В червні закінчився черговий — вже третій — навчальний рік у Франківській школі сучасного мистецтва фра фра фра. Для підліткової майстерні, кураторство якої після Олі Поляк та Стаса Туріни підхопила художниця Даша Чечушкова, підсумком стала участь у виставці Dojrzewanie/Adolescеnce в Національній галереї мистецтв Захента у Варшаві, що зосереджена на досвідах підлітків в часи кризи та невизначеності. Шанс, який не часто випадає і старшим художни_цям, і велика відповідальність: тим більше зараз, коли кожен вихід на міжнародну аудиторію сприймається як можливість підсвітити реальність війни.
Роботи, створені для Dojrzewanie/Adolescance, в квітні показали в «Асортиментній кімнаті» як окрему виставку «За садовою огорожею теж сад». У Варшаві її інтегрували в загальну експозицію, створивши умовний простір «за гаражами» — вільний від цензури дорослих підлітковий сховок, де вони можуть говорити про «не дитяче» та куди запрошували глядач_ок. Одним із них став минулорічний куратор майстерні, Стас Туріна, який за збігом також опинився у Варшаві.
Розмову зі Стасом та Дашею Чечушковою про виставку, спільне й відмінне у досвідах українських та польських підліт_ок, викладацьку практику й ідеальну художню школу записала Марія Агісян, художниця та співкураторка мистецької спільноти для підлітків 20P_.
Марія Агісян: Розкажіть про виставку в Захенті — як це було і як вам було у цьому?
Даша Чечушкова: Мене вразила ця робота і проєкт. Це і проєктом важко назвати, бо на основі нашого курсу і спільної роботи виникли прив’язаності, турбота, опіка і дружні стосунки. Думаю, так зазвичай і відбувається: ви кудись їдете, переживаєте якусь подію, якісь важкі чи дуже інтенсивні моменти радості і не радості також. Але все це допомагає рости і набувати досвіду. Було дуже приємно бачити всіх рібяток і дівчат, які вперше презентували свою роботу в національному музеї й у такому контексті. Для мене це теж вперше. Дуже радію, що цей досвід ми пережили разом, я бачу в цьому надію. Можливо, тому, що я там виступаю не як художниця, а кураторка: виставки мене не вставляють останнім часом, що є, що їх немає. А тут була тяглість, розмови, навчання і обмін досвідом. Багато чого вони мені розказали, поставили багато питань і на низку з них — відповіли.
Виставка для мене була ще одним, заключним заняттям, де треба було придумати, що зробити з кімнаткою, яку нам виділили. Я спочатку подумала, що нам побудували вольєр. Мені сподобалося, що це була спільна робота з ними, всі рішення узгоджувалися колективно.
Марія Агісян: Як розкрилась виставка в цьому просторі й у контексті більшої експозиції?
Це був як Ватикан для мене. В «Асортиментній кімнаті» була виставка, в «Захенті» — тотальна мистецька робота, яка імітувала виставку. Ми це назвали «велкам за гаражі». Одразу виникла ідея з графіті, багато учасни_ць це практикували, і під час курсу в нас було малювання балончиками на другому (не відремонтованому) поверсі палацу Потоцьких [на першому поверсі Палацу проходять заняття фра фра фра — прим. ред.].
Спочатку всі нервували. Це як величезне полотно, ще й на виставці, велика відповідальність. Але найголовніше, що я хотіла донести, — щоб вони просто робили і не думали про це. У найкращому випадку отримати ще й прикол від цього. І вийшов дійсно гараж, за який — чи у який — ми запрошуємо. Зокрема через тунель, інсталяцію Ніки Клянчіної, що в цьому контексті стає діркою в гаражі, через яку ти потрапляєш у реальність дітей війни.
Фото: Асортиментна кімната
Марія Агісян: Що мене в хорошому сенсі зачепило — не було цензурування графіті. Особливо, коли знаєш приклади з формальної художньої освіти, де можуть зробити зауваження, що в підлітків «надто депресивні роботи».
Стасе, а як тобі було дивитись виставку з позиції людини, яка попередньо працювала із підлітковою групою? Чи спостерігав ти якісь теми, тенденції, які проявлялись раніше, набули розвитку?
