У другу неділю травня в Україні відзначають День матері. Останнім часом все більше говорять не тільки про радість бути мамою та ідеалізацію образу матері, а й про доглядову працю, труднощі й проблеми, які виникають в різні періоди материнства.
Ольга Кукула-Новак поспілкувалась з чотирма мисткинями про їхній досвід проживання материнства, чи вдається поєднувати догляд за дітьми з творчістю та які відкриття очікували їх на цьому шляху.
Дарка Сорока, має сина Луку, 13 років
Народилася у Києві в 1985 році. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну була змушена разом із сім’єю переїхати на захід країни. Наразі живе та працює в Коломиї. Навчалась у Київському національному університеті будівництва і архітектури. З 2023 року навчається у Школі сучасного мистецтва від «Асортиментної кімнати».
Мистецькі дослідження зосереджені на темах пам’яті, втрати та впливу війни, які розкриваються через інсталяції, знайдені об’єкти та медіаарт. Працює з лендартом, міфологією та тим, що зникає, поєднуючи екологічні та феміністичні перспективи. Практика повʼязана з ідентичністю, переселенням і культурною памʼяттю, відображає як колективний досвід війни, так і особистий досвід вимушеного переїзду.
Після початку повномасштабної війни я опинилася в Коломиї та пішла на Школу сучасного мистецтві фра фра фра від «Асортиментної кімнати». Тут почався наступний етап моєї практики. До цього вона була більш зосереджена на візуальному мистецтві, графіці та ілюстрації. Також додавалося щось на зразок мультидисциплінарного дизайну й урбаністики. А в школі я на це поглянула іншими очима і зосередилася на сучасному мистецтві, ширше відкрила свою рамку. Моя практика зараз відображає те, що відбувається зі мною, феміністична оптика також присутня. Зараз медіум не важливий для мене. Це може бути і текст, і відео, і лендарт, що завгодно.
Коли я була вагітною, ми з чоловіком хотіли, щоб в нашому житті максимально нічого не змінилося після появи дитини. Це така наївність. Пам’ятаю, я була на сьомому місяці, ми обговорювали, як будемо справлятися. Очікування від материнства були більш рожевими. На початку це було важко. І загалом рутинізація перших трьох років досить складна. А до цього додається втома, недосип. У той період життя було досить спрощеним і пов’язаним з життєдіяльністю нової людини.
Коли Лука народився, у мене був проєкт, який пізніше переріс в мамський, — «Мама малювала». Ми з подругою робили ілюстрації на тарілках і розмальовували порцеляну. Це була віддушина від рутини. Дуже круто, що чоловік мене у всьому підтримував, ніколи не ставив обмежень. Ми їздили на ярмарки, виставки, були в мамсько-мистецькій тусовці.
Дарка Сорока з сином. Фото з особистого архіву мисткині
На початку луківського життя я вигризала час для себе, для практики, і відповідно цей час ставав дуже продуктивним, тому що ти маєш всього дві години. Мені пощастило, що син багато спав, коли був зовсім малим. І загалом можна було працювати, а він чимось займався.
В якийсь момент у Києві відкрився простір, куди можна було приходити з дітьми і поки вони гралися, працювати в коворкінгу. Мені дуже помагав дідусь, він відіграв велику роль на початку мого материнства і потім водив сина на гуртки. Тому я могла працювати. А зараз Лука вже дорослий, самостійний, вже ти ходиш з людиною, яка має свою думку про мистецтво.
Слідкувати за розвитком дитини дуже класно. Спостерігати, як вона перевертається, говорить, йде кудись, падає, пізніше закохується, щось відкриває для себе, розбиває серце. Це все важко, спочатку фізично, зараз більш емоційно. У нас з сином досить близькі стосунки, тому дуже цікаво досліджувати розвиток особистості. Не завжди воно так, як ти очікуєш, є сюрпризи, підводні камери. Найважче, що спочатку це фізично виснажливо: хвороби, переживання, відсутність сну. А коли почалась війна, додалось більше тривоги, неможливість планувати, переживання за майбутнє. Тому що горизонт планування великий, часто зі спринтами від проєкту до проєкту, школа, канікули, поїздки. А планувати довгостроково дуже складно в умовах війни.
Дитина — це як матерія, яка розвивається. На певному етапі важливо щось більш фізичне, а далі — підтримка. Зараз мені важливо вирватись, не бути емоційно залученою, хоча це майже неможливо. На початку важливий більше фізичний стан дитини і довіра до няні, чоловіка, вихователів у садку. Власне, ти так довіряєш людям, що спокійно робиш свою роботу.
