Нарприкінці листопада стало відомо, що новою очільницею артцентру на «Промприладі» стане Ксенія Малих. Раніше вона 9 років працювала в PinchukArtCentre, де була керівницею дослідницької платформи; курувала виставку «З України: сміливі мріяти» на Венеційській бієнале 2024 року та керувала проєктом «Падаюча тінь “Мрії” на сади Джардіні» для Національного павільйону на 58-й Венеційській бієнале у 2019 році. Ксенія також була членкинею експертної ради з питань сучасного мистецтва при Міністерстві культури України та працювала кураторкою візуальної програми арт-центру Closer.
Редакторка post impreza Ольга Перехрест поспілкувалась з Ксенією Малих невдовзі після публічного оголошення про нову роль (та переїзд до Івано-Франківська) про те, яким має стати новий артцентр і чи вплинуть на нього попередні досвіди мистецьких просторів на ревіталізованому заводі.
Яким був ваш шлях до цієї позиції — очолити артцентр на «Промприладі»?
Я пішла з інституції, в якій працювала 9 років, і це — відчуття кінця ери.
З «Промприладом» познайомилась 2 роки тому, коли Ілона Демченко (яка до мене вела переговори і розробляла ідею артцентру) відрекомендувала мене засновнику «Промприлад.Реновація» Юрію Филюку. Юра казав, що сім років чекав на момент, коли артцентр нарешті запустять. Тобто ідея артцентру була закладена вже давно. Власне, головний вхід на «Промприлад» вже зараз працює через артцентр. Це важливий для них смисловий пункт, і тому мене це зацікавило.
Дуже багато розмовляли протягом цих двох років, що це має бути. Зацікавив інноваційний момент, який є в ідеї «Промприладу», — пошуки нових форм існування. Маю на увазі не тільки контент (мистецтво — це завжди про пошук чогось нового), але й про систему фінансування; про те, як це — бути частиною екосистеми.
Ми з Ілоною почали розробляти концепцію. Це був процес збирання докупи всього, про що мріялося раніше, але було нереально втілити. Допоміг попередній досвід: раніше, до PinchukArtCentre, я шість років опікувалася галереєю в артцентрі Closer. Це була дуже DIY-на і спільнотна історія. Наприклад, до нас на відкриття виставки могли прийти о 23-й годині, бо знали, що в нас працюватиме бар і можна буде залишитись довше. Це теж було про створення спільноти там, де її не існувало. І про пошук нової форми співбуття: там бар «годував» галерею. Доволі проста форма фінансування, прозора й зрозуміла.
Потім я пішла працювати в PinchukArtCentre, тому що хотілось створити дослідницьку платформу «Історія мистецтва». Хотілось сконструювати систему, де постійно б працювали експерти, які аналізували б мистецькі процеси. Такий собі уявний омріяний підручник «Історія українського сучасного мистецтва».
Коли почала думати, що хотілося б зробити на «Промприладі», спало на думку поєднання DIY-ного клоузерівського духу з підходом «створити щось системне, що буде працювати постійно». Ці речі мене зачепили. Зрозуміла, тут можна це зробити.
Ми багато одне одного випробовували. З одного боку — я, з новими радикальними ідеями; з іншого — «Промприлад» — з очікуваннями, що артцентр має існувати самостійно і сам собою опікуватись. Два роки таких перемовин закінчились тим, що вирішила переїхати до Франківська і спробувати це втілити.
Спостерігаю за українськими інституціями, особливо після початку повномасштабного вторгнення, і розумію: потрібно щось нове. Ми вже навчились працювати по-різному, бачимо, як перебудувались державні інституції, як багато з’явилось сильних інституцій в плані децентралізації культури, як та ж «Асортиментна кімната». Ці всі форми вже відпрацьовані, та маю припущення, що можна спробувати винайти щось нове, що відповідатиме нашому часу. Це, скоріше, початок експерименту, ніж чіткий план. Просто хочу об’єднатися з азартом «Промприладу» придумувати і запускати нові за формою і змістом проєкти.
У «Промприладу» є тяглість спроб роботи з мистецькими просторами всередині себе (у 2017 за ініціативи Альони Каравай та Ані Потьомкіної на пілотному поверсі відкрилась «Асортиментна кімната», яка наступного переїхала звідти; згодом на цьому ж місці запрацювала галерея «Детектор» під кураторством Лілії Гоголь, яка закрилась у 2021 році — прим.ред.).
Ці спроби були з різними менеджер_ками та куратор_ками. Ці історії з різних причин завершилися. «Промприладу» ж все ще цікаво працювати з мистецтвом у своєму просторі. Чи бачите це для себе викликом? Те, що «Промприлад» вже мав історію з артпросторами, свідчить про їхню готовність шукати нові форми? Чи, може, вони просто хочуть зробити те саме, але щоб воно протривало довше?