Стас Туріна: Мені здається, що підлітковий вік — період експериментів. Але я побачив, що дехто продовжив роботу із важливими для себе темами. Разом з тим, група дуже змінилася: у Варшаві було тільки троє людей із тих, кого я вів.
Мій досвід спостереження за виставкою наклався на відчуття, що глядачі й професійна спільнота в Польщі місцями оминають українські виставки. За останні чотири роки їх тут дуже багато, і меседжі на них часто подібні. Ця виставка — теж про нашу реальність, війну, руйнування, зникнення. Про крихкість і про бажання щось втримати та зберегти, можливість і неможливість це зробити.
Хочу дізнатись, що про це напишуть, як виглядає з боку те, що зробили підлітки з України. Бо те, що ми хочемо сказати, і те, як люди тут це зчитують чи хочуть зчитувати, — різні речі. Для них це вкладається в якийсь патерн. Але по виставці було дуже помітно (перефразовуючи назву виставки, яку робив польський куратор Вальдемар Татарчук) що це voices from Ukraine. Добре це чи погано — важко сказати. Напевне, це нормально.
Фото: Асортиментна кімната
Марія Агісян: На цій виставці були представлені роботи підлітків із України та Польщі. Наскільки на виставці був помітним розрив в досвідах між ними, умовно кажучи — по різні боки гаражів?
Стас Туріна: Мені здається, мистецька мова у підлітків схожа, як і виклики підлітків по всьому світу в якомусь сенсі. Звичайно, десь вони додаються, як в Україні, й існує певний розрив через трагічні події, які ми переживаємо. Але залишається багато спільного, універсальний досвід — те, як підлітки переживають важкий момент трансформації з дитини у дорослого/дорослу. На це спільне я звертав увагу більше. Тримав у голові те, що підлітки всього світу певною мірою можуть говорити однією мовою. Ця можливість зберігається — я так уявляю, принаймні. Може, це моя фантазія.
Марія Агісян: Це цікаво: спільне у досвідах підлітків в Україні та за кордоном може спростити розмову про те, що є відмінним. Дозволить однолітками бути більш чутливими та уважними до того, що переживають інші і що їм не знайоме: коли говориш однією мовою, простіше пояснити, що з тобою відбувається.
Даша Чечушкова: Для мене дуже цінний досвід — вже після завершення роботи, під час відкриття бачити, як наші підлітки спілкувались із однолітками з Польщі. Польські підлітки самі починали розмови, захоплювались тим, що ми можемо так сміливо висловлюватись на різні теми, наприклад, про квір. Там була одна локальна група, теж із неформальної освіти, їхня експозиція в чомусь була схожа на нашу — інсталяційно та формально, теж роботи в різних медіа. З ними в наших підлітків виникла довга розмова під час афтепаті, дуже прикольний нетворкінг. Було цікаво почути їхні враження.
Коментуючи те, про що говорив Стас: формальна назва нашої виставки «Over the Garden Wall is also Garden». Це відсилка до невеликого мультсеріалу про двох дітей, братів, які загубилися в лісі й намагаються знайти шлях додому, минаючи різні перешкоди і містичні події на шляху. Але це також про те, що в Україні теж росте і розвивається сад. І навіть під час надзвичайної ситуації ми говоримо на ті ж самі теми, відчуваємо ті ж емоції, трансформації, падіння, злети, закоханості, піднімаємо питання квірності, втрати. Ця втрата може бути глобальною — еміграція, чи внутнішня — релокація в нашому випадку. А можна відчувати втрату просто через те, що переходиш з 10 класу в 11, і емоційно це жорстко переживати.
Фото: Асортиментна кімната
Марія Агісян: Цікавий ваш досвід кураторства підлітків у фра фра фра в цілому, досвід взаємодії старших художниці та художника із молодшими. За роки існування спільноти 20P_ ми із її засновницею Олею Поляк постійно чуємо:«Чому цього не було, коли ми були підлітками?». Для нас самих це мотивація: робити те, чого нам самим бракувало в підліткові часи, коли ми навчались в художній школі. Чи думали ви про це як люди, що мають формальну мистецьку освіту і залучені в роботу неформальної мистецької школи, зокрема в роботу із підлітками?
