринюк і Богдан Бринський, фото з архіву Ігоря Панчишина