Думаю, попередні досвіди свідчать, що інтерес до мистецтва є і він нікуди не зникає. Але зараз, мені здається, виник момент, коли артцентр збудований, і всі переговори почали тоді, коли було зрозуміло, що ось там закінчиться будівництво. Зараз цей простір існує в фізичному вимірі, гадаю, це теж великий фактор. Можливо, знаєте, як в житті: просто треба було зійтися в потрібний момент і в потрібному місці.
У мене є бажання спробувати свої сили і розумію, наскільки це великий виклик. Розумію, що попередні досвіди були невдалими, і це свідчить про пройдений шлях, що вже є якийсь досвід. Для мене це більше плюс, ніж тривога. Говорила про це з усіма учасницями [попередніх артпросторів], з якими змогла поспілкуватись.
Цей простір сам собою — виклик, але він уже зараз наповнюється. Хоча як артцентр ми ще не запустились, запросили і впустили на перший поверх організацію, яка працює з ветеранами, — «Ветераницивільні ПЕТРОС».
Бо ми заявляємо, що працюємо зі спільнотами. Це наша головна цінність. Для порівняння, в PinchukArtCentre головна цінність — це якість.
Праву половину артцентру зараз займає організація «Поле», яка теж об’єднує навколо себе різні спільноти.
Ці речі виникають природно. Таким чином, перший час артцентр буде місцем для різних ініціатив, поки не доростемо, щоб заповнити повністю цей простір. Немає плану великого відкриття чи великої виставки на три поверхи. У мене навіть придумана виставка зараз — одна. Намагаюся проникнутися містом і спробувати поєднатися з більшою кількістю людей, щоб зрозуміти, що тут потрібно.
Чи правильно розумію, що зараз для вас артцентр — це не тільки й не стільки простір для артпроєктів, але й місце, яким можна поділитися з іншими?
Так, і єдиною рамкою для цього є мистецька компонента. Наприклад, як Ярема Стецик багато часу проводить з «Ветераницивільні ПЕТРОС», і «Поле» — це про створення чогось.
Моя головна мрія — це місце, куди художник або художниця можуть приїхати і створити свою роботу з майстрами. Не так, як це зазвичай працює у великих інституціях, коли художник — це підрядник і це суто сервіс, а щоб була атмосфера співтворення. Принаймні перші пару років це буде дуже живий простір, який пробуватиме різне і намагатиметься бути більш відкритим.
Це дуже перегукується з тим, як Франківськ іноді описують «містом-резиденцією», містом, в яке люди приїжджають, набувають досвіду, перебувають якийсь час — і потім їдуть. Це робить Франківськ складним містом для роботи з мистецтвом.
«Промприлад» — це трохи локація-острів, що вирізняється посеред міста. Чи думали для себе, чи визначали це в планах роботи інституції: для кого працюєте насамперед? Чи працюєте для міста, і шукаєте тих, з ким можете працювати? Чи працюєте на перше враження від міста для людей, які приїжджають і потім звідти поїдуть?
Це буде для всіх, тому що це — прохідне місце. Переконана, для артцентру дуже важливо бути локацією, в яку можна потрапити випадково. Це про демократизацію мистецтва. Хочеться зруйнувати цей [мистецький] храм, десакралізувати цю річ.
Звісно, в пріоритеті для нас — франківська спільнота. Співпрацюватимемо з усіма, з ким зможемо. Будемо вкладатись в те, щоб вирощувати й підтримувати тих, хто хоче займатися франківською культурою. Але не обмежуватимемось на цьому, а будемо масштабуватися до країни, тому що перша думка, яка у мене виникла: «В Україні потрібна ще одна інституція». Розуміємо, треба набагато більше, але ця ціль теж є — стати сталою, сильною інституцією в Україні.
Але спершу, звісно, треба працювати з тими, хто є у Франківську. Можливо, створити в майбутньому ситуацію, в якій люди не захочуть звідси їхати, а залишатимуться працювати з культурним продуктом. Розуміємо, що це час і постійні інвестиції, але є такий план.
Чи для себе визначаєте, з яким самим мистецтвом будете працювати?
Працюватимемо з сучасним мистецтвом, і тут немає розділення на типи і види. Важливо, щоб форма відповідала ідеї, щоб була точність, яка відповідає потребі, що зараз є. І це потреба в мисленнєвому процесі, у взаємодії через мистецтво, в інструментах мистецтва, які можуть працювати на спільноти та діалог.
