Михайлину Рошкевич знають як одну із авторок легендарного альманаху «Перший вінок». Про її перші творчі спроби, новизну прози, останнє опубліковане оповідання, еміграцію розповідає дослідниця Олександра Салій в есеї, що є частиною книжки «Ті, що творили “Перший вінок”» (видавництво Creative Women Publishing).
post impreza публікує уривок з цього есею. Книгу можна погортати у нашій бібліотеці.
Ім’я Михайлини Рошкевич маловідоме сучасному українському читачеві. Лише ті, хто знає біографію Івана Франка, зреагують на її прізвище, адже його першим справжнім коханням стала лолинська попівна Ольга Рошкевич, старша сестра Михайлини. В українській літературі цю авторку знають як галицьку письменницю XIX століття, хоч вона прожила багато років у XX — і не лише в Україні. Бог відміряв їй довгий земний шлях — аж 98 років. Та чи була вона щаслива у своєму довголіт ті? Чим жила, кого любила, кого втратила, який слід залишила в нашій культурі? Чому про неї так несправедливо мало знаємо і так зрідка згадуємо? Її життєва та творча історія завдяки роз відкам невтомних літературо- та краєзнавців стала відомою, але чимало деталей з її біографії назавжди затерто в часі.
Дитинство, юність і знайомство з Іваном Франком
Михайлина-Марія (або Міня, як її називали близькі) була третьою дитиною в родині отця-москвофіла Михаїла Рошкевича та Марії з дому Руденських. Народилася вона 18 листопада 1859 року в селі Угорники неподалік від сучасного Івано-Франківська, де був парохом іще її дід — Яків Рошкевич. У подружжя рік за роком народжувалися діти: дочка Ольга, син Ярослав, далі — Михайлина-Марія. Останній дали подвійне ім’я, об’єднавши імена батька й матері: згідно з народним віруванням, це мало вберегти не надто заможну родину пароха від народження інших дітей. Спочатку вірування здавалося дієвим, але через довгих 12 років, у 1872 році, коли родина Рошкевичів уже переїхала на нову парохію до села Лолин (нині Вигодська громада на Франківщині), у них народився ще один син Богдан. Проте прожив дуже мало — у 8 років помер від краснухи. З гірським селом Лолин Михайлину пов’язали роки юності й дівоцтва, адже там вона прожила майже 20 років свого життя. (…)
Поява Івана Франка в домі о. Михаїла Рошкевича була доленосною — і для самого письменника, і для старшої дочки пароха Ольги (між ними спалахнуло щире і глибоке кохання), і для Михайлини. Франко надсилав чи передавав сестрам книжки для читання або ж привозив їх сам, коли гостив у Рошкевичів у Лолині, а потім вони спільно їх обговорювали, читали вголос. «У нас завелось літерствованя», — згадувала Михайлина у спогадах про письменника. Саме під його впливом (якби не знайомство з ним — невідомо, чи серед авторок «Першого вінка» було б її ім’я), завдяки його лектурі, листам, наполяганням, зрештою, дружбі й особистій прихильності вона почала пробувати сили в літературі. Це потребувало відваги і сили духу, адже Михайлина не ходила до школи. Обов’язкова початкова освіта в краї була запроваджена щойно у 1872 році [див. статтю: Горак Р. Плебанія в Лолині // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. 2008. Вип. 8. С. 67-97 — прим. авт.], тому вчитися їй довелося в домашніх умовах. На навчання в Дрогобицьку гімназію о. Рошкевич віддав лише старшого сина Ярослава, Ольга п’ять років прожила в родичів по маминій лінії — в отця Йосифа Проскурницького в селі Устя на Снятинщині, де «під оком домашніх учительок вона придбала чимало знань і відомостей, і, закінчивши науку, володіла — крім української та польської — поправно французькою та німецькою мовами в слові і письмі» [Вонь В. Спогади Михайлини Рошкевич-Іванець про Івана Франка (записані Денисом Лукіяновичем) // Науковий вісник музею Івана Франка уЛьвові. Львів, 2013. Вип. 13. С. 323 — прим. авт.].
Михайлина ж мусила все здобувати власного працею: вчилася трохи від брата й сестри, а трохи — від лолинських людей. Це від них вона засвоїла звичаї, вірування, вивчила чимало народних пісень і, головне, — народну мову.
Чисто бойківським діалектом вона написала фотографію (дебютний драматизований образок) «Кума з кумою», і це було новиною в тодішній літературі… За ці походеньки в люди не раз довелося вислуховувати нотації вдома: «Батько сварив, лаяла й мати, а Михайлина знаходила спосіб, аби втекти на якесь сільське весілля, де дрібно грали бойківські цимбали і витинали скрипки» [див. Горак Р. Змарнований талант іі Рошкевич М. Таку вже Бог долю судив: оповідання, спогади. С. 97]. Тут варто додати, що Міня мала жваву вдачу і була свідома, що друзі цінували це. У спогадах про Ольгу Кобилянську вона писала, що на вигляд завжди спокійна і сумовита буковинська письменниця насправді любила веселе товариство і саме за жартівливість Михайлини полюбила її.
