15-21 червня в Івано-Франківську пройшов перший міжнародний мистецький фестиваль «Віадук», організований Драмтеатром. У межах програми було можливо відвідати знакові театральні постановки, перфоманси, музичні концерти, кінопокази, відкриті дискусії, презентації та навіть одну екскурсію містом.
Слоган фестивалю: «Віадук – це шлях, що веде до народження нової сили, де культури зустрічаються, мистецтво говорить та твориться поліфонія сенсів». У цьому тексті театрознавиця Дар’я Абамусова розповідає про фестиваль і розмірковує, куди цей шлях може нас привести.
***
Якщо б мені було потрібно кожен рік, як в школі, писати твір на тему «Як я провела літо», то останні три тексти починалися б із оповіді про насичену культурну подорож до Франківська. У 2024 та 2025 я була гостею та учасницею театрознавчої школи на Шекспірівських фестивалях, а цього року отримала від Драмтеатру запрошення відвідати новий артфестиваль «Віадук».
Думаю, не тільки для мене, але й для багатьох інших митців та мисткинь з усієї країни літнє відрядження до Івано-Франківська вже стає традицією, подією, якої чекаєш із приємним передчуттям. Певно, саме через це організатори й організаторки часто використовували в анонсах фестивалю амбітну приписку «Перший» – значить, в майбутньому плануються й наступні. Завдяки цьому легко простежити нинішню стратегічну ідею Драмтеатру – стати регулярним місцем творчих зустрічей, безпечним осередком мистецтва для гостей з України та з-за кордону.
Ходять легенди, що тільки найспритніші хакери додатку Укрзалізниці встигли придбати квитки на потяги до Франківська і прибули на фестиваль вчасно – влітку цей напрямок настільки популярний, що місць не вистачало навіть запрошеним артистам. Переживаннями з цього приводу напередодні фестивалю ділилась директорка Дикого театру Ярослава Кравченко:
Скрин з тредсу
Хоча вся команда Дикого зрештою доїхала вчасно і показ відбувся за розкладом, доводиться думати, що запрошення гостям та учасникам надіслали надто пізно. Особисто мені вдалося придбати квитки на останні верхні полиці плацкарту лише на екватор фестивалю – я приїхала зранку четвертого дня, але пильно слідкувала за ходом подій на відстані.
Фестиваль стартував 15 червня та відкрився виставою «Троянство» від київського Національного театру Франка у постановці Давида Петросяна за п’єсою драматурга та ветерана Максима Курочкіна. Забавно та навіть дещо символічно, що театральний шоукейс відкрили саме «Троянством» – виставою, що сповнена сатири та іронії над всім сучасним (і не тільки) театральним процесом в Україні.
На церемонії відкриття після спектаклю у фойє театру відбулося також два перфоманси – перший за кураторства акторки Драмтеатру Надії Левченко та хореографів Дмитра і Юлії Леки за участі танцювальної школи Maasai, другий – сайт-специфік перфоманс «Дихання» Генріке Науманн, теж за участі франківських акторів.
Сайт-специфік перфоманс «Дихання» Генріке Науманн. Актори Олег Панас і Віктор Абрам’юк
Другий день вже був насиченішим: в «Люм’єрі» пройшов показ фільму «Звук падіння» німецької режисерки Маші Шилінскі; на камерній сцені драмтеатру – вистава «Украдене щастя» за текстом Івана Франка від Сумського національного академічного театру драми та музичної комедії імені Михайла Щепкіна у постановці їхнього (в.о.) директора-художнього керівника Дмитра Некрасова; а на головній сцені – «Енеїда» Івана Котляревського від Театру Ветеранів режисерки Ольги Семьошкіної. Директор Франківського драмтеатру Ростислав Держипільський зазначав, що запросити до участі ці два театри було принципово важливо, оскільки саме робота їхніх колективів безпосередньо пов’язана із сьогоднішніми викликами воєнного часу. Театр Ветеранів відкриває для чинних військовослужбов_иць та ветеран_ок можливість говорити про власний досвід мовою мистецтва, а Сумський театр продовжує творити в умовах постійної близькості до лінії фронту.
Цього ж вечора відкрили й музичну програму «Віадуку» – на патіо-сцені відбувся камерний концерт Святослава Вакарчука.
Очевидно, найбільшу частину фестивалю займали саме вистави, тож третій день розпочався із презентації українського театрального шоукейсу, де вибіркові режисери, режисерки, учасники та учасниці залучених до програми творчих проєктів представляли свої роботи. Хтось з них був присутній очно, хтось – приєднувався онлайн.