Зараз багато досліджують, як мистецтво може впливати на неочікувані сфери. Катя Тарабукіна з організації «Віче» в Берліні робила конференцію, де була програма стипендії для художниць (в ній брали участь франківські мисткнині та кураторки Аня Потьомкіна та Олеся Саєнко). Темою конференції була Trust and Justice, про пропаганду та інформаційні маніпуляції. Ідея полягала в тому, щоб запросити художників та художниць як стипендіатів і дати їм час дослідити цю тему. Це була стипендія саме на дослідження, а не виробництво робіт. Виставка, яка народилась з цього, з одного боку, можна подумати, що була інструменталізована конференцією, але з іншого — це інструмент «розхитування» академічної оптики.
Дякую, що згадали, що ви вже знайомі, наприклад, з Анею Потьомкіною та Олесею Саєнко. Чи ви, можливо, перетиналися, працювали з франківськими митцями на своїх попередніх проєктах? Або, можливо, знаєте когось, з ким би хотіли попрацювати найближчим часом вже в новій ролі?
Мабуть, перший художник з Франківська, з яким познайомилася, це Євген Самборський. Ми з ним працювали й у складі «Відкритої групи», і робили його неймовірну персональну виставку в Closer, коли він взяв весь свій живопис і збудував з нього лабіринт.
Якщо говорити про митців з регіону, то багато працювала з Яремою Малащуком та Романом Хімеєм. У них є робота, народжена на «Промприладі», — «Як це зроблено». Вони створили її, коли завод ще працював, але вже був пілотний поверх «Промприлад.Реновація». Це був важливий історичний момент переходу: як креативний клас заміняє робочий. Це важлива робота для артцентру, вона розкриває багато критичного потенціалу, зокрема щодо етичності ревіталізації. Рома та Ярема зафіксували момент, який більше ніде не зафіксований. Хочеться розкрити цю роботу більше, закликати до розмови архітекторів та урбаністів. Можливо, це й буде перша виставка.
У коментарі «Суспільному» ви казали, що плануєте досліджувати історію заводу та міста. Чи маєте намір взаємодіяти з Metalab та їхніми напрацюваннями? Чи це буде продовження їхньої роботи, чи оберете інший фокус?
Звісно, все, що робилося до нас, буде продовжено, просто іншими способами. Осмислювати щось можна нескінченно. Дуже вдячна, що збережено багато чого, що стосується заводу: є артефакти, вони описані та осмислені.
Перескочити цей етап не вийде, треба осмислити все, що там було. І, звісно, включити те, що робили і роблять колеги. На Metalab в мене великі плани, вони втілювали чимало дуже класних мистецьких проєктів і резиденцій, хоча це не основний їхній напрям роботи. Сподіваюсь, будемо підсилювати одне одного.
Якщо йдеться про створення інституції, в якій ролі себе бачите більше: менеджерки чи кураторки?
Бачу себе як програмну директорку, тобто людину, яка буде відповідати і за стратегію, і за контент. А вже далі мрію про команду кураторів. Вся команда має бути пов’язана з контентом та процесами. Не хочу робити розділення на менеджерів чи технічних директорів, які щось роблять, але не мають права або не мають доступу до контенту; і тих, хто виробляє контент. Це все буде разом, це одна каструлька, де все буде варитися. Хочу, щоб всі були on the same page. Щоб всі могли впливати на те, що відбувається. А моя роль — лідерки, щоб втілювати нашу місію, скеровувати по контенту, відчувати, що потрібно, і реалізовувати це. Звісно, маю великий менеджерський досвід й управління командою, можу робити великі таблички в Excel, але спробую побудувати так, щоб більше мати змогу займатися контентом.
Чи є різниця, як говорити про мистецтво у дуже тиловому місті, як Івано-Франківськ, і теж тиловому, але з більшим рівнем небезпеки, як Київ?
Мистецтво може стати цією мовою, що здатна пояснити, як ми можемо один з одним спілкуватися і розуміти один одного. Знаємо, що зараз є велика проблема з українцями і українками за кордоном. Вони відчувають провину; ми відчуваємо, що вони нас не розуміють. Так само між містами таке є: у Києві небезпечніше, ніж у Франківську, в Харкові небезпечніше, ніж в Києві. Якраз мистецтво може стати порталом. Бо мистецтво може на різних чуттєвих рівнях передавати ці відмінності або показувати, як можна почуватись у Харкові, в Києві чи у Франківську.
Тим більше від мистецтва ніколи ніхто не очікує чогось конкретного. Є завжди простір для того, що воно може здивувати. Якраз цей простір, гадаю, треба використовувати, щоб спробувати порозумітися.
