Продовжуємо публікацію розмови Тараса Малого з письменником і видавцем Романом Малиновським.
Першу частину інтервʼю можна прочитати тут, а другу — тут.
Частина третя: Знайти і заповнити білі плями. Літературна інтуїція Залужного і безкомпромісність головного редактора. Перечитування як необхідна практика
Т.М.: А коли ви з партнерами побачили, що фінансова модель видавництва запрацювала стабільно — що книжки почали приносити прибуток? Чи аналізували, які саме рішення або події стали переломним моментом?
Р.М.: Думаю, значні зміни відбулися вже після початку повномасштабного вторгнення. Попри великі виклики для книгодруку, попит на книжки зріс.
А з початку 2025 року наша команда збільшилася: до видавництва долучилися люди, які розуміють, що потрібно, аби фінансова модель працювала. Якщо до кінця цього року видамо критичну кількість запланованих книжок, а на початку наступного — решту анонсованих, то до Книжкового Арсеналу 2026 ми дістанемося із фінансовою подушкою, яка дозволить розширювати лінійку видань.
Т.М.: Тобто ви все ще в процесі. Спростуй, якщо це тільки балачки: автобіографічна книжка Валерія Залужного «Моя війна» стала добрим фінансовим імпульсом для видавництва. Не знаю наскільки це відповідає дійсності, але ажіотаж довкола неї був справді відчутним.
Р.М.: Як у кожній легенді, частина з цього — правда, а частина — вигадка. Справді був величезний інформаційний бум. Він не стабільний, оскільки пан Валерій, зайнятий дипломатичною роботою, не має можливості промотувати книжку (до сьогодні не відбулося жодної презентації). Він не дав жодного інтерв’ю, повʼязаного із книжкою. Це впливає на неї, як на комерційний продукт. Не тому, що йому байдуже, а тому, що мусить чітко вивіряти свої дії.
Тому ні, зростання видавництва повʼязане не з цією книжкою. Воно відбувається передусім завдяки Астуріасу, Сарамаґу, Воннеґуту, Кортасару, Чендлеру та всім іншим письменникам, яких ми видаємо.
Т.М.: Окрім перекладної літератури, ви видавали книжки Олега Криштопи та Валерія Залужного. Чи думали про створення імпринту для таких проєктів? І як обираєте авторів для співпраці у цьому форматі?
Р.М.: Це було рішення пана Валерія, його інтерес. Він бачив наші книжки, вони йому сподобалися, і тому серед інших видавництв обрав нас. Очевидно, що «Моя війна» не відповідає профілю «Вавилонської бібліотеки», але ідея видати цю книжку всім нам сподобалася.
Історія, що подана в ній, специфічна й багатогранна. Коли я читав рукопис, то бачив, що пише літературний аматор — людина без досвіду, зате з дивовижною літературною інтуїцією.
Наприклад, епізод про смерть Брежнєва: «Залужний, не крутись, Брежнєв помер» — дуже смішний, я сміявся вголос, коли вперше читав і досі сміюся, коли згадую.
Або епізод вступу у військове училище, коли внутрішній ритм оповіді римується зі здачею нормативу — читаючи, фізично відчуваєш, як йому бракує повітря, поки він біжить. Це добра література. Якби Валерій Залужний колись вирішив стати не військовим, а письменником, то він безперечно став би хорошим, бо володіє тонкою літературною інтуїцією.
Т.М.: Нещодавно я познайомився з письменником і ветераном Богданом Коломійчуком. Він нагадав мені про Гашека і «Пригоди бравого вояка Швейка». Уявімо: український автор пише роман рівня Швейка й пропонує його тобі. А ви вже видали Залужного — двері наче відчинені. Ти читаєш рукопис і бачиш потенціал. Хотів би, щоб такий роман з’явився у «Вавилонській бібліотеці»?
Р.М.: Моя відповідь категорична: ні, я не хотів би бути видавцем такого рукопису. Існують видавництва, які профільно працюють з українською літературою, з такими рукописами до них.
