Дослідниця Ірина Фотуйма у своїй монографії «Симфонія голосів» досліджує творчість письменниць з Прикарпаття. Книжка доступна в бібліотеці post impreza, ми ж публікуємо скорочену версію розділу, що присвячений Тані Малярчук.
Головні герої прозової спадщини Тані Малярчук, на перший погляд, чудернацькі тa химерні індивіди, які особливим способом формування власного світоустрою намагаються змінити організацію життя інших людей. Врешті, авторка пише не лише про світобудову, а й про першопричини руйнації людської душі, про найтонші матерії буття та про найбільші трагедії існування. Письменниця є авторкою семи різносторонніх за сюжетом та фабульною послідовністю книг і володаркою кількох престижних міжнародних нагород.
Роман згаданої письменниці «Забуття», якби парадоксально це не звучало, про пам’ять. Проте мова йде не про ту питому специфічну особливість людського організму як здатність до спогадів та й, власне, до сублімації цих спогадів у реальне життя, а скоріше про ментальну особливість пам’ятати дії та вчинки людей, які спричинилися до формування людської культури і літератури загалом. У центрі роману — загадкова, яскрава історична особа. Хоча прикметник «яскрава» не означає найвідоміша і найпрочитаніша в сучасному українському суспільстві. Мова йде про В’ячеслава Липинського. Опираючись на історію, окреслимо той факт, що головний герой виходець із польського шляхетського середовища, який зумів реалізувати себе як український політичний філософ, соціолог, історик. Його діяльність здебільшого опиралася на консервативні позиції, більше того — навіть на монархічні. Він відстоював територіально зумовлену єдність різних класів та етносів, що мешкають на території однієї країни.
В’ячеслава Липинського авторка зображує не крізь призму його політичних, культурних чи громадських заслуг, а більшою мірою особистісно, відтворюючи на його фоні людину посеред обставин. He буденна історія головного персонажа, який раптом заперечує питомо польське ім’я Вацлав і вирішує назватися на український манер В’ячеслав, репрезентується через його почуттєвий фонд: кохання, Імпульсивність, ентузіазм, хвороби, впертість, затятість тощо. Як і його добу письменниця пропонує побачити не через ключові історичні події, державні рішення і політичні угрупування, а скоріше через радикальну та рішучу індивідуальність Липинського, який відстоював кордони чужої держави пристрасніше, аніж власної.
Сама авторка. зауважує, що її роман «Забуття», «про сто років втраченої памʼяті. Це спроба згадати забуте. А також обʼєднати індивідуальне і колективне українське, історичну достовірність і художню вигадку, кохання і покликання, божевілля і здоровий глузд…». Символічна назва «Забуття» доволі тонко перегукується із ключовим лейтмотивом роману Софії Андрухович «Амадока». Якщо у тексті роману Софії Андрухович концепт безпамʼятства репрезентується озером Амадокою, то метафоричною основою сюжету Тані Малярчук є алегоричний образ Синього кита, як всепоглинаючого монстра часу. У його череві зникає памʼять про героїв і злочинців нашої історії. У його глибоких надрах нараторка шукає важливі скарби історичної памʼяті, щоб врятувати їх від остаточного щезання: «Процес мого неминучого зникання розпочався в хвилину мого народження. І що довше я живу, то більше щезаю. Щезають мої почуття й емоції, мій біль і моя радість, щезають місце, які я бачила, і люди, з якими зустрічалася. Щезають мої спогади, мої думки. Щезає моє розуміння світу. Щезає моє тіло, кожного дня дедалі більше. Світ в мені і навколо мене безслідно щезає, і я нічого не можу зробити, щоб його вберегти».
В українців, на жаль, не було достатньо часу, аби забути: про далеке і трагічне минуле, про гіркі наслідки вчорашності, про особисту гідність, боротьбу, втрати та поневіряння. Проте в останній момент ми встигли схаменутися, застрибнути, так би мовити, до потяга памʼяті й тепер маленькими шматочками визбируємо розтрощені тоталітарною системою уривки наших ментальних спогадів.