Мати свій простір дуже важливо, кімнату чи майстерню, куди ти можеш прийти і належати сама собі, де ти переступаєш сімейні ролі і стаєш просто собою. Продуктивність — матеріальна частина життя, і тому вона теж нестабільна. Іноді материнство навіть посилює її. Коли ти маєш ідею і тільки ці години на створення.
Треба зробити, і ти робиш.
Поєднання материнства і мистецтва — це як поєднання бути жінкою і бути видимою в суспільстві.
Недавно читала інтерв’ю Марти Базак, що їй було складно з материнською рутиною і створенням робіт. Це було в Радянському Союзі, де не було памперсів, пральної машини. І тут, мені здається, вона виживає як мисткиня.
Власне дуже важливо комусь довіряти, коли є система, яка тебе підтримує, а не розказує міфи. Наприклад, мені медсестра говорила: не їжте вугілля, бо у вас буде чорне молоко. Класно мати підтримку з боку партнера, батьків, держави, а не коли тебе залякують.
Ірина Нагорна, має синів Ярослава (13 років) та Данила (8 років)
Проживає в Івано-Франківську, працює з фото, абстрактним живописом, лендартом, відео, текстом та перформансом. В своїй практиці досліджує питання свободи та опори.
Після народження другого сина наважилась розпочати власну справу з виготовлення прикрас. Насправді це було більш раціональне рішення, я жартувала, що придумала собі декретну роботу: створювати намиста, бо це можна робити вдома, будучи з дітьми. На мене посипались замовлення, спочатку від знайомих і близьких, що мене дуже тішило і надихало.
Намистини дали простір на продовження творчого проявлення, і в 2022 році я почала експериментувати з абстрактним живописом, продовжила фотографувати, а також віднайшла поетичне письмо.
Фотографувати полюбила в університеті, випросивши в дідуся «Зеніт». Він професійно займався фотографією, багато фотографував, мав свою лабораторію для проявки та багато техніки. Мій батько також мав фотолабораторію, робив фото, сам їх проявляв. Отримавши дідусевий «Зеніт», почала експериментувати з плівкою і різними камерами.
У 2022 році моя подруга-режисерка Соня Слюсаренко закликала у свій перформанс. Це був ні на що не схожий і дуже глибокий досвід.
Важливим для мене було навчання в Школі фра фра фра від «Асортиментної кімнати». Мій проєкт «Щоденне прання» був випускним в рамках школи, об’єднав відео та інсталяцію, і врешті другу роботу в межах школи також присвятила темі вигорання. Я хотіла відкрити питання невидимої материнської праці, яку ніхто не бачить.
Мені цікаво було обширно поглянути на те, що я роблю, і наскільки в тому є місце для відображення мого материнства. З яких боків я це відображаю? Які питання виокремлюю? Також міркувала, наскільки мої діти присутні в роботах. Окрім вигорання та викликів є повсякденні радісні речі та сенси, я люблю фотографувати синів, випадкові заняття вдома чи прогулянки та поїздки в гори.
Люблю знимкувати пейзажі та дерева, а потім приходжу додому і ловлю моменти, коли вони чимось зайняті. Помічаю, наскільки діти також переймають мої звички, бачення. Дивляться на мої картини, і потім малюють елементи, які беруть в мене. Скажімо, я дуже люблю малювати очі. Син пробує в подібному стилі щось робити, за цим дуже цікаво спостерігати. Так само я працюю з природними матеріалами, люблю каміння, палички, гілочки. Молодший син постійно мені визбирує їх на річках, приносить і каже: «Дивись, мамо, яка класна палка, можна буде її розмалювати». В нас є улюблене заняття: ми йдемо на річку, беремо з собою фарби і там розмальовуємо камінці.
Я не будувала очікувань щодо свого материнства. Єдине, що пам’ятаю — думала спланувати все так, щоб моє материнство не завадило основному захопленню сноубордом. Запланувала, що завагітнію в кінці зими, до початку наступної народжу, і не пропущу жоден сезон. Та коли народила, мої очікування та пріоритети змінились, і я вже не думала про катання. Попри те, той сезон таки стався. Ми взяли з собою двомісячного сина на Драгобрат і мінялись з чоловіком, по черзі катаючись та будучи з сином.
В молодшому віці до трьох років дітей мені було легко. Я помічала, що в інших це навпаки складніший період. Та коли вже довелося пояснювати, говорити, для мене це виявилося значно складніше, стало викликом питання дисципліни, вибудова комунікації, встановлення кордонів, виховання навичок навіть щоденного чищення зубів чи прибирання за собою.
