У 2025 році франківська спільнота втратила мисткиню і поетесу Марію Корпанюк, режисера і музиканта Василя Юрціва, поета та художника Геннадія Гавриліва, художника Володимира Гривінського, художника, мистецтвознавця Володимира Луканя, поетку, представницю Станіславського феномену Марію Микицей, медіахудожника Дениса Овчара, майстра народних інструментів Михайла Тафійчука. Цей текст — зібрання спогадів про них.
Василь Юрців
Василь Юрців — головний режисер Івано-Франківського театру драми і комедії, викладач, музикант гурту Familia Perkalaba. Викладав акторську майстерність на кафедрі сценічного мистецтва і хореографії Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Виступав у складі колективів «Пенсія» та «Шотурма і Юрців». У режисерському доробку Василя Юрціва — вистави «Сосиски, консерви і небо в алмазах», «Пані міністерша», «Украдене щастя». Помер 23 березня.
Василь Юрців. Фото: Денис Овчар, фейсбук
«Добрий друг, котрий вмів підтримати колег у важкий момент, знайти несподіване, нетривіальне творче рішення, змусити по-новому подивитися на ті речі, які здавалися звичними та зрозумілими. Талановитий викладач, який відкрив шлях плеяді яскравих акторів та режисерів. Митець, професіонал, що все своє творче життя боровся з рутиною, шаблонністю і провінційністю. Боровся і перемагав.
Ми будемо пам’ятати Василя Васильовича як людину, котра у непрості для нашого театру часи зміцнила колектив, накреслила нові творчі горизонти. Як Учителя, що не лише словами, але й своїм прикладом вчив долати перешкоди на шляху творення Мистецтва. Як майстра нюансованих сценічних рішень та елегантних розв’язок», — згадував колектив Івано-Франківського театру драми і комедії.
«Василь Юрців був людиною, котра надихала, відкривала нові горизонти у театрі та у житті. Його творчість, нестандартний підхід до роботи та глибоке розуміння людської душі залишатимуться в пам’яті тих, хто мав честь працювати з ним», — написали на сторінці Франківського національного драмтеатру.
«Вася любив пройтись по межі, але, все ж, вирулював і встоював, а якщо зривався, то неглибоко, і лише тому, що його уважність і обережність були націлені більше на інших, ніж на себе. В цьому полягала тонкість сприйняття і невдавана мудрість.
Не знаю, що сталось, але позавчора [21 березня — прим. ред.] він був веселий і сповнений майбутнього. Інколи воно вичерпується вмить, як повітря з пробитого колеса», — писав Ростислав Шпук.
Марія Корпанюк
Марія Корпанюк — художниця, поетеса, педагогиня, засновниця дитячої художньої студії «Кольорові пальчики». Авторка двох збірок — «Творяща глина» (1987) і «Ніким не бачені картини» (2003). Її роботи зберігаються в Івано-Франківському художньому та краєзнавчому музеях. Померла 12 квітня.
Марія Корпанюк. Фото: City art
«Писала небагато, але те, що є, — добірне зерно поезії.
Якось вона випала з контексту вісімдесятників, але не робила собі з того проблеми. Її художні полотна — сакральний світ, який живе, розмовляє, дихає. Такими ж повнокровними є вірші. Спокійні, споглядальні, колористичні. Надзвичайна увага до кольору й художньої деталі у цих віршах. Вона зуміла створити “свій світ” і “це без перебільшення — біблійна робота”, тут слова Тараса Федюка, сказані з инчого приводу, якнайкраще характеризують творчість Марії Корпанюк.
Цей “свій світ” нікуди не дівається, а є вчора, нині і завтра. Завжди…», — писав про Марію Корпанюк критик Євген Баран.
«Тепло своєї душі Марія Корпанюк віддавала близьким і друзям, як вчителька — дітям власної студії “Кольорові пальчики”, як художниця — вкладала у довершені мистецькі роботи.
Твори Марії Корпанюк випромінювали радість буття. Вона вміла бачити незриме і ділитися ним з ближніми.
