5 листопада на Міжнародному мистецькому форумі в Івано-Франківську відбулася публічна розмова «Як працює неформальна мистецька освіта для підлітків?» з мисткинею, кураторкою, викладачкою у програмі «Змінотворці» Анною Потьомкіною, співголовою громадської організації «Дубль “Н”» Анничкою Жураківською, мисткинею, едукаторкою, кураторкою Олею Поляк та менеджеркою освітніх програм Мистецького арсеналу, кураторкою Підліткової Ради Ліаною Комарденко. Модерувала фасилітаторка, тенерка Юлія Сінькевич. post impreza законспектувала головне. Повністю розмову можна послухати у фонотеці post impreza.
Юлія Сінькевич: Часто під час війни ми говоримо, що багато речей не на часі, зокрема, це стосується мистецтва. Мистецька освіта для підлітків — це щось більше, ніж просто школи, виставки тощо. Це про формування мислення. (…)
На вашу думку, які інструменти, методики працюють найкраще з підлітками? Чи варто розділяти початкову освіту і освіту для дорослих? Чи, можливо, немає суттєвої різниці?
Анничка Жураківська: Мені здається, що підлітків не треба вчити, як би це не звучало. Їм потрібно давати можливість досліджувати й показувати. Комусь достатньо дати ці можливості й легенько тримати за ручку. А когось треба привести й показати, що можна зробити.
Основне у роботі з підлітками — не бути лектором, який тримає мікрофон, а давати спробувати максимально різне.
Показувати: якщо є те, що не подобається більшості, це нормально, бо є ще інше. Організувати приміщення, де вони можуть зібратися і потворити, координувати процес, направляти, показувати, що є класні дорослі.
Ліана Комарденко: Погоджуюся з Анничкою, що їм потрібно давати можливості, а ще довіряти, давати свободу. Цінно, коли ти це даєш. Так, вони кажуть, що Підліткова Рада навчила їх відповідальності.
Анна Потьомкіна: Мені здається, це не тільки про мистецьку освіту, а навчання загалом. У формальній освіту тебе навчають якостям, яких начебто тобі не вистачає, а було б класно рухатися навпаки. Це ми пробуємо робити в неформальній освіті. Приходить людина, неважливо, підліток чи дорослий. І це особлива людина, ми всі по-своєму особливі. Мені здається, основне завдання — дізнатися про себе, що я неповторна. Тому я можу зробити своє. Коли ти приходиш в мистецьку практику, то починаєш викопувати речі передусім із себе, щоб потім змогти зробити щось більш універсальне. Чим раніше ми починаємо процес дослідження себе, своїх потреб, тим швидше можемо дійти до висловлювань, які можна назвати загальнолюдськими.
Оля Поляк: Коли вибудовуєш стосунки зі студентами не на ієрархічній основі, це також дає тобі право на помилку. Вони перестають дивитися на тебе, як на людину, яка має відповіді, а починають дивитися на тебе, як на людину, з якою разом можна ставити запитання і шукати відповіді. Якщо говорити про різницю між дорослими і дітьми, то я її не бачу. Підлітків ми ставимо ближче до дітей, а я думаю, що варто — до дорослих.
Довіра і свобода — це відповідальність. Ти можеш не робити чогось, але будуть наслідки. Для підлітків авторитет — це не тільки [людина, яка має] знання, а людина з принципами.
Анничка Жураківська: Підліткам складно з тим, що ти не даєш їм відповіді, а допомагаєш досліджувати питання. Дорослим ще важче, бо вони все життя прожили з готовими відповідями. Вони дивляться на тебе так, ніби ти знаєш, але просто не хочеш казати. (…)
Юлія Сінькевич та Анна Потьомкіна
Юлія Сінькевич: Які практики, інструменти, підходи в мистецькій освіті для підлітків найгірше можуть працювати? У вашій діяльності був кейс, де наочно видно: це не працює?
Ліана Комарденко: Напевне я маю такий досвід з минулорічним фестивалем «Арсенал ідей. Різні разом», коли ми вирішили, що підліткову складову робимо ми, а підлітки мали це підтримати. Але не спрацювало. Цьогорічний досвід був набагато позитивнішим, бо ми запитали підлітків: «А що ви хочете зробити, почути?». Хоча теми залишилися майже ті самі, але це придумали вони, самі знайшли спікерів й модерували події. І це було цікавіше, а не те, що ми їм приготували, й вони мали це скуштувати.
Анна Потьомкіна: Мені здається, що тут працює майже те саме, що й в принципах освіти. Коли ти, Юлю, задала запитання про найгірші методи, я подумала про онлайн. Хоча вся система «Змінотворців» побудована саме так. Я згадала це тому, що, на жаль, підлітки в Україні навчаються онлайн, починаючи від ковіду, і в деяких містах це відбувається досі через небезпеку перебування в публічних просторах. Це погіршує ставлення дитини, підліт_ки до онлайн-інструменту. Мене попереджали, що підлітки не будуть вмикати камери, але я не думала, що вони не вмикають камер взагалі. Це трохи погіршує можливість прямого контакту. Я провела один курс і деяких підлітків не бачила зовсім. Вони можуть вітатись, а ти не знаєш, хто це. З одного боку, онлайн дає можливість залучати підлітків, які знаходяться далеко, а з іншого боку, це ускладнює комунікацію.