Уособленням такої памʼяті, або іншими словами памʼяті як подяки чи відплати, є образ Вʼячеслава Липинського. Раніше ми акцентували на свідомій відстороненості громадського діяча від польського імені, проте за життя у нього було багато імен, творчих і політичних псевдонімів, якими він послуговувався у нестабільному ритмі життя, але в батьківському домі, попри наполегливі і навіть радикальні переконання з боку самоого Липинського, він завжди був Вацлавом Ліпінським — польським шляхтичем із глибокою українською душею. Сама ж авторка якось ніби субʼєктивно окреслила ще один номінатив його внутрішнього стану. Це імʼя, на думку письменниці, підійде кожній особі, яка бодай раз у житті поставала перед складним життєвим вибором: «А який він справжній? Ренеґат. Зрадник. Свій. Чужий. Поляк. Українець. Вацлав. Вʼячеслав. Хто він? Відповідь ховалася в гущавинах розуму, але Липинський вже здогадувався, що вона не мала значення. Не мало значення, ким він був, мало значення — ким він хотів стати. Липинський мусив вибрати чиюсь сторону, але хоч би яку сторону він вибрав — однаково буде зрадником. Зрадник — його нове імʼя. І всі життєва сила відтепер піде на те, щоб носити це імʼя з гордістю».
Імовірно, авторка мала на увазі той факт, що зрадником чи, власне, відступником він був в очах польської інтелігенції, оскільки відвернувся від «польської сяйності» і ревно відстоював права українців. Останні досить довго дивилися в його бік насторожено та обережно, але з часом розуміємо, що діяльність цього знаного діяча не викликає ніяких негативних конотацій окрім об’єктивної поваги нинішніх поколінь. Дивний вроджений націоналізм у нетрях польської свідомості не міг не бентежити навколишніх, так само як не міг не пантеличити душі самого Липинського.
Сама ж Таня Малярчук в одному зі своїх інтерв’ю дала невеличку ремарку, щодо націоналізму на сторінках її роману, міркуючи, що «Український націоналізм занадто балакучий і занадто героїчний, а ці речі між собою майже ніколи не поєднуються»?». Національна спрямованість головного героя нe була балакучою, оскільки, перебуваючи на той час у польському середовищі, говорити про права іншої держави було ганьбою чи навіть злочином, на думку корінних громадян: «Коли Липинський закінчив, зала заціпеніло мовчала. Пальці доповідача впивалися в зіжмакані і скроплені гарячим потом аркуші паперу, все тіло тремтіло. Молода жінка підвелася на останніх рядах. Стало так тихо, що Липинський міг чути загрозливий шурхіт її спідниць. — Ганьба! — вигукнула жінка, і тієї миті їхні погляди зустрілися. Жінка дивилася велично і зневажливо водночас, подібні погляди Липинський ловив на собі від матері. — Ганьба! Ганьба! — знову і знову вигукувала жінка, доки публіка не отямилася й не підхопила собі». Проте Липинський наперекір усім перешкодам та заборонам свято вірив у державу, яка за корінною приналежністю ніколи йому не належала.