Марія Корпанюк залишила вагому мистецьку спадщину: десятки персональних виставок, участь у престижних міжнародних проєктах, численні нагороди.
Для рідних, друзів, знайомих і всіх, хто мав щастя знати її особисто, вона назавжди залишиться світлою, теплою, людяною», — згадували на сторінці Спілки художників.
Геннадій Гаврилів
Геннадій Гаврилів — поет та художник, відомий у Франківську як Ґеник. Митець також займався графікою та музикою, створював мистецькі інсталяції. Помер 3 квітня в лікарні Києва від поранення на фронті.
Геннадій Гаврилів. Фото: Ростислав Шпук
Про Геннадія Гавриліва написав для post impreza письменник та громадський діяч Ростислав Шпук:
«Немає сенсу запитувати «бути, чи не бути», якщо рішення приймаєш не ти, що б там не було…
Унікального Ґєника можна віднести до бардів: гамлетівську пошуковість в сюжетних віршах він накладав на музику артистичної натуральної манірності. Читаючи вірші, він пʼянів, звук регулювався паузами, сповільненнями, прискореннями й гортанними мікровибухами, висота — інтонаціями, слова жестикулювали, а танці робились словесними. Сам його голос був віршотворним, рима — бездоганною, а декламація — неповторною, бо це неможливо повторити. Цю нішу нереально заповнити. Його поезія не для читання, вона невідʼємна від автора, частина артистичного перформансу міма. Паузи, жести, витримки, візуальні й звукові акценти — його складові.
Коли це чуєш, усвідомлюєш, що вірш є організацією слів у крихку тонкостінну фігуру, здатну дзвеніти при доторку. Вона утворена на межі стійкості. Якщо перетиснути на одне слово, вона може тріснути, її легко зруйнувати. Вся Ґєникова конструкція вибудувалась на цій межі, він досяг максимальної тонкостінності, не тому що так хотів, а тому що грубше, ані згрубша не міг.
Все в ньому промальовувалось тонким графітовим олівцем. Якщо на цю графіку не вважати, вона може розмазатись або стертись. Хоча найбільше не вважав він сам, обережність не передбачалась моновиставою, в яку втілилось його життя. Кожен, хто опинявся на сцені поряд, перетворювався на глядача інтермедії, де герой «хотів би якомога вже скоріш написати ну найкращий в світі вірш, що не піддавався б жодній мові, котрий читався б з допомогою любові…». Голос, що промовляв це, складався з муркотіння. Кіт вбирає зі світу щось своє, акцентовано бачить не те, що решта жильців і розподіляє свій час зовсім інакше, ніж вони, нашорошується на тонкочутне й невидиме решті.
Ґєник складався з емоційних поривів і нісся, ніби за вітром, як відірване яскраве й густе перо з краплею чорнила на нестримному й невловимому вістрі.
Попутно воно малювало химерну графіку з образами, ніби відпущеними з літака за мить до катастрофи на парашутах листків. Так малювати здатні лише сни і тріпи.
«Мені, як мінімум, печально. Для чого ж ти така сувора? Ти ж знаєш, що розлука ця щасливого й живого перетворила в сірого й сирого у непомітного ходячого мерця…»
Його пісні й малюнки обʼєднує відчайдушність й надірваність, вони інколи обриваються на «півслові», встигнувши договорити. А потім виявилось, що не тільки вони… І що наше відродження знову розстрілюється, тільки тепер інакше».
Володимир Гривінський
Володимир Гривінський — живописець і графік. Працював у різних техніках живопису і графіки (офорти, літографія, шовкодруки). Брав участь у міжнародних виставках мініграфіки у Барселоні та Торонто. Мав персональні виставки: у 1995 та 2000 в Івано-Франківську, у 2007 — в Ґданську. Помер 13 квітня.
