Підтримати post impreza
РОСЛИНА, ЩО ПОРОДИЛА БРУНЬКИ. СПОГАДИ ПРО ОРКЕСТР РАДОСТІ ТА ЩАСТЯ
Тарас Зень 2 Серпня, 2023

Що ми маємо знати про «Перкалабу»

Тарас Зень 2 Серпня, 2023
РОСЛИНА, ЩО ПОРОДИЛА БРУНЬКИ. СПОГАДИ ПРО ОРКЕСТР РАДОСТІ ТА ЩАСТЯ

Журналіст, громадський активіст і пластун Тарас Зень розповідає про музичний гурт, без якого важко уявити франківську — та й українську — музику. Це історія «Перкалаби», її здобутків і втрат.


Отож, 22 липня 1999 року. Мені щойно виповнилось 14. На дверях моєї кімнати висить приклеєна ізострічкою афіша концерту гурту «ВВ», що була напередодні здерта з паркану. Саме в цей вечір мої тодішні кумири мають виступати на стадіоні «Рух» з програмою «На хвилях амуру».

Попри мій зовсім юний вік, батьки після вмовлянь таки відпускають мене на цю подію з дворовим колєгою.

Через сильну зливу анонсований на 19:00 захід не починається вчасно. Концерт затримується на понад півтори години. Під «Рухом» — тисячі людей мокнуть до нитки, чекаючи на відкриття секторів стадіону. Панки (з щойно поставленими мокрими ірокезами) напиваються завчасно, декому не вдається навіть дійти до входу свого сектору. Деякі в такому стані розбивають голови на стрімких сходах і на цьому їхній концерт закінчується, так і не розпочавшись.

Згодом натовпи таки запускають на трибуни. На стадіонному полі стоїть проста дерев’яна сцена без жодного накриття. Чимось нагадує ту, що зводять на вуличних відзначеннях річниць храмових празників у селах. Серед публіки подейкують, що «ВВ» не одразу виступатимуть: перед ними гратиме хтось ще, кого в афіші не згадали. Але через тривалу затримку події на п’єдестал таки виходить одразу Олег Скрипка з командою. Публіка розривається. Ніхто не сидить на мокрих лавках. Всі вже на них — стоять, танцюють, стрибають під періодичним дощем — від початку і до кінця. 

По завершенню, після кількаразових виходів на біс, «Воплі Відоплясова» таки зникають під трибунами. Проте подія не закінчується: на полі з’являється щойно оголошений молодий місцевий гурт, що якраз і мав грати на розігріві. 

Частина людей ігнорує виступ і йде з трибун, адже основних зірок вони вже побачили. Частина, що напідпитку, освистує та «зафукує» невідомих музикантів, які тільки налаштовують інструменти. Дехто з цікавістю залишається спостерігати на місці.

Команду представляють як «Перкалаба». Одразу впізнаю знайомі ритми цимбалів, труб, гітар, які вже чув на місцевому радіо впродовж останніх місяців. Точно, це ж «Барменцаль», «Льотчик» і довжелезна пісня «Любові поклик Ау-Уа».

Це, ймовірно, була одна з перших появ «Перкалаби» перед такою великою аудиторією. Та ще і їх розігрівали тодішні столичні рок-стари. Ось така іронія долі.

22 липня 1999 рік. Два гурти в роздягальні стадіону «Рух»

Згодом були великі й менші концерти по всій Україні: на «Рок-Екзистенції», «Мазепа-Фесті», в київських клубах, постійне гедлайнерство на фестивалі «Шешори» чи «Арт-Полі», виступ у переповненому «Палаці спорту» на розігріві в легендарних «Братів Гадюкіних», що повернулися на сцену після десятирічної перерви з ще живим Кузею. А згодом   виступ-триб’ют на його честь; участь в телешоу на «М1» чи передноворічних «голубих вогниках»; випуски альбомів, альбомів реміксів, альбомів-триб’ютів; зйомки кліпів та повноцінних фільмів. «Перкалаба» їздила з виступами у Польщу, Німеччину, Австрію та навіть у недокраїну, назву якої пишемо з маленької літери. 