Іра Нагорна з синами. Фото з особистого архіву мисткині
З появою двох дітей стало складніше себе реалізовувати в робочому плані. З одним сином було набагато більше підтримки, нам допомагали батьки.
Коли хтось з молодших подруг у мене запитує, що важливе у батьківстві, розумію, що в цьому велику роль відіграє наявність підтримки, а також розподіл обов’язків.
Коли є батьки чи няня, значно легше поєднувати і давати собі в житті раду, реалізовуватися у всіх сферах. І, звісно, важливо балансувати, коли обоє батьків розділяють батьківські обов’язки.
Наталка Курсик, має доньку Юстину, 8 місяців
Народилась 1991 року на Закарпатті. У 2017 приїхала на фестиваль PortoFranko і залишилась у Франківську. Раніше займалась фотографією. Зараз малює ілюстрації, займається дизайном, а також експерементує з друком. Брала участь у групових виставках з літографії. З 2025 року — мама Юстини.
Я працювала фріланс-ілюстраторкою до декрету, у мене були різні замовлення, а до того я працювала графічною дизайнеркою. Почала орендувати майстерню і зрозуміла, що вагітна. Перед вагітністю було бажання масштабуватись, під час — трішки працювала, і от зараз я на пенсії.
Я думала, що материнство буде лайтовим, гулятиму в парку, моя дитина спатиме, я буду працювати. Мої подруги питали, чи буде кому мені допомогти. Я була здивована такими питаннями. Мені здається, що мій мозок думав, що це буде дуже легкий досвід, що це взагалі нема що робити. Якби знала, я б трішки довше подумала.
Зараз Юстині вісім місяців, і це такий вік прикольний, що вона почала віддавати: посміхається, кладе голову на тебе, це дуже трепетно. Найважче — хочеться сходити в душ, розчесати голову, мати час для себе. Важко з цим миритися.
В материнстві я дала собі спокій, звільнилась з усіх проєктів перед вагітністю. У мене залишався тільки один — книжка з моєю подругою. Перші три місяці я ще щось малювала, і це теж прикольно, бо думала, що не зможу. Це дало мені сили пережити цей період. А зараз малюю тільки для себе, бо маю дуже мало часу, і не можу взяти інші проєкти, не знаю, чи встигну з дедлайнами.
Наталка Курсик з донькою Юстиною. Фото: Роман Черепанин
Знаєш, в мене зараз період коли я втомлена і вже нічого не хочу. Але бувають дні, що чоловік допоможе, візьме дитину, і я сходжу в душ. Якась думка зачепиться за щось намалювати. І в мене є буквально кілька годин. Якщо я це не зроблю зараз, то вже все.
Я думаю, що поєднувати мистецтво і роботу мені б допомогли ширші дедлайни, місця для дітей, де можна їх віддати, допомога по побуту.
Зараз я подалась на конкурс, і там дедлайн — місяць. Я за кілька ночей щось намалювала і подалась. А якби був дедлайн тиждень-два, я не впевнена, що встигла б. Також думала, що з року можна, віддати дитину в садок, а виявляється з двох.
Я ще думаю про дружин військових, багато з них самі без підтримки. Потрібно заохочувати їх виходити з дому, допомагати, садки з року відкривати. Це виклик до суспільства, але було б добре, якби приватні бізнеси робили знижки, акції для жінок. З одного боку народжуйте, бо криза, але після цього ніхто не каже, що робити далі. Перші роки материнства — це дуже короткий досвід, але питання не вирішуються, бо наче не важливе. Мами менше говорять, діляться своїм досвідом, і це не вважається чимось, що справді важливо послухати. Ми як суспільство не інклюзивні.
Наталя Федоришин, син 1 рік і 1 місяць
Художниця, ілюстраторка, аніматорка. Народилася у 1993 році в Івано-Франківську, де живе і працює. 2018 року закінчила Львівську академію мистецтв, 2016 – 2010 навчалась у Косівському інституті та коледжі декоративно-прикладного мистецтва. З 2015 року активна учасниця колективних, персональних виставок та резиденцій. Її роботи були представлені в багатьох галереях і музеях в Україні та закордоном. Авторка ілюстрацій до письменницької збірки та музичної обкладинки. Деякі роботи зберігаються у приватних колекціях.
Поєднує саморефлекцію з зовнішніми обставинами через фігуративні образи. Картини художниці є наративами, переплетеними з болем, таємницями і чудесами. Її стиль змінювався через експерименти з різними теоріями, техніками та ідеями. Вона створює глибоко інтимні твори та ілюстрації, виходячи з особистих почуттів та подій повсякденного життя.
