У вересні 2025 року в Івано-Франківську відкрили виставку творів організаторів та лауреатів Міжнародної бієнале «Імпреза». Ближче з роботами знайомлять відвідувачів митці, чиї роботи тут експонуються. post impreza відвідала екскурсію Мирослава Яремака. Публікуємо головне з неї.

В історії Івано-Франківська у ХХ столітті «Імпреза», мабуть, була найбільшою, найпотужнішою мистецькою подією загалом. Якщо говорити про радянські часи, то це точно так. Я був чотириразовим лауреатом «Імпрези»: двічі отримував першу премію жанру, крім того, отримував диплом журі. «Імпреза» була міжнародним представленням з визначеними категоріями: живопис, графіка, скульптура і асамбляж. 

Микола Яковина, Михайло Вітушинський та Ігор Панчишин зініціювали і втілили велику ідею. У чому була суть ідеї? Колись ці молоді художники хотіли виставлятися, втілювати нові формати мистецтва, але, на жаль, загальна світоглядна радянська лінія не все хотіла допускати. Не всі роботи можна було показати на виставках, а виставлятися за кордоном взагалі було зась. Лише вибрані мали змогу виїхати.

Ці молоді хлопці вирішили: якщо ми не можемо потрапити в світ, то зробимо так, що він приїде до нас. Тож за зразком подібних виставок у світі організували бієнале в нашому маленькому закритому місті, щоб сюди приїхали якщо не самі  художники, то принаймні їхні твори. 

31 жовтня 1989 року у місті відкрилася міжнародна виставка — бієнале «Імпреза». Це була немислима подія. Тоді ще був заборонений прапор України. Його спочатку таємно, а потім урочисто підняли в Музеї мистецтв. Всі проголошені промови йшли до того, щоб якимось чином підтримувати революційні зміни, які реалізувалися через два роки.

Бієнале «Імпреза» у 1990-х рр. проводилася п’ять разів кожних два роки з більшим чи меншим успіхом. Перші три рази це було в класичному форматі: живопис, графіка, скульптура і асамбляж з відзнаками. У 1995-1997 рр. перейшли на формати contemporary art, кураторських представлень. 

(…)

Ці гравюри, офорти — Михайла Вітушинського. Він і художник-графік Володимир Гуменний були лідерами графічного мистецтва, які тиражували свої роботи, володіючи класичними вже в ХХ столітті формами друку. Тут у кутку — станок. На такому чи на подібному були виконані роботи.

Чому так робилося? Кожної роботи було 10 чи 20, і 50, і 100 відтисків. Таким чином можна було тиражувати і показувати роботи на різних виставках. Михайло Вітушинський, Володимир Гуменний, і Микола Яковина мали можливість надсилати їх на міжнародні виставки. Роботи надсилали таким чином, щоб їх приховати. Інколи доходило до того, що робили їх малого формату й клали в новорічні чи вітальні листівки. Інакше пошта могла не пропустити. 

Коли робота експонувалася на міжнародній виставці, то була зафіксована в каталозі. Якщо автору таланило, то він міг отримати диплом чи гран-прі. Такі відзнаки мали Володимир Гуменний, Михайло Вітушинський. 

Тут ви бачите роботи кінця 1980-их років. Це так звана поневолена дійсність. Метафоричні образи, які іронічно чи критично ставляться до політичної ситуації того часу. Ці образи легко прочитуються. Технічно це досконало виконані роботи. Вони експонувалися на виставках у різних країнах.

На наступній стіні — п’ять творів Ігоря Панчишина, архітектора-реставратора. У його творах ми бачимо урбаністичну тему. Зрозумілий сюжет з блакитною церквою, силует з ратушею, міський пейзаж. Емоційно насичені роботи. Чотири роботи з 1980-х років, а одна — з 2025 року. 

Роботи Ігоря Панчишина та Миколи Яковини

На цій стіні — п’ять робіт Миколи Яковини середини 1980-х років. Чим вони для нас цікаві? По-перше, це роботи того історичного періоду, коли не можна було так [малювати]. Тоді не так багато митців зверталися до української, історичної тематики. Це Ольга і Володимир, у простих, народних, образах. Кола символізують святість, меч зображений у формі хреста. Микола згадує, що ці твори експонувалися в краєзнавчому музеї.

