Вулична коляда від «Пенсії» — це ще один набуток та гарна традиція Івано-Франківська. Цього року вона розпочнеться 28 грудня о 18 год біля ветеранського простору «Петрос». post impreza поспілкувалася з Яремою Стециком про історію виникнення міської вуличної коляди та сенси, закладені в ній.

Коли почалась історія коляди від «Пенсії»?

В українській історії споконвічно була коляда, але десь на початку нульових вулична коляда почала переходити в декоративну. Напевно, це був 2003 рік. Я з дружиною Наталею, Федотом — лідером «Перкалаби», нашим тромбоністом Орестом вирішили, що Різдво — це все-таки День народження, а настрій досить покислий. На базарі грають музику, вона така сумна, депреснячок, скоріше.

Ми бачили, що тут є якийсь не прикол, нам треба щось фестивальніше, і розуміли, що будемо робити це як День народження. Ось йде наш друг, ми стоїмо на вулиці й починаємо йому колядувати. Виглядало так собі: друг почувався дуже незручно, хотів дати нам всі гроші, щоб відійти одразу, бо ми газували в бубен, кричали йому у вухо. І воно дуже прикольно насправді, але наші друзі не завжди це ловили, і таких випадкових вуличних штук, скоріше, встидалися. Але це було недовго, бо ми почали приходити до наших друзів в офіси, їм це ставало прикольно. Газували та їхніх офісних працівників включали.

Воно переростало в такий супер-супер-кайф, у дуже гарну історію. А вже наступного року ми називали цю коляду перкалабською. Підключили майже всіх своїх музикантів, обросли навіть чуть-чуть продюсуванням і мали список адрес. Ростик Шпук включився, Олег Гнатів і було більш організовано. Ми, напевно, два дні ходили. З роками телебачення приїжджали, ще якісь люди спеціально на цю коляду.

Фото зі сторінки гурту «Пенсія» у фейсбуку

Коли я вийшов з «Перкалаби», все одно залишився фрагмент коляди. Ми різними складами це все одно робили. Уже наші діти підростали, і ми не дуже могли звалити, бо вони нас кожен раз перепитували. Що там, ті діти вже дорослі, робили свої проєкти. І воно так якось зараз… Ми ж не єдині, хто неофіційну вуличну робить. Є кілька груп, декілька середовищ. Вони кайф ловлять, маршрути складають, свою історію пишуть, можуть навіть не звертати увагу, що хтось ту стежку робив. І добре, що не звертають, бо до нас теж хтось її прокладав. Ми теж це десь брали, не ми придумали коляду.

Воно фактично не переривалося ніколи. Коли «Пенсія» створилася у 2015 році, ми робили класну коляду. Ходили по магазинах, де продають білизну. Це було фантастично: заходиш до людей, співаєш в середовищі, де 15 тисяч пар трусів. Людськість там точно є. 

Якраз, коли придумували «Пенсію», взяли пару форматів. Як-не-як середовище створюється таке, що хтось на чомусь грає, приходить, приліплюється. Коли була «Перкалаба», не дуже інші музиканти включалися. А зараз відкрита історія: хто може, хто на чомусь грає, приходить, ми акорди розказуємо, можемо за годину до події репетицію провести, якщо треба. Якщо ні, прямо на ходу. І формат «Пенсії» трошки вільніший. 

Тобто у вас немає сценарію, а багато імпровізації?

Сценарій є, маршрут бажано мати. Тип пісень, звичайно, може коливатись. Ми годину, день назначаємо і місце старту. Це є організація. А далі, як піде. 

Ви наперед визначаєте локації і домовляєтеся з людьми, власниками магазинів, що будете в них? 

Колись ми не домовлялися. Це була спонтанна історія, коли йдеш вулицею і заходиш всюди. Ефект несподіванки шалений просто. Люди не чекають, а ти вже заряджений, не чекаєш, поки вони розкачаються. Ти газуєш, бо це кайфово. І вони просто офігівають, що ввалюється 20, 30, 40 чи 50 людей з якимось кайфом.