Перші творчі спроби
Помітивши здібність юної попівни до спостереження (як тоді го ворили, обсервації), її непідробну цікавість до усього й жвавий норов, Франко почав схиляти дівчину до творчості. На схилі літ у розмові з Денисом Лукіяновичем Михайлина згадувала, що часом записувала принагідні події, підслухані розмови, а потім ті записи знищувала. Але Франко, дізнавшись про це, радив поважніше ставитися до такої праці й надалі «списувати» ті враження і пригоди [див. Бонь В. Спогади Михайлини Рошкевич-Іванець про Івана Франка. С. 325. ], які могли б стати осердям майбутніх художніх творів. Казала, хотів зробити з неї письменницю. «Десь так в тих часах став в мене вмовляти, що я маю хист до повістеписательства, що я знаю добре нарід, єго язик, могла-бим писати з народного життя, і від того радив зачинати» [див. Рошкевич М. Спогади про Франка. С. 59], — спогадувала Михайлина. Казала, що її така пропозиція вельми дивувала і смішила, бо ж звідки б то в неї взявся хист до письма. Проте Франко був наполегливий, і вона «зачала з жарту» — написала притьмом коротеньку новелку «Кума з кумою» і вручила йому.
Та замість критики, як то буває з новачками, почула похвалу. Це багато означало, бо на похвали Франко був скупий.
Не одному початківцю своїм гострим словечком відбирав бажання далі творити літературу — аж тут раптом компліменти, та ще й твердий намір надрукувати твір! (…)
Фото: Artem Galkin
В чому ж новизна її прози?
Очевидно, сучасному читачеві, який прочитає оповідання Михайлини Рошкевич, буде непросто зрозуміти, чому тогочасні критики так хвалили її письмо, називаючи талановитою і «многонадійною» авторкою. Відповідь можна відшукати у статті І. Франка «Література, її завдання і найважливіші ціхи» (1878). Автор, відкидаючи естетичні правила як мірку підходу до художнього твору, ставить два важливі запитання: що таке література і до чого вона має служити? І відповідає: «Література певного часу повинна бути образом життя, праці, бесіди і думок того часу», вона повинна не тільки описувати, а й аналізувати «описувані факти, виказувати їх причини і їх конечні наслідки». У цьому полягає «поступова» (від слова поступ) ціль літератури, яка повинна «вказувати в самім корені добрі і злі боки існуючого порядку і витворювати з-поміж інтелігенції людей», готових усувати усе погане в суспільстві і розвивати все добре, а також вона має будити таке ж бажання і силу в читачах, впливаючи на їхні переконання й почуття. Без такої цілі література, вважає Франко, стає «пустою забавкою інтелігенції». Щоправда, саме життя, а не голі естетичні правила, мають лежати в основі доброго художнього твору, писаного не для розваги і задоволення чиїхось художніх смаків, а для того, щоб впливати на середовище і змінювати його.
Саме такими з погляду критиків і були твори Михайлини Рошкевич — написані зрозумілою простим людям мовою про близькі їм, властиво, жіночі проблеми, у які тодішні письменники не дуже і вдивлялися.
Михайлина у своїх текстах нікого не повчала, ні до чого не закликала, але непроста доля її героїнь — жінок, які зіткнулися з суворою дійсністю, — їхні життєві вчинки та незворотні наслідки промовляли до читачів.
Життя в еміграції
У травні 1944 року, під час наступу радянської армії, вдова Михайлина Іванець виїхала на Захід і до кінця життя прожила з наймолодшим сином Романом (загинув за рік до її смерті) та родичами в чеському містечку Доубрава (Силезія). Похована на чужині, хоч дуже хотіла, аби її погребли в Ременові на Львівщині біля любого чоловіка. (…)
Михайлині судилася гірка доля: ще в Україні овдовіла, а потім втратила всіх синів, що брали участь у національно-визвольних змаганнях України — боролися за волю в лавах Українських січових стрільців, були воїнами УПА чи співпрацювали з націоналістичним підпіллям. Ось у кого «многонадійна писателька» переливала весь свій талант і всю свою душу. Разом з чоловіком вона виховала свідомих дітей, які зробили свій внесок у вільне майбутнє України. Найвідоміший з їхніх синів — Іван Іванець — художник-баталіст, митець, січовий стрілець, якого за «націоналістичну діяльність» совєти заслали на північний Урал (де він і помер), а потім спалили більшість його картин. Та не зуміли стерти пам’ять ані про нього, ані про велику родину Іванців, яких майже всіх перемололи жорна XX століття. У 1993-му Роман Горак за сприяння Марії Дем’янчук видав у Львові книжку творів і споминів Михайлини Рошкевич-Іванцевої «Таку вже Бог долю судив», реалізувавши давній видавничий намір Івана Франка. Сьогодні її твори, разом з текстами інших авторок «Першого вінка», знову повертаються до українського читача. А заразом — і надія, що Михайлина Рошкевич таки дочекається на гідну рецепцію, вдумливе читання і переосмислення своєї творчості.
Головне фото: global.museum-digital.org