І хоча організатори й організаторки «Віадуку» невпинно наголошували на тому, як важливо в межах шоукейсу представити якомога більше театрів України, сухі цифри демонструють принципово зворотнє.
Короткий статистичний спойлер до всього подальшого огляду: у фестивалі взяли участь 16 вистав від 14 театрів, 11 з яких – державні (здебільшого національні), і 3 – недержавні (це вже згадані раніше Дикий театр та Театр Ветеранів, а також творче об’єднання «МУР»). Географія представлених театрів теж не надто широка: в програмі було 9 вистав з Києва, 5 – зі Львова, і по одній – з Сум та Івано-Франківська. Тобто ніяких вам Харкова, Одеси, Дніпра (з якого я й приїхала на фестиваль) і поготів ніяких театрів з маленьких міст на кшталт Коломиї, Дрогобича, Кривого Рогу тощо.
Спочатку у програмі були заявлені ще два покази: вистави «1975» франківського Драмтеатру від словенського режисера Томі Янежича та Mōdraniht. Songs of winter war від Opera Aperta – української лабораторії сучасної опери, заснованої композиторами Романом Григорівим та Іллею Разумейком. І якщо спектакль «1975» всі охочі могли переглянути під час фестивалю, проте не в рамках програми, то показ Mōdraniht скасували, за офіційними даними, через технічні причини. Втім автор ідеї проєкту Ілля Разумейко дав декілька коментарів з цього приводу:
«Невеликий, але важливий європейський тур Opera aperta, який ми готували 24 місяці, закінчився під акомпанемент досить промовистих знаків із Батьківщини: Минулого тижня міжнародний фестиваль «Віадук» Івано-Франківського драмтеатру (в якому ми з Романом Григорівим пропрацювали кілька років, і в якому робили колись справжній, а не фейковий міжнародний фестиваль) зняв оперу Mōdraniht з програми, вирішивши зосередитися на показі вистав національних театрів — цілком раціональне кураторське рішення)».
«Коли ми отримали запрошення на фестиваль (не знаючи ще програми), то були натхненні цією ідеєю повернення до Івано-Франківська, погодилися грати за 30 відсотків нашого звичайного гонорару (що означає необхідність вкласти в цей перформанс гроші, зароблені в Європі), але це була ностальгічна ілюзія. Звичайно, ніякі перформанси Opera aperta в Івано-Франківську 2026 року не потрібні ні естетично, ні політично. Це недоречно», — додав він в іншому дописі.
Загалом сам принцип відбору вистав до програми не є прозорим: попередньо Драмтеатр не оголошував опен-колів, не закликав всі театри країни до участі і не коментував в подальшому логіку запрошення учасників.
Всі залучені спектаклі голосно охрестили знаковими, гучними, успішними виставами від провідних режисерів, втім неясно, яким чином і хто саме займався вимірюванням цієї «знаковості» та «успішності». Наприклад, хтось з вас чув про виставу «Абатство Заливахи» від львівського Театрального центру «Слово і голос»? Особисто я — ні. Але режисерка вистави, Наталія Половинка, колишня музична директорка Франківського драмтеатру. Висновки з цього напрошуються очевидні.
Намагаючись знайти обгрунтування відбору, я також мала ідею, що представлені були саме знакові постановки останнього року, проте й під цей критерій потрапляють далеко не всі вистави: тому ж «Украденому щастю» з Сум вже майже два роки. Зрештою, шкодую, що тільки збирала валізи під час презентації шоукейсу й не мала можливості задати ці хвилюючі питання організаторам й організаторкам напряму.
Повернемось разом до третього дня: усі охочі могли відвідати прогулянку середмістям із письменником Тарасом Прохаськом, її супроводила нещадна раптова злива; показ фільму «Благодать» від італійського режисера Паоло Соррентіно; виставу «Місячні» за текстом Аліни Сарнацької від київського Молодого театру режисерки Ніни Хижної та акустичне дійство від Юрія Андруховича і Karbido.
Вистава «Місячні»
На четвертий день я зійшла з потягу і одразу побігла збиратися на вистави: встигла відвідати «Володаря мух» від Дикого театру — режисерський дебют від актора київського Театру Франка Івана Шарана за романом Вільяма Голдінга, спектакль у форматі інтерактивної настільної гри «Коляда проти імперії» про молодих дисидентів від львівського Національного театру Марії Заньковецької у режисурі Ігоря Білиця, а також «Землю» за текстом Ольги Кобилянської з київського Національного театру Лесі Українки режисера Івана Уривського.