Якою б ви бачили ідеальну картину, де ви та артцентр мали б бути через рік-два?
Давайте через два?
Хочу, щоб це було кілька сталих програм. Наприклад, програма, яка підтримує молодих культурних діячів та діячок, дає їм навчання, підтримку, розвиток. Хочу створити можливість для художниць та художників втілювати свої роботи. Щоб у них була змога приїхати сюди, зрозуміти матеріал, процес, або й придумати тут роботу, — і не чекати фінансування від великої інституції. Щоб це була опція приїхати, зробити свою роботу, і потім бути її повноправним власником чи власницею, показувати її де завгодно. І, звісно, простір для виставок, який має регулярну програму, три-чотири виставки на рік, які мають і запрошених кураторів, і якась одна з них — створена командою.
Чітко вимальовуються конкретні напрямки роботи, але чи в кожному з цих напрямків має якось впровадитися інноваційність, про яку ви згадували на початку? Чи бачите якийсь з цих напрямків інноваційним? Як у такому разі тлумачите інноваційність цього центру?
Хочу все пробувати робити інакше.
Ми розуміємо, що в Україні працює, що не працює, є досвід. Я вже навчала кураторів, робила студентські програми, де ми навчали арткритиків, менеджерів. Це все є, це було. Але ставлю задачу придумати те, що буде працювати інакше. Наприклад, зараз немає безплатної школи культурних практик. Є тільки комерційні проєкти. Виші не буду навіть згадувати. Треба робити безплатну програму, відбір учасників та учасниць, в ідеалі — зі стипендією.
Щодо інших інноваційних ідей, поки буду зберігати інтригу.
З виставками теж є ще що придумувати. Треба переосмислювати роль кураторів. Зараз відбуваються зміни, як робляться виставки: 10 років тому були зовсім інші підходи. Виставок стає більше, вони стають більш різноманітними. І це добре. Це значить, що є простір для інновацій.
Може, це тому, що вже 15 років займаюсь мистецтвом, і мені просто хочеться чогось нового. Але вважаю, час зараз дуже швидко змінюється, і тому інституції теж мають бути швидкими. У нас немає часу перелаштовуватися. Нам треба вже зараз робити класні штуки.
Якою бачите роль артцентру на «Промприладі» — як умовно незалежну інституцію чи частиною екосистеми, що орієнтована на інвесторів? Тому що «Промприлад» — проєкт, що дуже орієнтований на інвесторів і інвестиції, це дуже бізнес-орієнтована історія, і це одна з причин невдачі з попередніми досвідами артпроєктів. Як для себе це бачите?
Це буде абсолютно незалежна структура, і ми зараз вже реєструємо окрему юридичну особу, в якій я буду засновницею.
Фундація «Промприладу» зараз нас підтримує і, сподіваюсь, буде підтримувати принаймні перші роки, поки станемо на ноги. Домовились і це задекларовано, що у нас буде діяти принцип, як це в журналістиці називається, редакційної політики. Ніхто не може вплинути на те, що робитимемо по контенту. Ми визначили для себе підходи, як взагалі працюватимемо, як будемо комунікувати. Ми це все обговорили і затвердили візію. Але далі по контенту не буде жодної змоги впливати на те, що ми робимо.
Звісно, мені було б абсолютно нецікаво, якби було інакше. Це для мене принциповий момент. Чого б я тоді пішла з PinchukArtCentre?
Це — контентно незалежний артцентр, який підтриманий «Промприладом» і, звісно, фундацією, без яких ми б не змогли просто стартанути, бо це і простір, й інституційна підтримка, і фінансова.
Але це тягне за собою наступне питання. Чи взагалі можлива незалежність інституцій, особливо культурних, коли вони не мають фінансової незалежності?
Ця незалежність повністю залежить від волі людей, які цим керують. У моєму разі незалежність буде гарантована мною і моєю командою. Усвідомлюємо, як це працює з грантами, наприклад: є адженда, певні цілі та задачі, і насправді нікого не цікавить, що саме робите в культурі, але цікавить, що робите з демократією. Це завжди залежатиме від тієї людини чи людей, які ухвалюють рішення щодо контенту. Це і є єдина гарантія незалежності.
Звісно, немає ніякої форми незалежної інституції. Державні інституції залежать від держави, приватні — від власників, інституції, які переважно живуть на гранти, залежать від чинної адженди. Ми всі це розуміємо. Повної незалежності бути не може. Це пошуки того, де можна зійтись: хочемо щось робити, а десь є ресурси. Ми йдемо туди. Думаю, що так все і має працювати.
Головне фото: Jam Factory Art Center/Назар Пархомик