Наш профіль — перекладна література. З книжками Валерія Залужного і Олег Криштопи, які ми в команді називаємо спецпроєктами, було по-особливому.
Коли ми дізналися, що пан Валерій хоче видати книжку в нас, не могли це проіґнорувати — через глибоку повагу до того, що він для нас всіх зробив на початку повномасштабного вторгнення. Я не міг відмовити цій людині прочитати її рукопис. А рукопис виявився добрим, і читав я його з великою цікавістю.
Ідею видати роман Олега Криштопа «Радіо “Афродіта”» — про радіо УПА, запропонували мої партнери по бізнесу, адвокатське об’єднання «MORIS». Це вже не вперше, колись вони ж запропонували видати його документальний роман «Братство». Зважаючи на важливість теми розкритої в «Радіо “Афродіті”», я нічого не мав проти.
Але це радше винятки. Як я вже казав, ми їх називаємо спецпроєктами. За нашими спостереженнями, вони майже не перетинаються з основною аудиторією видавництва: ті читачі, що приходять по книжку Залужного, рідко беруть Астуріаса. Якийсь відсоток додає до кошика Геллера чи Воннеґута, які теж пишуть про воєнні дії, травму й присутність фактору війни всередині суспільного життя.
Т.М.: Тобто, спецпроєкти дозволяють вам знаходити нову аудиторію й певний час із нею працювати. Гаразд, тоді питання, яке, швидше за все, не увійде в публікацію, але я його поставлю: якби Артем Чех прийшов до тебе з пропозицією видати його новий роман?
Р.М.: Я б сів з Артемом і сказав: «Артеме, у тебе є чудове видавництво «Meridian Czernowitz». Слава (Померанцев) зробить це в сто разів краще, ніж я». І не тільки з Артемом, якби Сергій Жадан прийшов і захотів видати свій новий роман у «Вавилонській бібліотеці», я б теж переконував його зробити це у Meridian.
Т.М.: Ти справді безкомпромісний.
Р.М.: Абсолютно. Кожному своє. Мені подобається працювати з письменниками, з якими я не можу перетнутися особисто. Я видаю авторів, яких, попри різність культур, добре відчуваю, з якими поділяю світобачення, естетику чи ідейний набір тем. Без сумніву, таких авторів значно більше, ніж складає наш видавничий портфель, але, на щастя, їх видають інші: Пер Лаґерквіст, Ольга Токарчук, Умберто Еко і багато інших.
Т.М.: Які актуальні зміни у видавничому процесі ти б відзначив? Звісно, повномасштабне вторгнення впливає на все, але, можливо, ти бачиш і неочевидні тенденції.
Р.М.: Передусім — робота книгарень. Вони стали активними гравцями й забрали на себе велику частину дистрибуції. Все неймовірно: і скільки їх з’явилося, і як вони працюють з видавництвами та клієнтами, які знаходять рішення для продажів. Це допомагає нам усім. Без сумніву, продажі через наш сайт дають більшу маржу, але ми щиро радіємо, коли великі тиражі продаються в книгарнях, бо вони вміють знайти підходи й правильну комунікацію.
Ми теж активно співпрацюємо з ними. Наприклад, кілька тижнів тому я завершив серію тренінґів для мережевих та інді-книгарень: для працівників і консультантів. Ми говорили про книжки «Вавилонської бібліотеки»: як їх краще продавати, на чому робити акценти, про що розповідати — про автора, про текст. Це інструменти, якими вони можуть користуватися, коли працюють із клієнтами.
Т.М.: Помітив, що ви вже повністю відійшли від практики передпродажів. Що вплинуло на таке рішення?
Р.М.: Ми багато говорили про це з Олексієм Єринчаком, засновником мережі книгарень «Сенс». Він пояснив: система передзамовлень шкодить книгарням і обмежує їх. Наприклад, книгарні отримують «Механічне піаніно» і в них виникають якісь блискавичні ідеї, як просунути книжку, продати вдесятеро більше примірників, ніж вона в середньому продається за передзамовленням.
Т.М.: Наприклад, поставити в книгарні на Хрещатику старе механічне піаніно й обіграти це з книжкою?