(…)
Попри все ключовим лейтмотивом згаданого художнього полотна є здатність до повернення із забуття значущих та вартісних подій, людей, дій, вчинків тощо. Розуміємо, що контроверсійна постать поляка з українською душею Липинського здатна існувати за рахунок функціонування ліричної героїні. Минуле тісно переплітається з майбутнім, тому свій сенс існування непересічна жінка вбачає у пам’яті про Липинського. Врешті, бачимо схожість цього тексту з «Амадокою» Cофії Андрухович. Подібність полягає у художніх прийомах ментальної пам’яті як ключового ідентифікатора людської свідомості. Переповідаючи чужу icторію (під словом чужа маємо на увазі не індивідуальну, проте суспільну), персонажі обох художніх текстів мають можливість існувати та відчувати свою значущість, будучи позиційною ланкою зв’язку між оповіддю та реальним життям. Якраз у таких літературних «махінаціях» проявляється інтелектуалізм сучасного прозопису. Маємо на увазі здатність продукувати в художньому тексті два цілковито протилежних світи, які не пов’язані між собою ані епохою, ані часом, ні місцем, ні ідеєю, проте поєднані бажанням до відтворення та відродження. Щодо інтелектуалізму як вагомого засобу в художньому тексті розмірковувала Віра Агеєва, вважаючи, що «деконструюючи всі сакралізовані цінності, автор, здається, абсолютизує якраз саму відсутність абсолютів, розкриває відносність моралі, понять добра і зла, любові й ненависті, двозначність таких, здавалося б, нерозмінних почуттів, як кохання…».,
У головної героїні якраз цілковито зміщений спектр людської моралі, оскільки єдиним абсолютом у її свідомості є прагнення до розуміння себе і, власне, світу в собі. Вона не аналізує наслідки тимчасової мимовільної інтрижки із одруженим чоловіком, не вважаючи це гріхом, оскільки у той момент жінка кepyється власними внутрішніми імпульсами: «Одруження — якась така необхідна початкова фаза, без якої декотрі чоловіки не сміють просуватися соціальною драбиною вгору. Спершу вони мусять одружитися, а вже потім робити решту: будувати кар’єру, видавати книжки, роздумувати над сенсом буття, пиячити з колегами по роботі, одне слово — жити. Такі чоловіки вже народжуються одруженими. Кожна жінка, яка в них закохується, уже від народження мала би почуватися грішницею. Я смутно здогадувалася, що грішу, але напевне цього не знала. Мабуть, тому що не знала, що люблю».
Саме почуття кохання у цьому романі деміфологізоване чи, радше, нівельоване. Любов, яку відчуває головна героїня (імені якої ми не знаємо до кінця тексту), це скоріше механічний рефлекс, спосіб відчувати нові емоції, шлях до вивільнення власних бажань. Тобто, письменниця не надає фаталізму цьому станові, а навпаки приземлює його до буденності. Особистість жінки мовби розмивається через відсутність імені. Оскільки людина, отримуючи ім’я, стає «кимось» для «когось», вона внесена в базу суспільства і є беззаперечною його частиною. Проте Малярчук свідомо уникає номінативної форми, цим самим не сакралізує постать жінки. Імовірно, через те, що оповідь ведеться від першої особи, тобто художній текст є своєрідним монологом, реципієнт не має змоги простежити конкретного звертання в бік головної героїні, а в ті рідкісні моменти, коли у неї запитують її ім’я, вона відповідає: «— Яке це має значення ?», або ж ввічливо зауважує: «— Олександре, це ma одна, що сьогодні вранці їхала з вами до Луцька. Вибачте, що не відрекомендувалась. Так по-дурному з мого боку. Просто я каліка, розумієте, в мене з головою не все в порядку, дуже всього боюся і застрягла тут на трасі в одному селі». Навіть просячи пробачення через свою, мовляв, нетaктовність, жінка всe одно не називає свого імені. Читачеві відомо тільки те, що вона схильна до неврозів і депресивних станів — середньостатистична письменниця-філологиня. Однак розуміємо, що імені жінка не має тільки через те, що себе вона ще не знайшла, так само, як цього не зробив Липинський. Саме це є спільним для обох сюжетних ліній.
(…)
Не зловживаючи та не насичуючи деталями власний текст, авторка створила повноцінний, живий образ. Імовірно, саме через це депресивно-маніакальні стани нараторки із вкрапленнями про її «золотоволосих чоловіків», які вриваються у прекрасне минуле, дратують та бентежать своєю тривіальністю, вони свого роду стають активізатором, що пробуджує від сну, у якому світ з ідейними політиками тa прогресивними громадськими діячами практично близький до еталонного, попри криваві війни і зради. Здається, що під ликами головних героїв ховаються маски, тобто вони мовби несправжні. Доцільною щодо цього вважаємо сентенцію Е. Левінаса, який переконаний у тому, що «буття не має тотожності, а обличчя — це маски».