Це теж добре. Але зараз ми конкретно в пенсійній історії вже лінуємося і маршрут робимо короткий, не всюди заходимо, тільки там, де чекають, і де ми не можемо не зайти. Ще просимо людей, щоб нам зробили техніку і місце. Тобто вони фактично готують мінівиступ в себе. І таких є три-чотири місця, більше просто не осягаємо.

Це треба мати силу, емоцію, щоб цілодобово робити. Можна, але ми зараз скоротилися до двох-трьох годин.

Фото зі сторінки «Пенсія» у фейсбуці

Які локації є обов’язковими? 

Нема такого, щоб щось обов’язкове. В процесі підготовки, звичайно, хтось буває більш наполегливим. І домовляємося за місця, де буде стояти техніка, барабани. Минулого року були ГОСТ, Ваґабундо і ПОЛЕ Промприладу. Це були офіційні локації. Всі решта — були неофіційними, але не менш кайфовими: Стометрівка з портретами загиблих, «Квартира №3», Бастіон, провулок Фортечний. Вони не обов’язкові, але ми розуміли, що будемо йти таким маршрутом і буде дуже круто у Фортечному провулку. Емоційно гарно. Кілька разів ми завершували в Палаці Потоцьких. Минулого року там був ремонт, цілком можливо, що цього року ми знову будемо з Палацом Потоцьких, але ще не домовилися. 

Маршрут ми не оголошуємо. Якщо не буде підготовлено майданчик, то ми туди не йдемо. Urban Space колись був обов’язковим. Я на Промприладі маю майстерню і вже звідти починаю.

Я про те, що воно все не обов’язкове. 

Люди зараз більше потребують дива і також більше повертаються до традицій або починають думати, говорити про традиції, про те, що було. Коли більше приходило людей на коляду до повномасштабного вторгнення чи зараз? 

Я не пов’язую ці речі і навіть не вважаю це традицією. Безумовно, велика частина людей пов’язує коляду з традицією. Я вважаю те, що ми робимо, це нова історія з новими людьми. Ми прив’язуємося, звичайно, до того, що це колись було. 

Я розумію, що не всі це переносять в свої середовища. Хоча коляда — дуже проста історія. Людям потрібно дати старт. Ми це вже давно відчули і робимо дуже прості речі. Бачимо, що дуже рідко, крім нас, хтось робить. Навіть сама «Пенсія» — це ж проста, споконвічна методика. Перший клас, друга четверть. Це мало б бути в кожному дворі. Можливо, час чи людина зробила собі рамки. 

Чи збільшилась кількість людей з повномасштабкою? Важко сказати. Мені здається, що коли ми робили перекалабську коляду, було і більше. Це залежить, скоріше, від організаторів,  надійності, запрошених гостей. Ми, крім назначення дати, напевно, нічого не робимо. Ну, ще можемо домовитись з кількома людьми. Тобто ми робимо на приватному рівні, дуже простенькому. І якщо прийде троє людей, теж кайф. Ми навчилися бути незалежними від кількості глядачів, але дорожимо кожним. Якщо раптом комусь не виходить, ми не сваримо. Навіть якщо в нього була ключова роль: віршик розказати, зірку нести чи в бубен грати. Не прийшов, прийде ще колись. Але цього ми навчилися тепер. 

Фото зі сторінки «Пенсії» у фейсбуку

З повномасштабкою я не відчуваю, що раптом в когось з’явився духовний ріст. Це не тільки коляди стосується. А в духовності людина має завжди мати цей контакт. І не тільки на Різдво. Коляда — це, скоріше, форма. Я не бачу раптом переповнених духовних центрів, церков. Одиниці починають шукати, цікавитися, дивитися, де зло, добро. Але то, напевно, дуже природна історія. 

