Рівно два роки тому post impreza почала свою роботу — з відповіді на питання «Що треба знати про “Імпрезу”?»
Головна редакторка post impreza Ольга Перехрест написала про ці два роки і про головне: навіщо ми все це робимо.
…поки я сідаю писати про 2 роки роботи post impreza, виходить текст кураторки і нашої співзасновниці Альони Каравай про жінок у франківському мистецтві. Певною мірою згаданий текст — це теж (проміжні) підсумки цих двох років.
Тоді ж, у пʼятницю, публікую есей Галини Петросаняк про відомий у Франківську (і часто незрозумілий назовні) «Лилик», а насправді — про той самий Станіславський феномен, культурну магію 90-х, молодість культових нині письменників і письменниць. Ловлю себе на думці, що це — чи не перший текст про феномен, написаний з жіночої перспективи.
Публічно зафіксовані спогади про ці, без перебільшення, легендарні часи — тобто історії про реальних людей, оповиті флером містики, алкоголю, свободи, художніх провокацій та літератури, — переважно чоловічі. Так історично склалося.
Що ж, нам доводиться балансувати між памʼяттю, що вже склалась, — і памʼяттю, що лишилась приватною.
Колись від польської репортерки Катажини Кобилярчик почула думку, до якої досі повертаюсь: «Люди просто люблять розповідати свої історії. Все, що вам треба зробити, — приділити їм свій час і слухати».
І ми намагаємось слухати: тих, з ким до нас майже ніхто не говорив. Тих, з ким говорили багато, але кому все ще є що розповісти нового. Тих, хто погоджується на розмови охоче. І тих, хто, можливо, потім про цю розмову шкодує. Галина Петросаняк в есеї описує тусовку часів «Лилика» як безкінечне спілкування: взаємне читання віршів, розповіді про подорожі, обговорення нових текстів. Ця розмова кілька разів обривається: перестає відбуватись «Імпреза». Злітають та занепадають перші незалежні мистецькі ініціативи. Хтось розчаровується і стишує голос, хтось — обирає уникати розмов серйозних на користь на позір відсторонених жартів. Починаються нові розмови та історії, але не всі до них долучаються.
Наступного разу оповідь перерветься у 2014-му — це фіксує Нікіта Кадан в однойменній роботі («Запамʼятати момент, коли оповідь було перервано»).
Наступного разу всі на деякий час втратять мову у 2022-му.
І тут, у розпачі й розгубленості мовчання, помноженого на відлуння нових розмов, хвиля яких наростає, формується post impreza — з думкою про те, аби зафіксувати попередні розмови. Ми говоримо про медіа як про архів: зацифрувати те, що лежить у приватних колекціях та шухлядах на плівці. Зібрати книжки, які вже давно ніхто не перевидає. Зафіксувати події, які відбуваються вже, — немов би виправити помилку «Імпрез», від яких багато чого лишилось виключно в спогадах (скажімо, перформанс Прохаська та Моха ніде не зафіксований). Даруйте, та іноді наша редакція — трохи отой родич великої родини, який в нульових купив відеокамеру і знімає все: від висадження картоплі до сімейних застіль; а іноді — його діти чи онуки, які нарешті зібрались зацифрувати дідові VHS-касети.
Але лише архівування замало. Адже тих, хто утримується від розмови, не почують. Працюючи з голосами, які лишились непочутими або почутими недостатньо, стає дуже помітною небезпека мовчання: звернуть увагу на того, хто висловиться гучніше чи висловиться взагалі. Культурний процес визріває, нуртує і гартується в діалозі. Навіть якщо не всі одразу готові брати в цьому діалозі участь. Або якщо хтось комусь ставить неприємні питання. Або якщо хтось в процесі розмови змінює свою думку. Розмова, до якої не долучаються нові голоси, ризикує перетворитись на «застояну воду» замість потоку нових ідей, думок чи досвідів (а несприйняття «болота» не просто так виникає у франківськім мистецтві).
Фото: Олеся Саєнко
Ніхто й не казав, що будь-який діалог дається легко. Чи що будь-який стає успішним.
А втім, мовчання мене лякає більше. Мовчання призводить до втрат. А ми не можемо дозволити собі втратити більше, ніж час, історія та росіяни вже забрали у нас.
p.s.
Два роки тому легше було вигадати назву post impreza, ніж аргументувати і пояснити її. Відповідь на це питання несподівано віднаходиться у тексті Валерії Карпань про виставку франківського відеоарту, що відбулась у січні — лютому 2024 року в Одеському художньому музеї. Одна з робіт виставки — відеореенакмент (створений у 2023-му) втраченої роботи (1992-го).
«”Приходять і відходять” — назва п’єси-мініатюри Семюеля Бекета (…). Абсурдна п’єса Бекета, яка торкається теми неготовності суспільства зустрічатись з труднощами, стала матеріалом для фільмування у виконанні колективу Весели Найденової, Тараса Прохаська, Олега Гнатіва, Олени Рубановської, Андрія Федотова в 1990 році. На жаль, не всі, хто були присутні у втраченому відео, сьогодні живі. Плівку з відео, на якій ніби розігрувалась п’єса на стрісі дому Тараса Прохаська, було втрачено, проте у 2023 році, в часи повномасштабної війни, коли лихо і труднощі набирають катастрофічних масштабів, діалог відтворюють Весела Найденова, Тарас Прохасько й Олег Гнатів. Реконструкція художньої роботи та події дає можливість повторного присвоєння, а то й навіть виправлення твору. Відповідно
відтворювати художню роботу — не означає відновлювати, проте цей акт дає можливість кидати виклик минулому, таким чином історія перетворюється у постійному становленні, місці винаходу та оновлення».
Ця робота на дуже багатьох рівнях справляє враження франківського культурного процесу in a nutshell. Але головне ховається у визначенні та функції реенакменту.
Спершись на плечі тих, хто рішуче й капслоком вписав Івано-Франківськ в історію культури незалежності, post impreza водночас кидає виклик минулому, оновлюючи його.
Головне фото: Тарас Теліщак