Володимир Гривінський. Фото: Володимир Заник
Про Володимира Гривінського згадує науковиця Надія Бабій:
«Володю Гривінського я знала доволі давно, ми з ним разом вчилися, лишень він був на курс старшим. На другому курсі нас відіслали на практику у Миколаївську область збирати помідори. Ми з ним були в одній бригаді. Він був, як і ми в той час, молодим, щасливим, сповненим надій. Ми дурачились, багато співали. Йшли на поле чи з поля, по дорозі й співали, проклинали ці помідори. Я, волинянка, відверто кажучи, не знала такої кількості пісень, особливо сучасних — «Братів Гадюкіних», Сестрички Віки. Завдяки таким людям, як Володя Гривінський, я вивчила львівські батярські пісні.
Потім ми з ним познайомилися як митці. Про нього високо відгукувався Михайло Дейнега, неформальний художник. Комусь пощастило бути його студентом. У 1990-х роках спілчанські художники нам здавалися небожителями. Всі решта були неформалами. Володя Гривінський працював у майстерні Михайла Дейнеги. На першій персональній виставці Михайло Дейнега сказав: «Я його до себе прийняв і, зрештою, вигнав, оскільки він переріс мене і став тим, ким ми його бачимо».
Володимир Гривінський починав із кольорових монотипій. На той час це була доволі нетрадиційна техніка, всі бавилися у класичні прийоми, щось неординарне було доволі великою рідкістю. Художній музей, де я працювала, провадив активну виставкову діяльність. У нас було кілька над неординарних виставок. Наприклад, міжнародна виставка сакральної мініграфіки «Собор». Графіки тоді виставлялось надзвичайно багато. У ній були, напевне, прояви найцікавіших нових технік.
У Володі роботи були завжди експресивними. Молоді художники, як правило, починають з чогось обережного. Але це були 1990-ті роки, й навколо ріс і множився постмодернізм. Це час перших «Імпрез», коли ми закінчили інститут і почали вливатися в творче середовище. Гурти, в яких він працював, були доволі змішаними. Багато з молодих художників його покоління тусувалися у майстерні Володимира Гуменного. Там був і Андрій Шабунін. Безперечно, що це все приправлялося великою кількістю алкоголю.
Володя був яскравим. Він змішував неординарні кольори. Не боявся кольору. Роботи були радше експресивною абстракцією. Не можу пригадати, щоб я бачила його роботи, які тяжіли б до натури.
Він був надзвичайно доброю і прямою людиною, талановитим художником. Художником на всю голову. Мені колись передали фразу, яку Володя сказав про мене. Ми ніколи не були ні близькими друзями, ні навіть приятелями. Я була подивована, що він зміг оцінити мою роботу. Він сказав: «Вона дуже талановита, тільки над нею висить постать її чоловіка». Я нікому про це не говорила, це вперше. Тривалий час я розуміла, що або вийду і стану кимось, або залишусь дружиною, мамою. Це також прекрасна професія. Чомусь завжди звикли говорити про те, що жінка-художниця — це жінка, у якої не склалось особисте життя. Я своїм досвідом намагаюся довести, що ці позиції можна поєднувати, якщо все мудро розподілити. Ця фраза була для мене великою підтримкою.
Він допомагав мені із перекладами для дисертації. Потім ми перетиналися на виставках, підтримували один одного. Пам’ятаю, він у роботах використовував флуоресцентні фарби. При певному освітленні вони набували абсолютно іншого сенсу.
Мені надзвичайно важко було пережити його смерть. Смерть була пов’язана з кількома драмами в його житті, розчаруваннями в дружбі, тусівці. Такі люди повинні жити довго, бути щасливими, адже їхня робота є доказом непереможної сили мистецтва».
Марія Микицей
Марія Микицей — письменниця, журналістка, представниця Станіславського феномену. Авторка збірок «Саламандра», «У затінку шафранів», «Інфра», поетичної книжки «Плетиво» у співавторстві з харківською поеткою Юлією Баткіліною та міського фентезі «Чужі бажання», одна з авторок альманаху «Станіслав плюс два». Учасниця міжнародних літературних фестивалів та поетичних читань. Померла 5 травня від важкої недуги.
Марія Микицей
Про Марію Микицей написала її подруга та письменниця Галина Петросаняк.