Р.М.: Так, щось в такому дусі. І вони вільні у цьому креативі. А коли ми робимо передпродаж, то книжка потрапляє до книгарень значно пізніше — іноді через три-чотири місяці. Коли вона вже з’являється там, інформаційний пік давно минув. Урешті, я погодився з Олексієм: відмова від передзамовлень — необхідне рішення.
Є й інші перешкоди. Раніше цикл друку був коротким: здав макет — і через місяць отримав тираж. Тепер друкарня може обіцяти місяць, а віддати через три: через обстріли, кадрові проблеми. Це стало звичною реальністю.
Замість передпродажів ми почали додавати бонуси: до кількох книжок друкуємо поштівки з ілюстраціями, які не увійшли у видання. Їх отримують ті, хто замовляє книжку напряму з нашого сайту. Така листівка стає подарунком постійним клієнтам.
Т.М.: Це допомагає зберігати зв’язок із вашою аудиторією?
Р.М.: Сподіваюсь на це. Листівки — це елемент гри. Усе, що я розповідаю про взаємодію з книгарнями, теж має цей ігровий вимір.
Що ще змінилося? Популяризація читання книжковими клубами. Вони працюють так, як мали б працювати уроки літератури в мої шкільні роки: не рух за методичкою «що хотів сказати автор», а реальне обговорення текстів, аналіз персонажів, контекстів, численні інтерпретації. Мені видається, що це розвиває увесь ринок.
Тут додам ремарку, на якій мені залежить: ми всі в одному човні, працюємо на спільну справу — збільшення кількості читачів, формування традиції щоденного читання.
Уяви: у 30-мільйонної нації є оця дуже міська традиція проводити вечори або ранки з книжкою. Читання як необхідність, як ритуал у будь-якому віці й серед усіх соціальних груп. Якими тоді будуть тиражі? Ось що таке культура читання.
В такій ситуації не бачу сенсу говорити про конкуренцію на ринку. Нових книжок мають вийти ще мільйони. Для всіх буде місце, для всіх буде прибуток і свобода робити те, у що віриш. Забагато книжок не буває, буває замало читачів.І зрештою, читання — це те, що об’єднує. Погодься, яка спокуслива думка: ти прочитав «Дон Кіхота» й у цей момент приєднався до мільйонів людей, які читали його протягом останніх чотирьох століть. Яке неймовірне відчуття причетності до величезної спільноти. І як змінюється, як вибудовується комунікація: спілкуються двоє людей, використовуючи образи з роману вони можуть порозумітися між собою, навіть коли говорять не про Дон Кіхота чи Сервантеса, а про якісь інші речі.
Т.М.: Я б хотів, щоб подібні маркери спільного досвіду стосувалися «Майстра корабля» Юрія Яновського чи «Камінного господаря» Лесі Українки. Це був би сигнал, що наша культура стійка й цікава світові.
Але повернуся до клубів. Нещодавно наша спільнота читала роман «Маїсові люди» Астуріаса. Це дало можливість кілька тижнів прожити всередині історії та культури майя, заглибитися в контексти Ґватемали, яка для мене раніше асоціювалася хіба з кавою.
Минув рік після читання «Катананхе», але досі, коли хтось у текстах натрапляє на згадку про оленя, то ділиться цим у чаті спільноти.
Р.М.: Саме так — ви створюєте спільну систему образів, якими користуєтеся.
Т.М.: Одне питання, яке ми зачепили під час обговорення, але відповісти на нього можеш тільки ти. Коли читаєш Астуріаса в українському перекладі, одразу відчувається брак контексту, відсутність ключів до цієї культури. Я пам’ятаю, що в тебе була ідея додавати до таких книжок нобелівські промови чи передмови наших літературознавців — скажімо, Анастасії Євдокимової чи Богдани Романцової. Зрозуміло, це здорожчало би видання. Але чому ви зараз цього не робите?
Р.М.: Сарамаґо, Астуріас, Кутзее — багато наших авторів справді потребують контексту, оскільки ми працюємо високою полицею, з корпусом нобелівських лауреатів (моя улюблена премія, якій я безмежно довіряю).