Головна героїня так, як i Липинський, користується різними масками. Їй лестить увага чоловіків і таким чином вона відчуває себе фатальною жінкою; вона пробує себе у художньому письмі й через це мислить себе як письменниця; вона наснажує власну свідомість спогадами про свою родину i транспозиціонує себе як одержима, боячись вийти за межі власної кімнати. Проте, ототожнюючи себе з тією, ким вона насправді не є, людина прирікає себе на «несправжнє» існування. Маски настільки сильно в’їдаються в обличчя, що первісну суть особи не може збагнути ані хтось посторонній, ані сама людина. Згадана M. Гірняк продовжує тезу, міркуючи, що «Присутність і почергова зміна різноманітних масок приводять до появи різних “справжностей”, до співіснування ідентичного й відмінного в межах однієї особи».
Tаня Малярчук немов постійно кричить між сторінками власного тексту про те, що усе витворене її героїнею життя, — штучне, продумане нашвидкуруч з певною метою, про яку стане відомо пізніше. Але історія B. Липинського відтворена в найяскравіших фарбах та із найтоншими деталями. Авторка подає читачеві навіть те, про що він розмовляв зі своїм секретарем і яким предметом кидала у голову його тітка дядькові під час спонтанної та емоційної родинної сварки. Врешті, в один момент стає незрозумілим, чи це студентка пише про Липинського, чи то він розповідає про її життя. (…)
… Таня Малярчук у одному зі своїх інтерв’ю доволі прагматично окреслила двозначність художніх текстів, міркуючи таким чином:
«Насправді, чи повинен письменник дбати про читача? Може, якраз найкраще, що можна зробити для потенційного реципієнта — бути з ним чесним? І якщо чесності додається тонке відчуття слова, літературний смак, суто письменницькі спостереження та й інші необхідні (рідкісні) достоїнства, то ніякої шкоди читачеві не буде».
Власне, чесність у романі мала цілковито інше семантико-емоційне навантаження, аніж у звичному нам значенні. Бути чесною для її ліричної героїні — це визнавати силу власних страхів, приймати усі невдалі спроби їх побороти та, врешті, позбавитися фанатичної залежності від традиційних догм та приписів. Будучи емансипованою у власних думках та бажаннях: головна героїня відчуває себе самодостатньою не поруч з чоловіком, а поза межами його впливу. Імовірно, усі короткочасні стосунки, які були у її житті, увесь список у колекції її «золотоволосих чоловіків», що на певний момент пробуджували приспану пристрасть, були лише способом втечі від реальності. (…)
Здається, що героїня була віддзеркаленням самої авторки. Можливо, саме через це вона так і не змогла дати їй імені. На підтвердження цієї сентенції можна використати цитату, взяту в одному інтерв’ю з Танею: «Ця книжка була написана для того, аби краще зрозуміти себе. Можливо, трохи пафосно прозвучить, але вона для того, щоб зрозуміти своє коріння. Десь чотири роки тому в мене була серйозна криза ідентичності себе. Все, що я знала про себе, про українство, про історію України, — я в усе це не вірила… Я забилася в кут і не бачила з нього виходу. Здавалося, що я живу у фортеці, тільки нe зі слонової кістки…».
Таку ж фортецю письменниця витворила для своєї героїні — безумної фанатички постаті Липинського. Архівні дані про цього діяча авторка штудіювала довго — рік просиділа в Національній бібліотеці Відня, оскільки внутрішньо відчувала, що всі її попередні знання про Липинського для роману є нe придатними. Врешті, авторка ніби полемізує образ Липинського, екстраполюючи його на психотип головної героїні. Симбіоз обох характерів — чоловічого і жіночого — витягують на поверхню приховані сенси. Продовжуючи згадану думку, письменниця додає, що саме вона «В’ячеслава Липинського витягла із забуття, бо потрапив він туди дуже незаслужено після всього, що зробив для українців. Його історію варто знати, щоб цінувати тe, що маємо зараз». (…)