Марія Микицей: розкіш бути собою
Марія любила літо, сонячні дні, квіти. Вона була оптимісткою, не виносила на загал негативних думок і емоцій, хіба що з гумором або іронічно коментувала те, що було їй не до смаку. В останньому своєму вірші, який вона кілька тижнів до смерти опублікувала на своїй фб-сторінці, катетр «метелик» перелітає з одного зап’ястя на інше… Цей вірш насторожив мене, але я безжурно написала їй, що влітку приїду до Франківська й ми підемо разом на каву. «Обов’язково», — написала Марія у відповідь. Так дорослі відповідають дітям, коли хочуть переконати їх у чомусь гарному, в чім однак самі не зовсім переконані.
Марія померла на початку травня, не діждавши приходу літа.
Вона була частиною мого життя протягом тридцяти восьми років. В юності я багато чого від неї навчилася, вона невимушено впливала на мої смаки, на мій вибір книжок, друзів, пріоритетів.
Марія була естеткою, її розуміння поезії і взагалі хорошої літератури випереджувало пересічні смаки, притаманні більшості авторів і авторок її покоління.
Протягом сорока п’яти років вона писала верлібри, не боячись залишатися незрозумілою. Писала їх радше для себе, залишалася вірною собі, певною себе, самодостатньою. Таку розкіш може собі дозволити не кожна авторка.
Твори Марії Микицей — і вірші, і прозу — широкому колу українських читачів і читачок ще належить відкрити. Раціо людини, яка вивчала ядерну фізику, у світі Марії Микицей поєднується з індивідуальною естетичною чутливістю, філігранною грою, виразним особистим почерком, свідомою любов’ю до життя. До видання готуються три книжки Марії Микицей: вірші, проза для дорослих і проза для підлітків. Я певна, що широке коло українських читачок і читачів чекає захопливе знайомство.
Денис Овчар
Денис Овчар — медіахудожник, понад 20 років працював у цифровій графіці, засновник студії DenFilm, створював 3D-мапи міста та очолював проєкт «Станіслав: віртуальний Івано-Франківськ». Помер 20 липня від інфаркту.
Денис Овчар. Фото: Ростислав Шпук
Спогадами про Дениса Овчара поділився художник Анатолій Звіжинський.
Денис Овчар. In memoriam
Дєня, як поблажливо зверталися до нього приятелі, був непересічною і складною особою у строкатій різнобарвності франківського мистецького андеграунду. У багатьох сенсах.
Захоплення й інтерес до мистецтва та того, що його формує вперше виник під час відвідин виставок міжнародної бієнале «Імпреза» та знайомства з учасниками. Тоді Денис практикував журналістику, хоча й покинув навчання на філології, почав пробувати сили у репортажному фото та освоювати поліграфічний дизайн. «Четвер», «Тайм аут», «Карпати» ну і «Перший відмінОк». Пробував себе в рекламних агенціях. Пізніше разом з братом Юрком заснував власне підприємство «Тектум» де, чи не вперше в місті, можна було принтити шовкодруки.
Першим самостійним «виходом в люди» була яскрава й несподівана виставка-акція «PVC virtual world». Проєкт «Самольйот» в залі ІФСНХУ 1998, у березні приурочена його 25-річчю. Вже на ній було продемонстровано синтетичність мислення — фото, комп’ютерна графіка, гепенінг, що показувало способи нових демонстрацій артефактів. «Самольйот» Дениса Овчара ніби розвивав тему польоту, переміщення та втечі у віртуальність. Літак як метафора, символ руху між світами (фізичним і цифровим), переходу від матеріального до віртуального, свободи та одночасно втрати контролю. Назва навмисно стилізована: самольйот — ніби дитяча вимова або альтернативний правопис. Це підкреслює штучність та «несправжність», він існує не в небі, а в цифровому просторі. Дитячі спогади, переосмислені через цифрову оптику, симуляція замість реального досвіду.
Ще підлітком був насильно залученим у світ ужиткового мистецтва — допомагав батькові виконувати замовлення з різьби по дереву, коли той працював у художньому комбінаті. Перші зароблені гроші. І ніби іронія долі — одні з останніх його праць, об’ємні моделі історичних споруд міста надруковані на 3D-принтері, що ніби перегукуються з різьбою різцем.