Даша Чечушкова: В мене був чудовий досвід в художньому училищі — пощастило з куратором, який вів нас чотири роки поспіль, це Ігор Варешкін, одеський художник-абстракціоніст, графік. Саме він прищепив мені любов та бажання робити мистецтво, сприймати розмови про мистецтво як довгий діалог та бачити в ньому різне.Але все одно це була не дуже вільна історія, бо були певні рамки, і це допомагало тримати себе в собі. Я приймала їх, просто щоб мати змогу бути в цій майстерні, продовжувати розмову із моїм однокурсницями.
В академії [Київська національна академія мистецтв — прим. авт.] в мене одразу виник конфлікт: був булінг, шеймінг, викидання і цензурування робіт — і агресивне, і пасивно -агресивне. Одного разу мені сказали: «Чечушкова, не треба думати, просто роби. Не треба забивати цвяхи там, де не треба їх забивати». Опісля я вирішила піти з академії, закінчила врешті заочно історію мистецтва.
Це був перший в моєму житті конфлікт поза домом, вперше я зустрічалась із такою цензурою — і я вже починаю із цим працювати, це питання мене турбує, бо з освіти складається культура та прокачка нашого суспільства. На інтервʼю в інший навчальний заклад я сказала, що окрім того, що я художниця,хочу відкрити нормальну художню школу в Одесі, де цього дуже не вистачає. Фра фра фра став для мене першим таким досвідом. Спершу я хвилювалася, що це будуть діти,а це не діти. Мене це дуже вразило і надихнуло, було круто спілкуватися з людьми, які вже готові відповідати, слухати і пізнавати, але тільки починають цей шлях пізнання. Розказувати їм багато різного і нового і дивитися, як це в них починає трансформуватись, і як вони це використовують.
Фото: Асортиментна кімната
Стас Туріна: Мені було важко працювати з підлітками — напевно, зараз такий період в житті, що це не зовсім моє. Тому що я собі інакше уявляю цю роботу. Для мене важливу роль грає самоосвіта, саме бажання. А в групі не всі виконували домашні завдання, не всім було цікаво. Але колись у нас була дуже сильна група в академії, і коли ми сказали про це, наш викладач відповів: це буде видно через 10-15 років. Це робота з відкладеним результатом, ти ніколи не знаєш, що на що вплине в майбутньому, куди це приведе. Не обов’язково всі стануть художниками чи художницями, чи, може, взагалі ніхто не стане.
Тому в роботі з підлітками присутнє якесь месіянство, коли ти не знаєш, до чого це все приведе. Ви просто відкриваєте цей світ, пробуєте щось робити разом.
Але важливо створювати місця, де підлітки можуть бути як у себе вдома. Ми під кінець курсу прийшли до ідеї створити майстерню — щоб вони приходили, самостійно працювали. Але чи можуть такі курси створити спільноту, скільки на треба часу, чи потрібна вона взагалі? У мене питань більше, ніж відповідей. Але після того, як я вів майстерню, багато думав про самоосвіту і те, як захопити нею і підлітків, і дорослих. Поки в мене немає рецепту ні для себе, ні для інших, але це дуже важливо.
Марія Агісян: Якщо все ж відійти від теми месіанства, того, що ти можеш дати через педагогічну практику,що ви для себе змогли з цього досвіду взяти? Що, можливо, було неочікуваним для вас, змусило або переоцінити якісь речі, або повернутися до відкладених питань? Бо на мене свого часу дуже вплинула динаміка мислення підлітків, те, що вони ставлять все під питання, в них менше надбудов і кристалізованих патернів мислення: навіть якщо вони є, то їх легше розрухати. І це дозволило мені самій вийти з якогось стану завмирання.
Стас Туріна: Здається, головний висновок для мене — я досі не викладач.
Чому? Тому що викладач має знати, як правильно, а як неправильно. Він не може на кожну роботу сказати: не знаю, я не впевнений, є багато варіантів, треба подумати і вирішити це самому. Викладач не може бути невизначеним. А я в мистецтві інший якраз. Мій підхід інший: я багато сумніваюсь і тому моє викладання мало і має свою кінечність. Але як спроба — це було чудово. Що ще мені дало? Дало розуміння, що я живу в іншому світі, ніж вони, хоча ми ходимо по одних вулицях.
