Відбулась премʼєра (ще одного) фільму про війну: «Медовий місяць» Жанни Озірної презентували спершу на Київському тижні критики, а відтак — на «Молодості». Камерна психологічна драма, головні ролі в якій зіграли франківський актор Роман Луцький та київська акторка Ірина Нірша, розповідає про перші дні вторгнення Росії у 2022 році.
Тригерами та враженнями від стрічки ділиться редакторка post impreza Ольга Перехрест.
«Дуже хочеться, щоб це вже закінчилось», мимоволі думаю я приблизно посередині фільму. І річ не у тому, що кіно погане: «Медовий місяць» — добре зроблена психологічна драма (чи психологічний трилер?) про перші дні повномасштабного вторгнення. У кадрі: пара закоханих, які застрягли у новій квартирі в передмісті Києва. Чого ще можна було б очікувати від фільму з таким синопсисом? Точно не комфортного перегляду. Але дивлюсь, як двоє людей не можуть сховатись ніде, навіть одне в одному, від криків російських військових за вікном, відлуння кулеметних черг, виламувань сусідніх дверей, — і думаю «хоч би це вже закінчилось». Зала кінотеатру здригається від дуже реалістичного звуку вибуху.
Хоч би це вже закінчилось, думаю я. Триває третій рік повномасштабної війни.
«Медовий місяць» — повнометражний ігровий дебют режисерки Жанни Озірної, який був розроблений і знятий в рамках програми розвитку Венеційського фестивалю Biennale College Cinema. По завершенні серії воркшопів Biennale College Cinema надає режисерам грант у розмірі 200 тисяч євро, але є дві умови: це — все фінансування для фільму; стрічку треба зробити за рік. «Влітку 2023-го в мене майже нічого не було, а наступного березня вже були зйомки. І це дебют за 8 мільйонів гривень. (…)», — казала у коментарі Суспільне. Культура режисерка. Можливо, цей фільм — одна з небагатьох чудових ілюстрацій, як раціонально використати бюджет і змусити кожну копійку працювати.
Фільм, свідомо знятий з думкою про культурну дипломатію, відбувається в герметичному просторі маленької квартири, де ще навіть всіх меблів немає. Тарас (Роман Луцький) — психолог. Оля (Ірина Нірша) — мисткиня, що чекає на свою першу персональну виставку у Відні, яка має відбутись в березні. Вони приймають гостей, пʼють вино, слухають платівки, говорять про промову Путіна і думають, що будуть робити, якщо війна почнеться (звісно, не почнеться, заспокоюють вони себе). Тепер у них є подарований тривожний наплічник з радіо і пляшка вина про всяк випадок. Вони закохані. Що можна статись?
(З цим фільмом важко абстрагуватись і не порівнювати з собою: у мене теж були квитки у Відень на березень 2022-го, звісно, нікуди я не поїхала).
Памʼятаю недовгу, але запеклу суперечку на початку 2022 року щодо важливості й доцільності евакуації мистецьких творів (такою ініціативою займалась зокрема франківська «Асортиментна кімната»). Мовляв, чи ви не подуріли вивозити картини, якщо треба рятувати людей. Якщо цей фільм знятий для культурної дипломатії, як пояснити комусь «ззовні», чому можна відмовитись виїжджати з міста, до якого наближається ворожа армія, бо в машину не влазять коробки зі скульптурами (як це робить Оля)?
Чи правильне було це рішення? З перспективи 2024-го хочеться волати в екран, що ні, тікайте, дурні. Але з перспективи 2022-го: чи багато хто з нас взагалі знав, що і як треба робити?
Важливою частиною фільму є розмова про роль мистецтва під час війни. Чи зберігає мистецтво свою цінність в умовах війни — і чи змінюється ця цінність з кожним наступним роком війни? Для героїні фільму її мистецтво на початку важить більше за власне життя. Наприкінці — не вартує, напевно, нічого. Мистецтво, каже Жанна Озірна після показу, пройшло за цей час кілька стадій: спершу ми заперечували мистецтво, потім шукали йому ужиткове застосування, й ось знову повертаємось до мистецтва повільного. Як кіно.
Говорячи про «Медовий місяць», варто окремо відзначити справді добру акторську роботу Романа Луцького (субʼєктивно, чи не перша його дійсно хороша серйозна роль в кіно). Акторів для фільму шукали довго: «Самі персонажі негероїчні, некомпліментарні. Я б не сказала, що актори палали бажанням виконувати ці ролі». Ця некомпліментарність й «робить» цей фільм таким справжнім: ніхто не мусить бути ідеальною версією себе, аби заслуговувати на емпатію та співчуття, тим паче під обстрілами. Іноді люди, які просто мріють жити своє життя далі, — це «егоїстична сучка» та далеко не героїчний герой, який мусить стати таким (і заодно послати нахуй свого батька з Ростова, який радить просто трошки почекати на «звільнення»).
Хоч би це вже закінчилось.
На жаль, в українського кінопрокату досі немає практики попереджень про тригери — а варто було б. Попри те, що весь жах і саспенс у фільмі розгортається завдяки звуку, легше від цього не стає. Подекуди фільм перетворюється на серйозний виклик і ретравматизацію (якщо тема сексуального насильства є для вас тригерною — можливо, цей фільм не для вас). Подекуди тиша і шепіт стають такими задушливими, що некомфортно просто гучно дихати в залі.
Перші два покази «Медового місяця» в Україні відбулись у Києві. Яким цей фільм побачать в інших містах: тих, що теж опинялись в небезпечній близькості з ворожими військами? Тих, яким пощастило цього відчуття не знати? Я не знаю.
Вийшовши з показу, довго думала про ранок 22 лютого, який застала у Франківську. Як прокинулась від сирени (з думкою «хто тестує навчальну сирену так рано»), як вибігла з дому, як бачила хмару чорного диму ліворуч по вулиці, як довго й отупіло дивилась й не розуміла, чи треба кудись йти? Чи є взагалі в цьому сенс? В чому взагалі є сенс? Мені назустріч йшла молода пара, вони тримали на руках здивованого кота. Я подзвонила додому, в Київ, упевнитись, що з родиною все добре, і зрештою повернулась до своєї порожньої квартири.
Порівняно з тим розгубленим і переляканим ранком, 2024 — страшний, сумний, сповнений тривог і шахедів майже щоночі у Києві (куди я повернулась) — виглядає майже нормальним і зрозумілим. Можливо, це і є те повільне мистецтво: знову знімають кіно, знову є якась цінність поза межами дому. Нічого ще не закінчилось.