В цей день також було можливо потрапити на презентацію збірки «Про що ця п’єса?» письменниці та драматургині Наталки Ворожбит та показ фільму «Медовий місяць» режисерки Жанни Озірної, проте я швидко зрозуміла, що відвідати всі заявлені у програмі події можливо тільки якщо не їсти, не пити, не спати та пересуватися між локаціями за допомогою телепорту. З одного боку, така стратегія планування заходів дозволяла осягнути більшу кількість зацікавленої аудиторії, з іншого — кожен день доводилось обирати між запропонованою активністю та задоволенням базових потреб і бажанням поспілкуватися з людьми навколо. Тому день завершився для мене прослуховуванням останніх 15 хвилин музичного виступу електронного проєкту Станіслава Іващенка SI Process, пластиковим стаканчиком пива від франківської броварні та душевною розмовою з другом з театру, що приїхав як учасник фестивалю.
Виступ SI Process
Далі дні неслися в такому ж динамічному активному режимі: 19 червня відбулися вистави «Баланс» за текстом Аліни Сарнацької від студентів театрального факультету Львівського національного університету на базі Театру Курбаса у постановці Артема Вусика; «Робота з тінню» режисерки Тамари Трунової з київського Театру драми та комедії на лівому березі Дніпра – вистави, на якій я так щиро сміялась і так емпатично розчулилась, що вже не знайшла в собі сили відвідати вдруге «Я бачу, вас цікавить пітьма» за романом Іларіона Павлюка від Театру Заньковецької у постановці Максима Голенка. Оговталась я під вечір — разом з фанатами галицько-донбаського гурту Nazva скандувала «Гей-гей журба! Життя не тішить без гріха» і трошки порухалась в натовпі, бо вже засиділась в оксамитових кріслах театральних зал. Втім пропустила дві спецпрограми з українським актором та сценаристом Євгеном Яновичем — розмови з Ярославою Кравченко та Наталією Кривдою. Сам Янович, до речі, теж активно рухався в концертному натовпі — хоч десь встигла його побачити.
Зранку шостого дня пройшла вистава «Brecht. Cabarett» за Бертольдом Брехтом режисерки Оксани Дмітрієвої київського театру «Золоті ворота»; опісля — «Божествена комедія» Дмитра Захоженка від Львівського театру Лесі Українки, в якій теж порушили тему дисидентів з арештованої коляди; між ними — відкриті дискусії Євгена Яновича з Тарасом Прохаськом та Іреною Карпою, а ввечері — франківська «Маруся Чурай» за романом у віршах Ліни Костенко у постановці Ростислава Держипільського, на яку квитки розпродані вже до середини цієї осені. Під кінець дня всі, хто ще мав сили, могли віджигати під електро-фольк музичний гурт Onuka.
Фінальний сьомий день 21 червня розпочався спектаклем акторського курсу Дмитра Богомазова «Тату троянди» за текстом Теннессі Вільямса від київського театру Лесі Українки; продовжився розмовою Яновича з Олександром Хоменком, співзасновником «МУР»; далі я вельми поважно сиділа у першому ряду на вже згаданій виставі, присвяченій українському художнику Опанасу Заливасі «Абатство Заливахи» режисерки Наталії Половинки на основі текстів самого майстра та його друзів від львівського Театрального центру «Слово і голос»; і цього ж дня нарешті встигла на спецпрограму з незмінним Євгеном Яновичем та секретним гостем, яким виявився Олексій Гнатковський — актор, режисер (а ще «геній, мільярдер, плейбой, філантроп, словом — справжня франківська суперзірка).
Олексій Гнатковський та Євген Янович
Театральний шоукейс закрила «Ребелія [1991]» від творчого об’єднання «МУР» — як на мене, це такий самий іронічний та сміливий хід, як відкриватись «Троянством»: після всіх гучних заяв від одного з засновників проєкту Олександра Хоменка і дискусій на тему того, наскільки діяльність «МУР» належить саме театральному процесу, запросити їх, (цитата з тредсу) як «гедлайнерів» фестивалю, даючи їм офіційне право на голос. Це буквально — «отримайте й розпишіться». Думаю, не варто навіть вдаватись в глибокий аналіз попиту на їхню «Ребелію» — годі й того, що ця вистава стала першою з позначкою «солд-аут», і саме в їхньому мерчі їхали в одному потязі зі мною наступного дня десятки людей.
Закриття «Віадуку» відбулося на вже рідній всім патіо-сцені виступом Джамали з ексклюзивною музичною програмою.