Даша Чечушкова: Я свій досвід ще не сформулювала до кінця, але відчуваю його дуже сильно. Я досі під враженням і досі засмучена, що це закінчується. Але розумію і поважаю цю політику: кожен рік запрошувати нову викладачку чи викладача. Це важливо для підлітків, щоб вони розуміли різність практики, виховуючи різне сучасне мистецтво.
Але я би хотіла продовжувати цей досвід. Мені подобалося розповідати про історію мистецтва, історію одеської концептуальної групи, наприклад.Багато всього я не встигла їм розказати, з чим поекспериментувати. Відчувала, що їм цікаво просто щось дізнаватися і пізнавати. Продовжувати в такому форматі — мені цього вже недостатньо. Я б хотіла їх бачити не два рази на місяць, а хоча б кожен тиждень. Не готуватися до виставки, а мати спокійний простір, можливість прослідкувати за тим, що відбувається поза розмовами. Бо з першого уроку у нас була задача, мета. Були різні заняття та теми.
Фото: Асортиментна кімната
Питання з майстернею ми теж піднімали, це дуже важливо для художника і художниці, на початкових рівнях також: мати простір, куди він чи вона приходять і продовжують робити роботу. Той формат що був, це окей, просто там не створювалося цієї ситуації. Вона створювалася стихійно та ситуативно: відбувалася, розкладалася, коли ми не бачились два тижні, складалася знов, але вже ніхто нічого не пам’ятає, бо в них відбуваються 10 тисяч моментів на хвилину. Але я дуже вдячна за цей досвід, це був прикольний старт і усвідомлення того, що це круто для мене в першу чергу.
В групі були різні люди: ті, хто сумнівалися, щось не хотіли робити, десь застрягали в розвитку своєї роботи чи ідеї чи просто припинили приходити. Врешті залишилися ті, кому було важливо,бо були конкретні, дорослі дедлайні і конкретні задачі. Це все було по-дорослому і взагалі не схоже на гру.
В мене є молодший на 10 років брат, і він також ходив на цю школу. Я знала, як треба розмовляти з підлітками, як сказати — це ок чи не ок, про що згадував Стас. Ти, звісно, можеш сумніватися, але треба якісь рамки створювати, щоб тримати увагу, зацікавленість. Десь приспустити, десь припідняти темп, ритм видачі інформації. І тут на мене вплинуло виховання молодшого брата з дитинства, відповідальність, яку на мене було покладено. Попри те, що між нами із підлітками не тисяча років різниці, і десь вони мене не сприймали як дорослу, вони приймали мене як ведучу. І я хотіла, щоб так було.
Марія Агісян: Так, це цікавий теж досвід: водночас вибудувати кордони, але уникнути дистанції та жорсткої ієрархії.
Ви ділилися думками про формат фра фра фра — і, зрозуміло, що він обумовлений багатьма чинниками, починаючи від можливостей інституції. Але якщо мріяти масштабно, не обмежуючись питанням,де на це взяти ресурс, хто на це буде ходити, як би ви уявляли ідеальну мистецьку школу?
Даша Чечушкова: Мені б хотілось, щоб це був більш тяглий і статичний формат. Коли всі мають своє місце, коли є майстерня, де можна бруднити підлогу й малювати фарбами. Спеціально обладнаний під це простір, який більше ніяк не експлуатується. Принаймні, поки триває ця школа.
Я би хотіла більше зустрічей, щоб вибудовувати цю розмову і тяглість. Але в цілому фра фра фра — це унікально.
Наповнення, контекст, запрошені художники та художниці, те, який досвід отримує група, та ж таки поїздка у Варшаву. Якби в мене в підлітковому віці вів курс Стас Туріна я би офігіла, чесно.
Стас Туріна: Я теж казав про майстерню. Яка вона — це інше питання. Але щоб було місце, куди люди можуть приходити і залишатися після занять. Де мають свої бокси, можуть зберігати інструменти, куточок, щоб прикрасити стіни своїми роботами, наприклад. Художни_ця працює інструментами, за столом, в майстерні.
Це дуже важливо, щоб не займатися на імпровізованих столах, на підлозі. Коли не треба бігти через наступне заняття, коли можна прийти серед тижня щось доробити, подивитися. Як в класичних художніх школах.
Головне фото: Асортиментна кімната