Сперечався, коли я казав йому, що фото не є мистецтвом, а лишень документалістикою. У відповідь робив різноманітні технічні виверти з фотографією — сфери, панорами, колажі. Тішився нагороді — срібній медалі отриманій на фотоконкурсі «Портрет ім. С. Назаренка» 2013 за знимку «Врятувати рядового Іздрика». Дуже залежав від коментарів до його робіт, але балакали багато і про різне. Сварилися за гонорари, іронізували з його сеансів у психоаналітика, або ходіння в зал для схуднення. Балачки про це супроводжували прогулянки з Кармою (собака), вживання віскі (напій), гори недопалків в попільничці біля компа під час роботи над черговим грантом.
Працювати з ним було важко й конфліктно, вимагав чітких завдань і зрозумілих рішень. Не допускав «трохи лівіше, трохи вище», тільки цифри. Інше його бісило. Впадав у нерви.
Але любив повчати й довго пояснювати, якщо задавав йому питання. Дидактика була його фішкою.
Математично-інженерний склад розуму потребував постійної самоосвіти в руслі розвитку технологій та програмування. Вчитися йому подобалося і вважав це за базову потребу, тому зі скепсисом і зверхністю ставився до тих хто не бажав навчатися й розвиватися.
Сам часто з недовірою дивився на вже зроблене, втілене і любив перепитувати — чи це є мистецтвом?
Будь-який текст, навіть фантастика, все одно про спогади, про минуле, як і фото. Документація дійсності. Це дуже гризло Дєню, але ще було відео. Чи зйомки і монтаж, як це було для Петра Буяка у «Життя Миколи» 2014, чи програмні відеомапінги від VJ group Cube для вистав, концертів, фестивалів з показами у міських просторах та інтер’єрах галерей. Їхній об’єкт «Multiperson» (вперше у 2007 в «Химері», пізніше ArtKyivContemporary 2013, biennale Ostrale, Dresden 2017…) має бути обов’язковим предметом експозиції музею сучасного мистецтва.
Здається, крім архіву фото на компі, не залишив по собі якихось артефактів. У колекції «Ініціатива ЦСМ» присутнє лише одне фото.
Полюбляв різноманітні модні паті, фарбував для цього волосся на голові чи бороду. Хоча й не вважав це даниною моді. «Вузьке» коло приятелів знало про сексуальні уподобання Дениса, ніколи, здається, не робив з цього секретів, радше насміхався над латентністю непосвячених, тому публічний камінгаут не був чимось несподіваним. У франківському середовищі це не надавало преференцій, радше навпаки.
Наслідуючи його мультимедійність, гріх було б не звернутися під час написання цього тексту за послугами до ШІ і ними скористатися. Тому частина його про безвідповідальність.
Володимир Лукань
Володимир Лукань — іконописець, живописець, графік, мистецтвознавець. Народився 26 березня 1961 року в Дрогобичі Львівської області. Навчався у Львівській національній академії мистецтв. Автор монографій, методичних праць, буклетів, каталогів, статей із теорії і практики мистецтва. Викладав на кафедрі образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва та реставрації ім. М. Фіґоля Навчально-наукового Інституту мистецтв ПНУ. Співзасновник і учасник мистецького об’єднання «На С ім» (з 2004). Помер 22 липня.
Розмову з Володимиром Луканем, записану в жовтні 2022 року, читайте за посиланням.
Володимир Лукань. Фото: Галицький кореспондент
Дослідниця і викладачка Ірина Чмелик згадує:
«Володимир Лукань — мій вчитель, один із найбільш авторитетних митців і педагогів нашого міста. Він вирізнявся поставою, харизмою і ставленням до студентства та того, чого він хотів навчити, яким бачив мистецтво й молоде покоління ми_сткинь і дослідни_ць мистецтва. Йому було важливо зацікавити студентів і студенток, але також він давав багато можливостей для особистісного розвитку. Саме Володимир Лукань, а також Михайло Фіголь мене підштовхнули до наукової роботи.
