Австро-Угорщина ідеально підходить під образ легендарної золотої доби: є добрий дідусь-імператор з незмінними сивими бакенбардами, є певна ностальгія та чудові архітектурні пам’ятки. На цьому тлі забувається негативне, і мова не лише про національне питання, а й про економічні й соціальні негаразди. Чим саме так захоплювала габсбурзька монархія і чому вона досі чарує багатьох наших сучасників? Остаточної та переконливої відповіді на це запитання ніхто не дав, хоча конструкція «габсбурзький міф» перебуває в полі зору європейських учених ще з 1960-х, а в останні 30 років їхній хор доповнили голоси дослідників із Центрально-Східної Європи, які спромоглися відкинути мішуру соціалістичної історіографії та спокійно препарувати і сам міф, і його джерело.

У цьому багатоголоссі хвалебні голоси не переважають, звучить чимало і критики, і іронії, і скепсису. Але інтерес до теми не вщухає, а значить, є в ній щось особливе: мабуть, той самий «габсбурзький міф», невловимий і привабливий.

Щось, що змушувало українців і поляків Львова не знімати портретів Франца-Йосифа у своїх оселях і після падіння монархії, дивуючи цим французів та англійців з військової місії, що прибули шукати компроміс для цих двох націй у питанні володіння Галичиною. Щось, через що сувеніри з імперською атрибутикою й портретами Сіссі досі у фаворі в гостей австрійської столиці. Щось, через що навіть у наш час ставлять пам’ятники старому імператору(десь усерйоз, як у Чернівцях, а десь напівжартома, як біля входу до івано-франківського готелю).

Історик Тімоті Снайдер присвятив одну зі своїх гучних книжок ерцгерцогу Вільгельму Габсбургу, який обрав у роки Першої світової українську національну ідентичність (тож сьогодні більш відомий як Василь Вишиваний) і заплатив за це життям у київській в’язниці радянської держбезпеки вже після Другої світової. В інтерв’ю дослідник зауважив, що багато українців-галичан досі мають ностальгійне, позитивне уявлення про Галичину в Австро-Угорській імперії.

Причину він убачає в тому, що за Австро-Угорщини в Галичині українцям жилося набагато краще, ніж за режимів, які прийшли на зміну Габсбургам.

Власне, Габсбурги справді мислили не як сучасні люди, вони керувалися іншими категоріями. Представники роду, принаймні ті, що сідали на трон, розуміли себе володарями земель, завойованих зброєю та розумом їхніх предків, а отже, вони мусять сповна нести відповідальність за своїх підданих, одержуючи натомість їхню лояльність. Таке ставлення монархів до підданих значною мірою формувало сприйняття Австро-Угорщини як золотої доби, коли є стабільність, порядок і розуміння перспектив.

Можна виснувати і таке пояснення про золоту добу: імперія Габсбургів не вбивала просто так своїх підданих, на відміну від усіх інших влад, які були після того, — нацистського режиму, радянського, інших диктатур та авторитарних режимів.

Звісно, за доби Франца-Йосифа були бідність, інші соціально-економічні проблеми. Достатньо почитати Стефаника, Франка чи Поллака. Зрозуміло, що насправді кожне наступне покоління жило економічно краще — якісніша освіта, ширший доступ до охорони здоров’я. Але, напевно, пам’ять про «золоту добу» — це радше про справедливість, мовляв, верховна влада справедлива. Наступні — Польська Республіка, Румунське королівство, Чехословацька Республіка — у чомусь були несправедливі, десь у них була корупція, ну а радянський і нацистський режими вражали своїми апаратами терору.

Люди справді думали, що Франц-Йосиф — такий собі добрий дідусь для своїх підданих. Галицькі українці, якщо відстежити фольклор, сподівалися, що добрий цісар допоможе. Як відгукнулися на смерть Рудольфа, прямого спадкоємця Франца-Йосифа? Була легенда, що він поїхав до Бразилії, заснував нову державу і чекає русинів. Так виявлялося сподівання на справедливість вищої влади. На останнього імператора Карла теж були великі сподівання, віра в те, що він упровадить справедливий лад.

Так, були проблеми, соціальна напруга. І ніби значно гірше жили, ніж «за Польщі» чи за радянської влади, бо не було доступу до охорони здоров’я чи освіти, але з іншого боку не було страху до влади. Через це й побутує поняття про «золоту добу» для Галичини.

А вже як поетично згадував про Двоєдину монархію Роберт Музіль у своєму творі «Людина без властивостей»… Попри затяту сатиру на імперію, якою насичена ця книжка, він писав і таке:

«Досить було на чужині згадати про цю країну, як перед очима поставали білі, широкі, добротні шляхи доби піших походів і спеціальної пошти, шляхи, що бігли увсебіч, мов ріки порядку, мов смужки світлого солдатського тику, охоплюючи землі паперово-білою рукою управління… Звісно, котилися цими шляхами й автомобілі; але ж не надто багато автомобілів! Тоді готувалися підкоряти повітряні простори, зокрема й тут; тільки не надто завзято. Час від часу відсилали судна до Південної Америки та Східної Азії; але не надто часто. Світова економіка й світове панування ніякого шанолюбства не виявляли; це було в центрі Європи, де перетинаються давні світові вісі; слова «колонія» й «заморські землі» вухо сприймало як щось іще геть незвідане й далеке. Заводили розкіш; але в жодному разі не таку аж надто витончену, як у французів. Захоплювалися спортом; але ж не так по-ідіотському, як англосакси. Викидали шалені гроші на військо; але все ж таки саме стільки, щоб серед великих потуг надійно лишатися другою за слабкістю.

Столиця була також трохи менша, ніж решта найбільших міст у світі, та все ж таки значно більша, ніж просто велике місто. І управляли цією країною по-освіченому, у спосіб мало відчутний, обережно обходячи всі гострі кути, — управляли найкращі в Європі бюрократи, яким можна було дорікнути лише за одну хибу: ґеніальність і ґеніальну підприємливість приватних осіб, не привілейованих на це родовитістю чи державним завданням, вони сприймали як зухвалість і навіть нахабство. Та кому ж до вподоби, щоб йому вказували не ті, хто має вказувати?! До того ж у Каканії [жартівлива назва імперії, від абревіатури k. k., тобто «імператорсько- королівський».] лише ґенія завжди мали за йолопа, а ось йолопа за ґенія, як це траплялося десь інде, — ніколи. А загалом скільки всього дивовижного можна розповісти про цю зниклу Каканію!..

За конституцією країна була ліберальна, але правили нею клерикали. Правили нею клерикали, але панувало в ній вільнодумство. Усі громадяни перед законом були рівні, але громадянами були не всі. Був парламент, який користувався своєю свободою так широко, що його звичайно тримали закритим; але в конституції була й стаття про надзвичайний стан, спираючись на яку, обходилися без парламенту, й щоразу, коли всі вже тішилися абсолютизмом, корона віддавала вказівку все ж таки знов повернутися до парламентської форми правління. У цій державі такі випадки траплялися часто, і до них долучалися ще й міжнаціональні чвари, які тоді справедливо привертали увагу всієї Європи, а тепер тлумачення дістають дуже хибне. Ті чвари були такі запеклі, що через них державна машина по кілька разів на рік починала буксувати й спинялась, але в проміжках і в періоди державного затишшя панувало цілковите взаєморозуміння, й усі вдавали, буцімто нічого не сталося. Зрештою, нічого таки й не ставалося».