Справді, ми планували почати цю практику з Ґолдінґа — його роману «Спадкоємці» — додати у книжку нобелівську промову, пресреліз комітету, навіть банкетну промову. Але зʼясували, що для цього потрібно отримати офіційний дозвіл Шведської академії. На жаль, на всі мої запити відповіді так і не надійшло.
Тому ми йдемо іншим шляхом: пропонуємо перекладачам писати післямови чи передмови. Щоправда далеко не всі готові до цього: хтось не має досвіду чи просто не відчуває потреби щось додавати. Тому такі тексти з’являються ситуативно. Те саме — з художниками: якщо вони хочуть додати якийсь авторський текст до візуального супроводу, ми охоче погоджуємося.
Мені подобається ідея передмов і післямов, я завжди з насолодою читаю їх у книжках. Але щоб робити це системно, потрібен ресурс, якого мені не вистачає. Ми пробували робити це ситуативно, наприклад, Гаська Шиян написала передмову до «Сніданку з Борджіа» Ді-Бі-Сі П’єра, бо саме вона привела цього автора в український простір, вперше переклала українською, і мені це видавалося логічним. Але не у всіх книжках я бачу такі логічні звʼязки, щоб замовляти для них додаткові тексти.
Натомість, додатковий контекст, який стосується наших авторів і їхніх творів, ми пропонуємо у наших соцмережах. Працюємо з цим ретельно: наприклад, коли видавали «Історію облоги Лісабона», замовили копірайтерці підготувати цілий корпус текстів — близько 30–40 публікацій. Валерія, яка цим займалася, збирала інформацію про життєвий шлях письменника, історію написання роману, теми, над якими працював Сарамаґо. Опрацьовувала рецензії різними мовами, перекладала цікаві факти українською. Ми поступово публікували цей матеріал, і я сам багато дізнавався з цих текстів. В цьому бачу функцію соцмереж, яка виходить далеко за межі комерційної — вони стають супроводом до книжки.
Т.М.: У контексті видавництва ти згадав, що є індивідуалістом. Але ми говоримо про ідею, що мільйони людей можуть читати один і той самий текст, бачити ті самі образи й відчувати спільну залученість у культуру. Це думка про тексти, які об’єднують, формують канон і створюють відчуття спільного в суспільстві.
У нас, наприклад, такою може бути «Лісова пісня» Лесі Українки. Завдяки шкільній програмі й кінематографу цей текст став частиною навіть масової культури. І справді круто усвідомлювати, що люди поруч із тобою теж читали «Лісову пісню» і що на рівні символу сопілки вам одразу зрозуміло, про що йдеться.
Але ця ідея спільного досвіду розходиться з часом, у якому ми живемо. Бо останні два десятиліття домінантним відчувається рух в бік індивідуалізму: «створюй власний бренд», «досягай успіху». Я трохи іронізую, але ти розумієш, про що йдеться.
То чи може література сьогодні бути об’єднавчим фактором? Чому ти віриш у цю ідею?
Р.М.: Так, ми можемо читати одні й ті самі тексти, але дивитися на світ по-різному. Це теж важливо: література може бути джерелом спільного, а може спричинитися до суперечки. У будь-якому випадку ми лишаємося в одному полі. Комусь подобається «Катананхе», хтось цей текст не розуміє, але ми маємо спільну систему образів. Література дає свободу: бути різними, але мати символи, які нас пов’язують.
Т.М.: Ти згадав про «Серцедер» Бориса Віана. Я читав його у двадцять із чимось років — завдяки тому, що ти його видав. Потім ми мали кілька подій у Львові та Франківську, пов’язаних із Віаном. І зараз, слухаючи тебе, ловлю себе на думці: хочу перечитати «Серцедера». Бо це вже інший час, і читатиме його зовсім інша людина.