Оля Поляк: Онлайн-навчання — це дійсно складно. Однією з причин, чому під час роботи з підлітками ми маємо орієнтуватися на їхні потреби й питати, чого вони хочуть і як це робити, є те, що в жодної з нас немає досвіду, який є в них. Ми не росли з мобільними телефонами. Ми росли з повним втручанням в особистий простір. Мама випускала вранці, а ти поверталася ввечері. Ми не росли під час карантину, війни. Ми не знаємо, як їм в цей момент дорослішати. Ми в позиції, коли можемо надавати їм платформу, а не знання. Те, що підлітки не вмикають камери, — це про простір довіри. Вони можуть собі дозволити не увімкнути камеру, і не відчувають себе змушеними це робити. Бо це втручання в їх особистий простір.
Юлія Сінькевич: Що допомагає працювати з підлітками, у яких зовсім інший бекграунд, ніж у вас?
Оля Поляк: Для мене це одна фраза, яка наскрізна в усій практиці: коли не знаєш, що робити, спитай у них. Це вирішує проблеми.
Всі проєкти, які ми втілювали з підлітками, починалися з: «Сядьмо разом і подумаймо, чого ви хочете».
Ліана Комарденко: У нас так само відбувається. На першій зустрічі, де ми знайомимося, проговорюємо, чого вони хочуть. У роботі передусім мене надихають підлітки. Я захоплююся ними. Вони відкриті, позитивні, готові до нового, не соромляться говорити свою думку. (…)
Анна Потьомкіна: Я подумала не про бекграунд, бо можна працювати з людиною з будь-яким бекграундом. Твоя мета — не нав’язати ставлення чи світогляд. Ти в цьому процесі — підтримка, опора, людина, яка фасилітує. Але я теж подумала про упередження. Ми з цим у «Змінотворцях» починаємо працювати на перших заняттях. Це не тільки підліткова проблема. Одне з найбільш поширених упереджень про мистецтво і в підлітків, і дорослих, — думка про те, що мистецтво менш важливе, ніж інші сфери життя під час війни; що в мистецтві неможливо заробляти гроші. Що ми можемо називати мистецтвом? Чи можна митцям робити потворне мистецтво? Ми починаємо працювати з цими речами, не нав’язуючи відповіді. На кожне з цим питань немає точної відповіді.
Анничка Жураківська: У мене не така велика різниця у віці з підлітками. Ми з друзями були класними підлітками. Ми створили громадську організацію «Дубль “Н”» і почали писати гранти. Ми були підлітками, які робили проєкти для підлітків. Це дозволило глибше торкнутися до своєї цільової аудиторії.
Юлія Сінькевич: Під час розмови ви часто говорите про важливість свободи. Про те, що важливо її давати підліткам, тоді вони самі нестимуть відповідальність; що кожен і кожна — унікальні. Як підхід, який дає багато свободи, впливає в подальшому?
Ліана Комарденко та Оля Поляк
Оля Поляк: Не буває забагато свободи. Є свобода, де вони не розуміють своєї свободи. Це певного роду тиск, тому що вони приходять до тебе з уявленнями про освіту. Мій найбільший шок в роботі з підлітками був таким. Приходить людина, їй 11 років, вона ще нічого в житті майже не бачила, але вона стверджує, що не вміє малювати. Звідки ця думка може взятися? Діти малюють до того, як навчаться писати, танцюють до того, як навчаться ходити.
Вони приходять з боязню цієї свободи, не знають, що з нею робити. Бояться помилитися. Від початку повномасштабної війни у мене з’явився залізний аргумент. Ти починаєш порівнювати помилку з трагедією, і страх помилки зменшується. Плюси: вони вчаться ухвалювати рішення. Треба перетерпіти момент поки вони звикнуть до свободи й навчаться в ній себе комфортно почувати.
Анна Потьомкіна: Свобода не означає анархію. Це простір, створений дорослими, де підліткам має бути передусім безпечно.
Свобода — це і про те, як почати розуміти і визначати свої потреби. Цього не вміє більшість дорослих.
(…)
Анничка Жураківська: Підліткам слід допомогти пройти через страх незнання, нерозуміння, як користуватися свободою. З цим треба вміти працювати, допомогти вивезти без тиску і насилля. Це не одне заняття чи два, це досвід, який підліт_ка буде збирати впродовж підліткового віку.
Ліана Комарденко: Погоджуюся з колегами, що свобода — це про безпечний простір. Там, де вони можуть відчути цю свободу, вільно говорити. Підлітки приходять різні. Хтось одразу розуміє, що хоче, а є такі, що бояться щось сказати, починають порівнювати себе з іншими. Але потім розуміють, що простір, куди вони прийшли, — комфортна бульбашка. Вони починають спілкуватися поза нею, це переростає в дружбу, й повертаються до нас як волонтери, а потім стають нашими колегами.
Оля Поляк: Свобода — це не про відсутність правил, а навпаки — коли ми їх спільно створюємо.
Фото: Антон Куба
