25 січня в Асортиментній кімнаті випускни_ці франківської Школи сучасного мистецтва фра фра фра зустрілись зі своїм ментором Ярославом Футимським, аби влаштувати «зйомку / пісню / мовчанку». Ця подія підсумовувала три місяці спільної практики перформансу, поезії, роботи з відео та простором.
post impreza занотувала промову Ярослава, аби запамʼятати, чого нас вчать такі (чи будь-які інші) зустрічі.
Це — мій перший тривалий досвід взаємодії з більш-менш знайомими людьми.
Кілька днів тому мені написала Юля, з якою ми працювали три місяці, і запропонувала використати [на події] цих рибок. Чесно кажучи, цих рибок я з дитинства терпіти не можу, адже перші 17 років свого життя я ходив повз Полонський завод художньої кераміки, де їх виготовляли. У моїх батьків, на щастя, не було серванту, де такі рибки можна було б зберігати. І ось сьогодні, вперше за своє життя, я з них пʼю.
Хочеться розповісти дрібні історії, чим ми займались три місяці.
Є широка географія термінологій, де опиняється художниця або художник. Вони приходять на якесь плато візуального мистецтва, де хочуть розповісти свої історії. За три місяці ми [побували] на території досить розрізненої термінології. Ми досі у дуже різних місцях.
Я ніколи не робив геппенінґів, і це — ще одне моє щастя сьогодні, як і те, що ми працюємо зараз в стишеній атмосфері. Як художник, я ніколи не створював робіт, де світло просто зникало би.
Я — художник, який працює з історичними контекстами. Невпевнений, що колись опинявся поруч з побутовою естетикою. Мені набагато простіше говорити про зупу ніж про те, в чому зупа. Коли ми починали наші зустрічі (мені складно назвати це лекціями), я сказав: «Мені є, що розповісти, але також є багато чого повчитися».
Зараз я хотів би впертись у доволі пафосне слово «дякую». Мій товариш-художник має цикл робіт, де по-різному повторює слово «дякую». Іноді це слово не має адресата. Тут є багато адресаток, яким я делегую це слово, дякуючи за своє «дзеркальне» навчання.
Я люблю готувати, і коли ви готуєте страви, є кілька способів, як зробити їх кращими. Але в мене не було таких рецептів для людей, з якими ми зустрічалися раз на тиждень. В один момент я просто не витримував мовчання. Але іншого тижня зрозумів, що навчився не лише у приватних, але й у публічних, відкритих, професійних відносинах бути на території цього навчання. Коли є запитання, за яким слідує тиша, завдяки розмовам з моїми товаришками, мені з ними комфортно мовчати. Я памʼятаю певну опірність, поки не дістав з кишень цей «гіркий перець» мовчання. Я думав, що всі хочуть розваг, бо в моєму житті не було академічної освіти.
Я нічого не знаю про геппенінґ, але багато знаю про зустрічі. В зустрічі з людьми іноді виникає чимало інтенсивного, специфічного, густого простору, який базується на індивідуальних знаннях кожного і кожної. Це було і в наших зустрічах, але це було не проговорено. У цій непроговореності є специфічна цінність.
Ми багато говорили про простори, які хотілось би реалізувати.
Чого може навчитись кожна від кожної, і кожен від кожного за три місяці? Декількох незначних речей, які не хочеться поки що робити видимими або зрозумілими. Але те, що я зрозумів за час повномасштабної війни від багатьох своїх товаришів і товаришок: попри те, що ми можемо (чи не можемо) бути обабіч одне одного протягом розлогого чи короткого життя (то вже як вдасться), як каже Тарас Прохасько, «є речі більші за долю».
Є слова, які більші за нашу долю. Більші за нашу практику.
Фото: Софія Сіренко