Ольга Токарчук у своєму есеї пише про практику перечитування — повертатися до книжок раз на 8–10 років. Вона описує, як по-новому читала «Зачаровану гору»: перший, другий, третій, четвертий раз — і щоразу відкривала нові грані тексту. А зрештою написала «Емпусіон», який фактично є іншою версією «Зачарованої гори», але з іронією та викриттям мізогінії, якою грішили багато іменитих авторів. Мені здається, ця її інтерпретація значно сильніша за Маннову.
А чому ти повертаєшся до текстів? Що для тебе важливе в цьому акті перечитування?
Р.М.: Думаю, ми всі постійно шукаємо: своїх людей, місця, спосіб життя, ідеї, які нам відгукнуться. Шукаємо підтвердження цим ідеям. Іноді знаходимо й залишаємо назавжди, іноді ні. Це стосується всього, і книжок також.
Щоразу, коли беру нову книжку, я думаю: чи стане вона тією, до якої захочу повернутися? Моє читацьке життя — це пошук книжок, до яких хотітиметься. Їх стає все більше, а часу — менше. Можливо, настане мить, коли нових книжок не читатиму, а лише перечитуватиму? Але це думка відчайдушна, простір для нового все одно залишатиму.
У кожному перечитуванні знаходжу щось нове. Іноді це дрібниці, іноді — глобальні ідеї, які відкриваються разом із життєвим досвідом. Я пам’ятаю свої три прочитання «Ста років самотності» Маркеса: до війни, після 2014-го і після 2022-го. Це три різні тексти.
Для мене читання — ще й пошук співрозмовника. Цього року я відкрив для себе Анджея Бобковського. Його «Війна і спокій. Французький щоденник 1940–1944» — одна з найважливіших книжок за багато років. Я повертатимуся до неї, доки матиму зір і пам’ять. Все одно якісь нюанси забуваються, так влаштована пам’ять. А перечитування схоже на те, як щороку куштуєш яблуко з родинного саду: смак знайомий, але кожного разу відкривається наново. Те саме і з перечитуванням книжок.
Т.М.: Цікаво, що три роки тому, коли я записував розмову для post impreza про видавництво «П’яний корабель», Мірек із Христею теж згадували Бобковського. Минуло стільки часу — і от у розмові з тобою знову звучить його ім’я.
Але зараз, коли ти використав це порівняння з домашнім садом, чи не говоримо ми про мадленку Пруста?
Р.М.: Точно, це прустівська мадленка. Найчастіше я повертаюся до книжок влітку, коли й тип уваги в мене гостріший. Меланхолія з ностальгією тоді розгортаються на повну. Я страшенно залежний від запахів — вони щоразу повертають мене в певні стани й періоди. А літо, наповнене запахами більше, ніж холодні пори року, дозволяє примножувати досвіди перечитування у кілька разів.
Мені здається, що перечитування мало б бути загальнолюдським досвідом. Мені шкода і сумно за тих, хто говорить: «Я не перечитую, бо треба ж знаходити час для нового». Подивімося правді в очі — усіх книжок ми все одно не прочитаємо.
А повертаючись до знайомого тексту, отримуєш зовсім інший рівень досвіду, неможливий з новою книжкою. Може, ті, хто не хоче перечитувати, просто ще не знайшли книжку, до якої прагнеться повернутися?
Т.М.: Знаєш, наша розмова триває вже кілька годин, але насправді — не переривається вже десяток років. Сьогодні ми просто відкриваємо її публічно, залучаючи читачів. Але матиму прикінцеве питання: чи література досі здатна тебе дивувати?
Р.М.: Інколи — так само сильно, як у сімнадцять, коли дивувало буквально все. Зараз менше, бо я вже багато знаю, багато прочитав. Автори, яких обожнював тоді, сьогодні вже не промовляють до мене. Наприклад, Стівен Кінґ — великий майстер, неймовірно технічний, але я вже знаю, що він зробить на наступній сторінці, і це, бляха, нудно.
Але в цього є й інша сторона: коли відкриваю нового автора і мені трапляється «щось особливе», від цього мить стає ще п’янкішою.
