Дослідниця, лавреатка Українсько-єврейської літературної премії «Зустріч» Христина Семерин про єврейські відсвіти в житті фундаторки українського фемінізму.
Наталія Кобринська присвятила життя визволенню жінок. Знаємо її як письменницю, феміністку й основницю жіночого руху на Галичині, видавчиню, фундаторку видавництва «Жіноча справа», авторку численних статей із фемінізму і літературно-критичних праць. Наталія Кобринська прагнула впливати на розвій жіночого руху через літературу, вважаючи її «всебічним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, його потреб і недостатків» [див. «Про первісну ціль Товариства руських жінок в Станіславі, зв’язаного 1884 року». Перший вінок, с. 458]. Не дивно, що це стало програмним завданням «Товариства руських жінок» — першої на теренах України феміністичної організації, яку вона заснувала з Олесею Бажанською у Станиславові у 1884 році. Якщо скочити вперед, на фундаменті Товариства виріс Союз українок, який згодом очолювала знана журналістка і феміністка Мілена Рудницька (1892–1976) — донька греко-католицького священника і єврейки, доньки львівського рабина, з яскравою історією міжетнічного кохання на тлі Галичини. Тим часом сама Кобринська не нехтувала галицькою багатокультурністю ні як літераторка, ні як феміністка. Йшлося про визволення жіноцтва, а, отже, потенційно не лише українських, а й пригноблених етнічними рамками патріархату єврейських жінок Галичини.

Вілла єврейського лікаря Кляйнберґа. Фото: polona.pl
На широту її світогляду вплинуло інтелектуальне середовище української галицької інтелігенції, ґрунтовна освіта і дух сестринства. Наталія Кобринська походить із покутського села Белелуя, з двох непересічних родів: Озаркевичів по батькові і Окуневських по матері. Озаркевичі — це галицькі шляхтичі, славетний священичий рід. Наталин дідо Іван Озаркевич є співзасновником першого аматорського театру в Коломиї. Батько Іван знав кілька мов, був не лише парохом у Белелуї та Болехові, а й письменником, культурним і громадським діячем, послом до австрійського парламенту. Брат Євген, видатний лікар, заснував першу у Львові безкоштовну українську лікарню («Народну лічницю»). Так само материна родина Окуневських дала світові знаних людей: військового лікаря, адмірала і автора медичного статуту флоту Австро-Угорщини, письменника Ярослава Окуневського; піаністку Ольгу Окуневську; а їхній брат Теофіл Окуневський став знаним юристом, доктором права, послом до австрійського парламенту. Їхня стрийна (себто батькова сестра) Теофіла Окуневська та її чоловік Іван Озаркевич, чию хату з величезною бібліотекою називали «руськими Атенами», мали одинадцять дітей. До повноліття дожили п’ятеро. Коли другий брат Теофіли Атанасій Окуневський повдовів, Озаркевичі забрали на виховання його доньку Софію. Так кузинки Наталія і Софія вчилися вдома, а згодом пішли до університету — у Швейцарії. В Австро-Угорщині жінки не могли вчитися в університетах. Софія Окуневська-Морачевська стала першою в Австро-Угорщині докторкою медицини, а в Галичині — першою гінекологинею і першою лікаркою, яка застосувала радіотерапію для лікування раку.
Наталія Кобринська у 1887 році взялася разом із Оленою Пчілкою за перший жіночий альманах «Перший вінок». До цієї праці вона прилучила письменниць із Галичини та східних земель України: «Перший раз виступаємо разом з нашими старшими сестрами українками в імени нашої національної єдности на ниві загальних справ і спільного всім жінкам питаня» [див. «Передне слово». Перший вінок, с. 3.]. То був маніфест солідарності українського жіноцтва. Згодом під егідою назви «Жіноча бібліотека» було видано три томи альманаху «Наша доля». У другому томі редакторки вмістили дві народні пісні, одну з яких переклала з їдишу Рахеля К. У цій пісні дівчина розказує занепокоєній бабусі, що закохалася в неєврея. Такі сюжети не рідкість у корпусі єврейського фольклору. Наприклад, Іцхок Лейбуш Перец у 1894–95 рр. записав народну пісню на схожий сюжет «Mameniu, liubeniu» (מאַמעניו, ליובעניו), тобто «Матусю, люба». Опублікований переклад добре оцінив Іван Франко, стурбований браком української уваги до фольклору Галичини мовою їдиш. А от відомостей про перекладачку Рахелю нам не лишилося.
Приховання імені — це показова деталь для розуміння становища багатьох галицьких жінок, адже добропорядна жінка мала займатися «домашнім огнищем», а не літературою.