У Луканя був свій салон на старому худграфі. Там можна було взяти будь-яку літературу, купити матеріали для малювання, отримати матеріали для практики, купити артефакти, зроблені студентами. Цінно, що там була і бібліотека, це мотивувало вчитися.
Важливо, що був окремий курс «Історія українського мистецтва», який читався з діапроєктором.
У спілкуванні був різним, глибоким і дуже філософським. У нього було особливе почуття гумору. Після діалогу з ним залишалися знаки питання, які ти для себе потім осмислювала, і вони допомагали.
Володимир Лукань одним із перших почав відроджувати народний іконопис на склі, який був фактично забутою технікою. Він виступав на конференціях з неймовірно цікавими доповідями. Наприклад, про хатню ікону, яка є неканонічною. Він створив і хатній іконостас. Мислив не лінійно, звертав увагу на моменти, до яких іншим треба було з часом дійти.
Кожен вид його діяльності щось означає. Він сам говорив, що любить колекціонувати такі речі, які можуть для когось виглядати сміттям, але потім він їх перетворював на артефакти.
Його спадщина потребує осмислення і показу для громадськості, щоб оцінити значення особистості для нашого краю».
Михайло Тафійчук
Михайло Тафійчук — музикант та майстер з Гуцульщини, який усе життя власноруч робив українські музичні інструменти і віртуозно грав на них. У шість років змайстрував свою першу сопілку, а у 12 — скрипку. Одне з досягнень майстра — трембіта завдовжки понад 10 метрів. Своє ремесло чоловік передав синам. Один із них виготовляє цимбали. Також із трьома синами створив «Сімейний ансамбль Тафійчуків». Помер 11 листопада.
Михайло Тафійчук. Фото: Ukraїner
Про Михайла Тафійчука розповів post impreza директор музею Параски Плитки-Горицвіт у Криворівні Павло Рибарук:
«На щастя, я ще з малого чув про Михайла Тафійчука. Десь у підлітковому віці до нього приходив і привозив гостей. Старався щоліта навідуватися. У нього я купляв перші сопілки. У мене є його дуда з кози, справжньої. Пам’ять про нього ставить переді мною велику відповідальність: цю справу треба продовжувати.
Пам’ятаю один з останніх візитів, здається, минулого літа. У нього завжди було багато людей, і цього разу приїхали туристи, вояки. Ціла хата людей, всі говорять, шумлять, щось розглядають. Хтось ззаду бере у руки тилинку [народний духовий інструмент — прим. ред.] його роботи й починає на ній грати. Я бачу, що він зі мною продовжує розмову, але своїм слухом він десь там. Бо хтось почав грати на його інструменті. Він на секунду опинився в двох місцях одночасно.
Це була миттєва річ, але я в той момент зрозумів, наскільки він автоматично заточений на музичний звук. Лиш його чує, то хоче до нього прислухатись. Ніби це в його натурі.
Мені жалко, бо ми з дідом не встигли з ним попрощатися. Але Дмитрик [Мазуряк], на щастя, приїхав. Михайло Тафійчук Дмитру заповів, щоб на похоронку грала дуда. Панахида була така, ніби пан Михайло над нами був увесь цей час.
У старші роки, особливо після смерті дружини, він мав проблеми з пальцями, і з жалем грав. Брав ті інструменти й казав, що пам’ятає, як він грав колись. На кінець грав скромно, потрошки. Але записів, на щастя, є багато. На основі них можна відтворити його виконання старих мелодій. Особливо Тафійчук грав на флоярі з бурдоном, де гудіння накладається на свист.
Народна музика — відмінна від авторської. Вона циклічна. Ти береш маленький шматок цього народу й туди заглиблюєшся.
Найважче було бачити піч, на якій зазвичай були всі заготовки, готові сопілки, а зараз їх там немає. Оце було усвідомлення, що вже і його немає.
Я багато чим займаюся, але сопілки зараз у моїй тайстрі. Коли настає важкий момент, то народна гуцульська пісня рятує душу. Особливо в ці часи».
Головне зображення: Ярослава Ковальчук.