А ці роботи були зроблені в період підготовки до «Імпрези». Щоб не наражатися на небезпеку, Миколі треба було виїхати за кордон. У Польщі на планері Микола зробив малярські твори на християнську тематику. Біблійний сюжет тут осмислено в новому контексті. Це метафора гуманності. Ще одна тема —  одного з послідовників Христа, Святого Себастьяна, який не відмовився від своїх переконань і був прошитий стрілами легіонерів. Це про людину,  яка страждає за свої переконання. Про це міг думати молодий художник молодий, на якого у рідній країні можуть очікувати небезпеки. 

Роботи мають зайняти місце в історії мистецтва, повинні бути в музейній колекції або навіть в основній експозиції, щоб репрезентувати мистецтво України того періоду. Поки що цим ніхто не займається, але про це треба думати.

І алегорична робота, де зображений пересічний образ радянської людини, гіперболізований, але разом з тим це метафорика, іронія. Образ постмодернізму. У Миколи є ціла серія подібних робіт. (…) 

Можемо говорити про багатьох учасників і лауреатів бієнале, але зараз маємо доступ тільки до франківців. 10 франківців отримали відзнаки від міжнародного журі. Їхні роботи представлені на цій виставці. Нам вдалося підібрати 4 оригінальні твори. 

На наступній стіні — наші франківські пражани. Таку назву їм дала мистецтвознавиця Ірина Гаймус. Це ті художники, які виграли свого часу дипломи, але через обставини виїхали й осіли в Празі. У 1989 році отримав відзнаку Тарас Пліщ. На цій виставці — графічна робота, яка вражала спеціалістів технологією, бо не всі художники могли витягнути виконання на такому великому форматі. Тарасові це вдалося. За цю роботу він отримав диплом у 1991 році. 

Картини Тараса Пліща

На верхньому ряді — олійний живопис, стилізації. Роботи 1988 року, жіночі ню — власність Музею мистецтв Прикарпаття. Їх закуповував мистецтвознавець Віктор Мельник на початку 1990-их. До речі, Тарас унікальний і тим, що він навчився виготовляти скрипки. У минулі роки він займався скульптурою — відливав з бронзи. 

Едуард Ніконоров — франківський художник, родом з Білорусі. Вчився у Києві у монументаліста Стороженка. Одружився з франківкою Мариною і переїхав до Івано-Франківська. У 1989 році він отримав приз. У середині 1990-их переїхав у Прагу. Помер у 2019 році. Цікаво, що одна з цих робіт перегукується з нашим часом. Загибель воїна. Насправді ця робота 1988 року. Воїн загинув в Афганістані. На попередній лекції студенти запитали, що означають яблука. Це символ неспробуваних щасливих житейських моментів. 

Роботи Тараса Лободти та Едуарда Ніконорова

Статистично Едуард Ніконоров є художником-монументалістом, і для нього характерні узагальнення. Тема партності в його мистецтві є завжди. Ви бачите дідуся і бабусю, які згадують прожите. На столі соломка як символ: життя пережити, не поле перейти. А на цій картині теж є символіка про партність людей — чоловіка і жінки. Вони стоять на чотирьох, як тварини, і відбиваються у воді. Вважаю, що художник виявляє повагу до жінки й не малює їй зморшки.

Ніконоров був затребуваним митцем і мав цілу низку виставок в європейських країнах. На одній із виставок роботи купила Іванка Трамп. 

Тарас Лобода — син відомого франківського художника Івана Лободи, який в радянський час був головою Спілки художників. Зараз він теж живе в Празі. Його манеру живопису класифікую як постмодерністське рококо. Художник робить прекрасні жіночі портрети високого технічного виконання з чуттєвими образами і надзвичайно красиві вигадані пейзажі. Його живопис аж перенасичений кольоризмом. На жаль, нам не вдалося знайти відзначені роботи. А він відзначений першою премією в категорії «живопис» у 1991 році. Експонована робота 1996 року. Тут сюрреалістичний сюжет. Якщо здалеку дивитися, то таке враження, що це велика персона.

Володимир Чернявський отримав приз у 1993 році. Навчався в академічній школі в Петербурзі.  Малював портрети, пейзажі, а ще мав цікаву колекцію малоформатного абстрактного живопису, писаного на дошках, які використовували для ікон. 

Ці чотири роботи абсолютно не характерні для «Імпрези» як такої. «Імпреза» практично не брала до уваги портрети, часто ігнорувала банальний пейзаж, а вибирала авторські пошуки митців.

«Імпреза» виглядала, як графіка «Березневий ієрогліф ІІ» 1988 року. Ця робота зроблена на камені під впливом Володимира Гуменного.

Володимир Гуменний — унікальний художник, який народився в Снятині. Навчався в Республіканській художній середній школі. Він удосконалив графічні техніки: офорти,поліхромні, автолітографії. Його роботи виставлялися в Канаді, Австралії, Сеулі, Аргентині й були відзначені дипломами, гран-прі. 