Кобринська напевне мала особисті зв’язки з єврейською спільнотою Галичини. Невсипуще працюючи, з-поміж іншого, над петиціями до уряду за право галицьких жінок на освіту, вона боролася за кращі умови життя жіноцтва в Австро-Угорщині. Наприкінці життя у бойківському Болехові, де більшість населення складали євреї, у справах Кобринській допомагали єврейські дівчата. Особливо запам’яталася секретарка Рифця — Фанні Ротбарт, «дочка торгівця взуттям Майорка, що жила навпроти, по другий бік вулиці» [цит. за Аллою Швець, книга «Жінка з хистом Аріадни: Життєвий світ Наталії Кобринської в генераційному, світоглядному і творчому вимірах»]. Вона полагоджувала письмову працю, записувала за літньою письменницею тексти і листи.
Писала Наталія Кобринська прозу про жіночу долю і повсякденне сільське життя в патріархальному суспільстві, а ще припалу на її вік Першу світову війну. Мальовниче оповідання «Жидівська дитина» [тут і далі правопис збережно — прим. ред.] досліджує характер єврейської дівчинки на тлі ретельного знання єврейського побуту. Одинадцятирічна Гінда Розенталь шукає свого місця на економічній мапі єврейської Галичини. Її шлях починається із перепродажів дріб’язку, до якого героїня показує практичний хист і самостійність. Маємо нагоду познайомитися з місцевими єврейськими традиціями, коли вона готується до свята Пурим. Пурим — це свято великої радості, за нашим календарем між лютим і березнем, на відзначення порятунку євреїв від знищення в часи Перської імперії. Гаман був улюбленцем царя Ксеркса і через непокору єврея Мордехая інтригував перед царем, щоби винищити євреїв. «Пур» — це перською «жереб», який кидав Гаман, аби вибрати «ідеальний» день для масового вбивства. Але Ксерксова дружина-єврейка, кузина Мордехая Естер переконала чоловіка врятувати свій народ, тож на шибениці опинився сам Гаман. Галицьке українство знало його як Гамановий день. Я виросла на Бойківщині з приказкою «бити, як гамана» і малою не знала, що ж таке той «гаман». Ось під це свято героїня Кобринської видивляється у вітринах крамниць святкові маски — красиві та моторошні, й форми для випікання ритуального трикутного печива «гоменташ». За склом виставлені цукрові фігурки панянок у коротких сукнях і мужчин у циліндрах, жокеїв на конях, квітів, птахів і звірів, а ще маленький кошик із трьома зацукрованими червоними ягодами — Гіндина велика мрія. Довго й запекло торгуючись, вона купить кошик і триматиме його, аж поки цукор не зіпсується.

Єврейська школа в Болехові, рік невідомий. Скан Христини Семерин із бібліотеки Вернадського пісні в перекладі Рахелі К. з альманаху «Наша доля»
Кобринська вмістила в оповідання дві єврейські народні пісні. У пісні про шлімазальницю кожна строфа починається з наступної літери алфавіту — це акровірш. Знайти її архівні сліди складно, але видно, що то пуримна пісня [думку, що це пуримна пісня, висловила й перекладачка та викладачка їдишу Олександра Уральська — прим. авт.]. У пуримних піснях зміст часто «перевертається», символізуючи щасливий поворот єврейської історії. Шлімазальниця — це невдалиця, нехлюя, слово, різноманіття негативних значень якого в місцевому варіанті їдишу фіксує наприкінці дев’ятнадцятого століття Лео Вінер. Людина, якій хронічно бракує везіння, — того, яке звучить у відомому побажанні «мазал тов!». Друга пісня «Schiker ist a Goj» добре відома у цілому світі. Вона обігрує етнічні єврейські стереотипи про євреїв і не-євреїв. Кобринська подає її так, як співали українські й польські євреї — з miz er замість нормативного muz er: це створює в тексті додаткову внутрішню риму. Важливо, що обидві пісні віддзеркалюють місцеві особливості мови й єврейського фольклору на бойківських теренах.
Письменниця, на думку професора Мирослава Шкандрія, володіла їдишем і зберегла скельця пам’яті про калейдоскопічний багатокультурний світ Галичини.
Прочитати ціле оповідання можна в антології «Століття присутності. Єврейський світ в українській короткій прозі 1880-х–1930-х» (упоряд., ред. Христина Семерин, видавництво «Дух і Літера»). Текст для post impreza спирається на відомості про письменницю в антології та есей «Galician Jews in Ukrainian Fiction» для американського журналу «The Galitzianer» (вийшов у випуску за червень 2024).
Головне фото: Наталія Кобринська, 1890-і роки