Коли вперше прочитав Шервуда Андерсона, було так, ніби затамував подих на цілий тиждень. Його «Вайнсбурґ, Огайо» — щось несамовите. Я бачив це у Стейнбека, Фолкнера, навіть у Бредбері, які взорувалися на нього, але ніхто не був настільки «базовим», настільки оголеним у своїй прозі. І ця магія спрацьовувала на кожній сторінці: читаєш оповідання й уже знаєш, що кінець принесе катарсис. Подібне відчуття я мав лише з Борхесом. Він міг створити магію на чотирьох сторінках, а я навіть не розумів, у який момент це сталося. Але читав — і точно знав: сталося. І от цьогорічне велике відкриття — Анджей Бобковський.
Іноді захоплення приходить через переклад: минулого року я прочитав «Світила» Елінор Каттон у перекладі Володимира Панченка й відразу зрозумів: хочу з ним працювати. Пластика його мови неймовірна — як він будує фрази, як підбирає слова. Не віддав би йому сучасного автора, але письменники початку ХХ століття — Шервуд Андерсон чи Натанаель Вест — ідеально йому пасують. Переклади вже готові. І те, що він зробив із цими текстами, феноменально.
Тому так, література досі мене дивує. Я читаю нові книжки саме для цього — щоб знайти оте диво, щоб зустріти автора, до якого захочу повертатися. Це не виклик і не зухвалий заклик. Це радше прохання: «Будь ласка, здивуй мене».
Т.М.: Так, гаразд, поставлю ще одне питання. Коли ми приїхали, дізналися, що в тебе гостювало чимало художників, із якими ви співпрацюєте у видавництві. Ви щоразу змінюєте команду ілюстраторів і перекладачів, яка працює над конкретною книжкою. Мені здається, це вагома особливість «Вавилонської бібліотеки». Водночас такий формат створює значно більше фінансове навантаження, ніж якби ви працювали з постійним складом. Чому ви й далі дотримуєтеся саме цього підходу?
Р.М.: Це цікаво і водночас також є елементом гри. Мені страшно стати на рейки й звести все до механічних рухів. Я розумію, чому видавництва роблять серійні видання: не через те, що людям подобається бачити однакові книжки на полицях, а тому що це простіше. Є сталий макет — і ти лише вставляєш у нього текст, працюєш у звичній канві. Це заощаджує час і гроші.
Ми ж вигадуємо собі більше роботи: як зробити так, щоб було цікаво? Щоб був виклик, пошук, нові інтонації? Це як музичний гурт, який записує новий альбом: ви вже зіграні, але все одно шукаєте щось нове.
Насправді, наші команди здебільшого ті самі. Ми працюємо з пулом перекладачів і художників, який може змінюватися, але кожен привносить нове звучання. Наприклад, дуже цікаво працювати над Воннеґутом із різними перекладачами й художниками — завжди народжується щось інше.
Т.М.: Але робота Віталіка Греха над «Механічним піаніно» — моя улюблена.
Р.М.: Так. А Володя і Марія Гавриші зробили б її по-своєму, як і Сергій Радкевич або Саша Пес. Маємо нескінченну кількість інтерпретацій на етапі вибору художника. Моя робота, як головного редактора — обрати і пройти з художником цей шлях. Діалог в цьому процесі ключовий: ми завжди обговорюємо візуальну частину, бо це постійний пошук і узгодження.
Звісно, треба зважати і на комерційну сторону: зробити книжку привабливою для читачів, але зберегти авторський стиль художника й концептуальну цілісність. Все це неймовірно цікаво, все це гра, в яку хочеться грати. Як тільки вона стане механікою — я це точно покину, бо мені не цікава одноманітність.
Навіть у серії романів Реймонда Чендлера, над якою працюємо із Сашею Псом, залишаємо величезний простір для пошуку (попри серійність). Ми виставляємо певні рамки, але всередині них граємо: яким буде місто на обкладинці «Високого вікна»? Що зобразити на «Жінці в озері»? Який обрати колір? Точно буде металізований пантон, але який саме метал і чому саме він? Який елемент стане ключовим? Я зараз розповідаю це і буквально відчуваю мурашки по шкірі — настільки цікаво бути в цьому процесі.
Фото: Ірина Цильке