Графіка Володимира Чернявського

Підходимо до перлини нашоїх виставки — п’ять робіт легендарного Опанаса Заливахи з колекції Музею мистецтв Прикарпаття. Митець народився на Харківщині в селі Гусинка. Потрапив аж на Зелений Клин. Вступив в Академію мистецтв у Ленінграді. Однокурсниця, чешка, його спитала, якого він роду. Він задумався. Наприкінці 1950-х у них була художня практика в Карпатах. Художник був зачарований в красу природи, мову, традиції. На початку 1960-х років він переїхав у Івано-Франківськ, почав вливатися в Спілку художників. Його українськість звела його з художниками-дисидентами. (…)

У його роботах ми можемо побачити виділення домінантних форм, фігур і тональні, кольорові узагальнення, характерні для монументалізму. Твір «Дзвонар» — образ умовного Шевченка. 

Опанас Заливаха

А ця робота називається «Мислителі». Я ще називаю її «Тріумвірат». Тріумвірат організаторів, про яких я вам розповідав, десь перегукуються з мислителями, які між собою радяться. Це образи умовних дисидентів періоду того часу. 

На одній із виставок «Імпрези» Заливаха не був членом журі. До розгляду була прийнята його робота — асамбляж «Повний шлунок не радо вчиться», який був відзначений дипломом. Коли ми говорили з Панасом про цю роботу, він казав, що її завжди треба експонувати так, щоб глядач міг підійти і зазирнути всередину. Там дзеркало, і можна побачити себе. Ви впізнаєте силует — дитячий стілець. Тут Заливаха нагадує: «Пам’ятай, що якщо ми не розвиваємось духовно, то ми не до кінця досконалі».

Наступний художник, який був відзначений дипломом «Імпрези» 1993-го року, — Микола Якимечко. У нас цікава доля з Миколою. Виявляється, ми народилися з різницею у 48 годин, і наші мами тримали нас на ліжечках поруч.

На жаль, я не зміг витягнути його роботу того періоду. Микола вважав за потрібне показати роботи уже 2020-х років. Стилістично це похідні від авангарду ХХ століття, трактатів Малевича, який перейшов у площину. Митець створює метафоричні роботи і працює з чистим відвертим кольором. Бачите, настільки відрізняється дзвінкість цих робіт з атмосферою робіт кінця 1980-х — 1990-х років.

Доля Миколи склалася таким чином, що він став викладачем Інституту мистецтв і отримав звання «Заслужений діяч мистецтв України». 

Богдан Бринський закінчив худграф, навчався він у Михайла Фіголя, але вважає себе учнем Опанаса Заливахи. Ми їх поруч розмістили на цій виставці. Богдан Бринський працював в художньому музеї реставратором, був викладачем рисунку й живопису в Інституті мистецтв. Тут представлені його п’ять робіт. 

Це диплом журі 1993 року. Тут експресіонізм Бринського. Але він не займається холодним, самодостатнім формотворенням. Його роботи мають зміст. Наприклад, «Червоний шлюз. Берестечко». Ми згадуємо історію українського руху за національну самодостатність. З’являються падаючі церкви, свічки, повінь, черепи, загибель. Для Богдана ця тема національної самоідентичності й боротьби є важливою. «Зранені мрії» — церква, птиця, тече кров, якісь постаті. 

Зараз митець полюбляє відвідувати пленери. Його часто можна знайти в галереї ЦМОК на вулиці Курбаса. 

Одним із важливих результатів «Імпрези» є Станіславський феномен. Зараз про це більше пишуть філологи. Це явище пов’язують з досягненнями письменників Івано-Франківська. Через часопис «Четвер» вистрілили значимі постаті для франківської та загалом сучасної літератури України. 

Насправді Станіславський феномен (той, який пов’язаний з творчістю художників) виник у 1991 році. Була друга «Імпреза» і на неї подавали роботи багато людей. Ось тут є список всіх учасників, які коли-небудь брали участь в бієнале.

Журі відхилили роботи членів Спілки художників. Митці обурилися й не дали провести бієнале у виставковій залі Спілки. Натомість там експонувалися роботи художників, роботи яких відхилили. Молоді автори митці пожартували: у Франківську восени буде «Імпреза» та провінційний додаток «Імпрези». Вирішили зробити ще одну виставку з новітніми форматами — перформансом, інсталяцією, артоб’єктами. Тож на другий чи третій день після відкриття «Імпрези» у фойє інституту Карпатського університету відкрилася виставка «Імпреза: провінційний додаток № 2».

