Вступ від редакції:

«Бути іншими і говорити про це, особливо коли навколо не те щоб надто сприятливе оточення, — важко, болісно і не завжди цінується тут і зараз», писала нещодавно Вікторія Видиборець у тексті про квірмистецтво. 

«…аби токсична деструктивність не поширювалась далі, від неї потрібно дистанціюватися», писала фотографка Олеся Саєнко у колонці про досвід кураторки виставки, під час якої вкрали одну з робіт (і назвали це «гепенінгом»).

«Працюючи з голосами, які лишились непочутими або почутими недостатньо, стає дуже помітною небезпека мовчання: звернуть увагу на того, хто висловиться гучніше чи висловиться взагалі», писала головна редакторка post impreza Ольга Перехрест. 

30 червня у соцмережах франківського культурного середовища стався черговий неприємний срач: у відповідь на критику через мізогінні та гомофобні висловлювання, опубліковану в закритому акаунті, Олег «Мох» Гнатів опублікував кілька постів зі згадкою про «їбанутих недойобаних фемок» (це дослівна цитата).  

Однією з тих, до кого він звертався, була художниця Марія Русінкевич.

post impreza запропонувала Марії Русінкевич написати колонку-відповідь про цю ситуацію. Редакція також готова надати слово іншим, залученим в цю історію, якщо вони захочуть висловитись. 

Не горю тим, аби вступати в срачі в інтернеті. Мене не приваблює ідея плекати в собі подібну ненависть. Але водночас неможливо й надалі тихо мовчати у відповідь. Бо зараз як ніколи потрібне щось, що допоможе у творенні нового, кращого суспільства. А не внутрішня ненависть, якою діляться при першій-ліпшій нагоді.

По-справжньому було б добре почати з початку. Мені неодноразово доводилося зустрічатись з подібними ситуаціями в житті. Відмінність цієї історії лише в тому, що вона стала публічною, і саме тому — обговорюваною. 

Так, з одного боку, це ми почали публічну розмову про такі речі. Але мізогінія — лише частина того, з чим жінки зустрічаються впродовж життя, як на побутовому рівні, так і в мистецькому процесі. 

Гадаю, я ідеально вписалась під чийсь «регістр образу»: завдяки цьому можна поверхово скласти картину моєї особистості та вкласти весь гейтспіч до тих, хто припинив погоджуватись з правилами вузької універсальності.

Ми можемо, звісно, називати це «постмодерністськими жартами» чи «манерою спілкування». Але ж виглядає це все, наче тебе (не)лагідно скидають у прірву заради такого власного веселого бунтарства.

Чи дозволена вседозволеність у висловлюваннях, якщо ти маєш великий життєвий і творчий досвід? Чи є різна життєва оптика мовчазною згодою на подібні обрАзи?

Не можу не згадати нещодавній так званий «геппенінг», який відбувся на виставці «Діалоги» за кураторства Зоряни Козак та Олесі Саєнко. Як зазначила Олеся: «Неприємно помічати за повчальним тоном зневагу та неприйняття іншої думки та іншого досвіду. Але з терористами переговорів не ведуть. І аби ця токсична деструктивність не поширювалась далі, від неї потрібно дистанціюватися. Це — не те товариство, не та спільнота, в якій хочу жити і розвиватися. Звісно, це не стосується усіх представників старшого покоління франківських митців, і цей висновок — не з однієї “акції”». 

І я згодна з тим, що «цей висновок — не з однієї акції». 

Таке ставлення та інтерпретація молодих митців дещо нагадує установку (самі знаєте звідки), що з віком тобі дається все і побільше, де у великому та надійному багажі — і повага, і досвід; і що ми автоматично вступаємо в рольову модель учня та вчителя. Хотілось би від цього отримати дійсно ту просту щирість та щось майже вічне, але натомість маємо висловлювати повагу тільки в один бік. Ми за вами, після нас ще хтось; і тут вже питання: хто кого буде нести, а кого — виносити. 

Для мене Івано-Франківськ став домом, і було б гарно, щоб люди, які видніються у мистецькому середовищі, нарешті не топтались по своїх молодших колегах та колежанках, а навпаки, продовжували свою творчість і свій почерк в іншому поколінні. Було б гарно, якби нові художники могли продовжувати у своїй творчості історії, які тривають, а не щоразу будувати їх заново. 

Слід також ще згадати, як часто у подібних срачах та в їхніх коментаторів звучать поряд такі поняття, як «фемінізм» та «рівність». На мою думку, рівність — це токсичне означення концепції фемінізму, адже «рівність» рівняється на умовний «стандарт людини», який, виходячи з обставин, є чоловіком, що суперечить визначенню фемінізму. Як на мене, критично важливим у розмовах про фемінізм є виокремлення жінки як самостійної статі, визначення її потреб та прав у соціумі, адаптації умов для її існування. 

У відповідь часом чую від чоловіків, що жінки просто заплутались і не розуміють, за що борються. Я ж переконана, річ у тім, що відокремлення жінки ніколи не буде корисним для них.

Виходячи з цього, розумію, скільки втраченого маємо і чому чимало художниць були витісненими. Для когось стало майже неможливим продовження голосу чи навіть власний життєвий вибір. 

Не обовʼязково зробити щось особливе, щоб отримати гейт. Достатньо просто бути жінкою. Такий гейт заглушає голоси тих, хто міг би творити поруч.

Головне фото: роботи Марії Русінкевич