Джамала на сцені фестивалю
Після семи (для мене — чотирьох) мистецько-насичених днів, вистав, концертів, важливих розмов під час дискусій та не дуже важливих за кухлем пива ввечері на патіо, випадкових зустрічей та запланованих спільних обідів, після того, як потрохи відпускає цей постфестивальний блюз, починаю задумуватись: куди ж нас врешті веде цей шлях?
Чи потрібні нам фестивалі сьогодні? Однозначно й беззаперечно — так. Хоча під час війни будь-який масштабний мистецький форум неминуче опиняється між двома крайнощами. З одного боку, від нього чекають репрезентації всього найкращого, найактуальнішого і найважливішого. З іншого — фестиваль завжди залишається результатом конкретних людських виборів, смаків, симпатій, зв’язків і можливостей.
Саме тому жоден фестиваль не здатен стати об’єктивною мапою мистецького процесу і охопити все й водночас.
Наприклад, в програмі «Віадуку» залишили спеціальні позначки для кожного виду мистецтв — театр, музика, література, кіно та візуальне мистецтво — хоча жодної події про візуальне за тиждень не відбулось. А під позначкою для означення літературних подій пройшла лише презентація збірки Наталки Ворожбит та вся спецпрограма Євгена Яновича із гостями, деякі з яких (наприклад, Олексій Гнатковський та докторка філософських наук Наталія Кривда) торкаються у своїй діяльності літературного напрямку лише опосередковано. До речі, загальна тема всіх зустрічей програми звучить доволі просто, але водночас гостро та провокативно: «Чи можна правильно любити Україну?». Особисто мені ця тема із загальною ідею «Віадуку» не співвідноситься. Круто, що відвідати ці відкриті інтервʼю могли всі охочі – вхід був безкоштовний, і учасни_ць збиралось вдосталь. Не круто, що я пропустила майже всі, тому не можу коментувати, наскільки запрошені гості розкрили заявлену тему або презентували літературний напрямок, вказаний у програмі.
Тож, фестиваль не здатен охопити все – та, мабуть, і не повинен.
Сьогодні фестивалі працюють не стільки як підсумок сезону, зріз по темі, демонстрація здобутків, скільки як місце зустрічі. Всі приїжджають показати себе та подивитися на інших. Познайомитись. Обмінятись контактами. Порухатись в концертному натовпі поруч. У цьому сенсі «Віадук» свою функцію виконав. Він створив простір для зустрічей, які навряд чи відбулися б за інших обставин. Простір, де поруч існували національні театри, незалежні проєкти, ветеран_ки, студент_ки, музикант_ки, блогер_ки, журналіст_ки й випадкові глядач_ки.
Хотілося б, щоб наступні фестивалі стали відкритішими до ширшої географії, до менш очевидних театрів, до нових імен, які поки не мають статусу «знакових» чи «провідних».
Бо театральне життя України сьогодні відбувається далеко не тільки на кількох великих сценах. Воно народжується в маленьких містах, у напівпорожніх залах, незалежних просторах і на тимчасових майданчиках, про які фестивальні каталоги часто не згадують.
Проте найбільш цікавою для мене лишається навіть не сама програма фестивалю, а питання його мети. Для кого сьогодні створюється такий захід? Для глядачів з різних регіонів, які хочуть за тиждень побачити найгучніші вистави з усієї країни? Для закритої театральної спільноти, яка потребує місця для зустрічі та професійного обміну? Чи, можливо, для іноземних гостей, яким демонструють (в загальних і дуже вибіркових рисах) український культурний ландшафт? Фестиваль же, нагадую, недарма називається міжнародним, хоча з іноземного в програмі були тільки режисер_ки кіно та одного перформансу.
Можливо, фестиваль потрібен самому театру-організатору як відверта заява про свої сміливі амбіції. Найімовірніше, «Віадук» потрібен всім й одразу.
Проблема лише в тому, що кожна з цих цілей та перспективних аудиторій вимагає різних інструментів для роботи, натомість фестиваль намагався поєднати всі формати одночасно, через що певним сферам забракло уваги, а деякі з рішень виглядали радше декларацією намірів, ніж послідовною стратегією.
Втім, перший фестиваль завжди має право на недосконалість. Для цього він і перший.
Коли наступного дня потяг віз мене додому, я впізнавала у плацкартному натовпі «своїх» – фестивальних гостей з однаковими шоперами з айдентикою «Віадуку». Ми мовчки посміхалися одне одному і я розуміла: ще не знаю, куди нас веде цей шлях, але ми точно йдемо ним разом.
Фото: Фестиваль «Віадук»