Виступи часто супроводжувались перформансами. Якось на сцені фестивалю «Шешори», окрім музикантів, розмістилися величезні фігури чи то картонних, чи то фанерних бійців сумо, що рухалися в такт музики. В стилістиці мальованих декорацій впізнавався стиль одного з основних ідеологів команди — художника Яреми Стецика.

Пригадується своєрідний перформанс у Івано-Франківську на так зване свято 9-го травня. Подія мала назву «Перкалаба вітає ветеранів». Тоді музиканти прийшли на мітинг, що традиційно відбувався біля «вічного вогню». Між прапорами, червоними транспарантами й виступами зі сцени промовців «Перкалаба» самовільно грала собі просто на площі серед натовпу. Деякі фронтовички-бабусі з тоді ще не забороненими георгіївськими стрічками, ймовірно, згадуючи молодість, не витримували — і рвались до танцю.

Ще згадується спонтанний вуличний концерт для нечисленних жителів біля сільського магазину на однойменному хуторі Перкалаба у Верховинському районі, біля румунського кордону. 

Цікавими були й підходи до візуалізації альбомів. Якось музиканти оголосили, що готують оформлення свого альбому під назвою «Говорить Івано-Франківськ». Всі охочі могли прийти на Великоднє свято під ратушу і сфотографуватись. Франківці знимкувалися компаніями, сім’ями, парами, з домашніми улюбленцями та поодинці. Згодом всі ці світлини були масово розміщенні на розворотах буклета нового альбому. Кожен зміг знайти на диску і себе. А ще цей альбом був подвійний: у коробці розміщувався власне сам CD з музикою, та диск болгарки, які між собою візуально були ідентичними.

Якось у 2006 році записував розмову для журналу «ПластиліН» з продюсером і водночас учасником «Перкалаби» — Олегом «Мохом» Гнатівим. Тоді Олег Іванович розповів, що в команди є вже замовлення від друзів пограти їм колись на похоронах. Звісно, що всім він побажав здоров’я і довгих років життя. Проте такі запити реально були. Попри те, команду неодноразово запрошували грати на весіллях чи навіть виписках з пологових будинків.

Перформанс, візуалізація, подія, явище, ідеологія. «Перкалаба» була чимось більшим, ніж просто гуртом. Це було своєрідне продовження «Станіславського феномену». 

Коли ми редколегією готували черговий номер тодішнього молодіжного журналу «ПластиліН», часто сперечались, на честь кого буде кольоровий постер всередині. Чи не єдиний випадок, коли рішення ухвалили одностайно, — плакат, присвячений «Перкалабі». Женя Самборський змакетував відповідне зображення, яке всі одразу і погодили. 

«Перкалаба» від самого старту в 1998-му постійно зростала, деформувалась і змінювалась. Як справжній живий організм. Через гурт проходили десятки учасників: від весільних музикантів до «важкометалургів». Деякі музиканти гинули, помирали, сідали в тюрму чи відходили від музики. Попри те, колектив завжди рухався з позитивним гаслом «Попускайтеся і любіть один одного!». 

«Перкалаба» — як рослина: породжувала і породжує далі нові бруньки. Від неї виростали, виокремлювались та ставали самостійними квітами гурти «Рура», «Перкалабські придатки», «Ґоґодзи Ґанскі», Familia Perkalaba. Сьогоднішнім найбільшим плодом є, мабуть, таке непересічне явище, як «Пенсія», що маємо у єдиному особливому екземплярі у всьому Всесвіті.

І, думаю собі, що це ще далеко не кінець. 

Тарас Зень 2 Серпня, 2023

    Підписатись на post impreza

    Вас також може зацікавити
    Вас також може зацікавити