Вже кілька років коляда проходить 28 грудня, в день загибелі Юрка. В одному з інтерв’ю ти сказав, що це спосіб тримати пам’ять про сина. Тобто, це форма комеморативної практики. Також ти згадував, що того року ви ходили до стенду пам’яті Остапа Бринського і колядували йому. Чи можна вважати, що ваша вулична коляда — присвята всім загиблим воїнам? 

Це тримання пам’яті, точно про це. Треба розуміти, що фактично все ми робимо з людьми, які дуже конкретно загинули за нас. Це не тільки ця коляда. Коляду ми Юркові присвячуємо, але це тільки число. І, м’яко кажучи, щоб ми ще не робили в цей день події, то ми коляду проживаємо з ним. Він це любив, на цимбалах грав з дитинства, це його прикол. Так склалося, що він загинув, власне, зразу після Різдва.

Але ми йдемо зі всіма, всі події робимо: мурали малюємо, пісні співаємо, не співаємо, плачемо, на роботу ходимо. Це все кожного дня, це сотня подій.

Все робиться в контексті пам’яті. Не так пам’яті, як життя. Ясно, що з повномасштабною війною більше прийшло усвідомлення, але завжди ти маєш знати, що хтось віддає життя заради того, щоб ти щось встиг зробити.

Не треба бути високодуховним, щоб розуміти, що дуже конкретний сусід дуже конкретно пішов за тебе воювати. І дуже конкретно хотів би, щоби ти, по можливості, кайфував, щось робив, дітей ростив, в школі працював, цеглу складав — робив життя. І, скоріш за все, вся пам’ять — це про життя.

Зрозуміло, що ми проходимо через Стометрівку, це збіг маршрутів. Це не було метою минулого року, ми просто спробували, бо не знаєш: є люди, де хтось любить, щоб за нього помовчали, за його родича чи за друга, а хтось любить навпаки, щоб за його родича покричали. І це різний тип людей, різний тип прийняття. Звичайно, це емоційна річ, ми ще не бачили, щоб було погано, але я добре розумію, що не можу робити насильно. Тільки людина має чітко сказати: «Заколядуйте за мого друга». Там вже, де мій друг, то я вже не питаю, а роблю сам. Якщо я людину знаю, впевнений, що він би тут зараз стояв біля мене. Як, наприклад, Остап чи Назар Лугарєв, чи багато, які в нас є на Стометрівці. Тому ми родичів зараз просимо, щоб вони стояли біля стендів, і ми тоді будемо розуміти, що ви хочете, щоб ми біля вас газонули. А ні, то пройдемо своїм звичайним темпом міським. 

Я просто не виділяв би саме цю коляду, як конкретно пам’ятну чи поминальну подію. Всі наші події — поминальні. Але ми їх робимо не самі, а з цілим небом.

Я пам’ятаю пост Юрка, коли він писав, щоб жити життя… 

Це складнюща задача. Ми той пост теж передивляємося часто. Для нас це дуже складно. Умовно, це заповіт, але я, коли з ним зустрінусь, звісно, за це перепитаю. Чуваче, не так воно і просто. Тобто само воно не лізе. Зрозуміло, що це він, умовно, надає дозвіл, але тут не дозвіл, а треба спонукати. Люди й так не хочуть жити життя.

Цей матеріал вийде перед колядою. Чи можеш запросити всіх охочих на коляду?

Так, я залюбки би запросив бажаючих заколядувати. Якщо ви раптом прийдете на коляду, старайтеся включатися, щоб наші голоси було чути. Коли співає тисяча людей, це чується, а коли спостерігає тисяча людей, а співає троє, то не чується. Емоційна різниця є. Коли співає багато, з кожним це благословення горить. Я надіюся на їхні голоси, рухи, вогонь в очах і в серці, і в голосі. Коротше, готуйте горлянки, готуйте настрій, якщо немає його, то займайтеся фізкультурою, щоб ви прийшли і заколядували, щоб це був стоячий драйв, щоб було видно, що вогонь горить, місто є, люди живуть в цьому місті. Через силу шукайте настрій і приходьте.

Головне фото: сторінка «Пенсії» у фейсбуку