Івано-Франківськ представив усі можливі в Україні формати мистецтва: салон (через «Імпрезу»), мистецтво радянський митців, яке вже згорталося; і абсолютно нове світоглядне бачення франківських художників, які репрезентували мистецтво у форматах, європейських за визначенням. Це потрясіння на той час було. Казали, що це якась феноменальна ситуація, якийсь Станіславський феномен.

А в чому суть феномену? Ніхто цього не чекає, а він звідкись з’являється. Так виник Станіславський феномен у візуальній формі, а за ним потягнулися літератори. Іздрик подивився нашу виставку й потім не міг спати. А в лютому 1990 року з’явився перший «Четвер».

Група художників, які були учасниками виставки «Імпреза: провінційний додаток № 2», представлена тут двома авторами — Ярославом Яновським і Мирославом Яремаком.

Покажу вам роботу «Термінова рефлексія», яку я зробив приблизно у червні 1991 року для того, щоб представити для журі. Журі відзначило її дипломом, мені здається, за відверту щирість, наглючість, безпосередність. Тут легко прочитується доторк від особистих переживань до соціальних  ситуацій. Це поліптих, розбитий на шість частин. Кожна з них інтерпретує персону, особу, суспільство, взаємини, емоції, відчуття і навіть планетарні речі на кшталт осягнення світу: земля, сонце, місяць, вода.

Одна з найважливіших речей, представлених на першій «Імпрезі» 1989-го року, — чотири об’єкти, так звані «С’об’єкти». Це моя дипломна робота при закінченні Львівської академії мистецтв (тоді інституту). Образ, як він втілений, що тут представлено, що репрезентують ці ідеї, — це чистий постмодернізм. Емоційно це було вау! За цю роботу отримав першу премію в категорії «асамбляж».

Роботи Мирослава Яремака

Фотографію артефакту зробила художниця Леся Квик. Фото я запакував у паспарту, раму, і на одному з благодійних аукціонів на підтримку ЗСУ ця робота була придбана. Після продажі попросив власників зачекати, взяв маркер і написав текст. Тобто змінив візію цього об’єкта від початку до кінця. 

Ще одна робота — «Ремінісценція Р. С.», 1990 рік — з найпершої постмодерністської персональної виставки в історії цього міста. Тут є багато іронічного, критичного трактування. До речі, для робіт Яремака характерне тяжке переживання цих всіх років. Всі вони брудні, запорошені. Це означає, що вони перебували під тиском у ці десятиліття. (…)

Ці роботи цікаві для франківського контексту, бо це інтерпретація моїх постмодерністських стільців, де поєднана людиноподібна форма з меблями. Вони жили в культовому франківському артклубі — кафе «Химера», який діяв з 2004 по 2010 рік.

Звертаю вашу увагу ось до найновішої моєї роботи — «Дебюти франківського художнього процесу». Вона скручується у сувій. Це штука, яку я зробив цього року, присвячуючи Юрію Андруховичу. Йому виповнилося 65 років. Я сказав: «Юрку, у тебе надто багато моїх робіт, цього разу не буду картину дарувати, а подарую подію». Це графічна історія мистецтва авторів, які жили і живуть в Івано-Франківську і коли-небудь мали дебюти. Сувій має на меті записати всіх, хто хоче, і таким чином ми будемо бачити хто на кого впливав і що було за чим. (…)

Ще один незабутній митець Станіславського феномену — Ярослав Яновський, який для мене незабутній хоча б тому, що ми з ним відбували перші подорожі в Австрію чи до Львова. Він — живописець, який отримав диплом у 1993 році за картину «Поле, засіяне маком, і дівчинка, що вийшла з підземелля». Перформер, фотоартист, робить і відеоарт. Його творчість є базово бінарною. Його картини, перформанси чи акції ніколи не є посилами з внутрішнього одинокого стану.

На Яновського повинен хтось вплинути: чи молода дружина, чи  колеги, які вразили його своїми творами. Це рефлекторні твори, що робить Ярослава унікальним.

Ярослав Яновський. «Поле, засіяне маком, і дівчинка, що вийшла з підземелля», 1993 рік

Якщо серед вас є студенти, особливо, мистецтвознавці: друзі, ви є шалено затребувана публіка, бо у нас отака гора мистецтва, і треба ставати і легенько пір’ячком розгрібати, складати, систематизувати, писати справжню історію мистецтва. Якщо ми цього не зробимо, то за нас напишуть. А ви знаєте, що буває, коли за нас це зроблять.