Моє мистецтво зосереджене на відчуттях людини, на її реакції на зовнішні події, як вона себе поводить у соціумі, на її внутрішніх переживаннях. В мене є кілька основних проєктів про самотність, взаємовідносини між людьми, внутрішні конфлікти та взаємодію з ними. Зараз я більше зосереджена на експресивному вільному живописі. Цього року почала писати нові полотна. До того працювала над digital-роботами, створювала до цих же проєктів анімації.
Бути мамою — це надзвичайно трудомістка постійна робота, але коли бачиш усмішки, коли дитина тішиться життю і радіє, розумієш, що все можна подолати, поєднувати.
Моєму сину один рік та один місяць, він ще зовсім маленький. Від материнства я очікувала, що буде дуже-дуже важко. Це налаштування мені допомогло певною мірою, я не романтизувала новий етап у житті. Зараз розумію, що пізнання самої себе, проходження тривалої психотерапії ще задовго до вагітності додають терпіння і наснаги у материнстві. Це нелегко в плані побуту: потрібно бути багатозадачною та виконувати всі справи одночасно — розумієш, яка тотальна відповідальність на тобі. Зараз я приміряю на себе різноманітні ролі, вчуся жити у новому темпі — життя набуло нових сенсів. Дитина хоче постійної уваги і догляду, це займає багато часу. Проте він допомагає проживати важкі часи, які ми зараз проходимо з початком повномасштабної війни.
Я мало думала про те, яка це радість насправді. В мене було багато переживань: чи я зможу повернутися до свого мистецького життя, зацікавлень, до моєї великої глиби. Хвилювалася за післяпологовий період: як буду себе відчувати, як тіло моє зміниться, чи я буду повністю відірвана від світу, в мамській бульбашці, чи все ж таки зможу відновити свій попередній ритм.
Також я почала досліджувати глибше свій рід. Син відкриває в мені нові грані і вчить новому в житті. Дуже цікаво дивитися, як в нього з’являються нові навички, і розуміти, що це мої зусилля — від цього також росте власна самоціність. Дитина прокидається і вже рада бачити цей світ, вже усміхається. А дорослий одразу себе «грузить» різноманітними завданнями.
Проте часу на своє мистецьке життя стало мало. Я мушу бути біля сина, бо він ще доволі маленький, хоче мого контакту, тепла, відчувати, що я поряд. Бути мамою — це робота 24/7. Залишати його надовго не можу, в нас спільний сон, грудне годування. Якщо хтось з моїх батьків чи батько дитини може з ним вийти на прогулянку, тоді я маю час. І мушу обрати: або лягаю спати, щоб набратися сил, або в мене є побутові справи, або ж нарешті візьму пензлика до рук.
Наталя Федоришин з сином. Фото з особистого архіву мисткині
Я така людина, що люблю план дій, а з дитиною він часто змінюється. Почала відпускати свій внутрішній контроль. Зараз я дуже рідко відвідую мистецькі події, цього мені також бракує. Розумію, що це такий період. І коли маю час на живопис, то бігом біжу в свою майстерню. У будинку в мене є окрема кімната, там я все облаштувала, щоб малювати.
Найкраще в материнстві — бачити ріст сина, нові вміння, його щастя, радість від звичайних речей. Він побачив нову рослинку чи тваринку — для нього це вже нове дослідження. Бачити своє продовження — це велика невід’ємна частина мого життя.
А найважче для мене досі — відсутність нормального безперервного сну. Перші місяці материнства були справжнім викликом. Завдяки своєму чоловіку я змогла делегувати побутові справи — це дуже розвантажило наш побут. Коли сину виповнилося два місяці, я почала працювати на пів ставки у графічному дизайні. Це моя стабільна робота ще до вагітності. Я вже довго в цій сфері працюю, поєднуючи роботу та мистецтво з материнством. В цьому мені допомагає моя мама. Вона буває в нас два дні на тиждень, допомагає з доглядом за дитиною. Правду говорять, що молодій мамі потрібна мама. Для мене її допомога безцінна, і після народження сина я почала цінувати її ще більше.
Наостанок хочу додати, що якщо жінка відчуває, що готова стати мамою, потрібно діяти. Якщо є сумніви, то дати собі час побути ще наодинці, познайомитись з собою, насолоджуватися моментами, своїми хобі, вільним часом та приділяти собі. Бо потім цей час дуже дорого буде коштувати. Коли ти ще не є мамою, ти вільна птаха. Однак материнство — це як важка праця, так і безумовна любов, яку важко описати словами. Я не знала, що зможу так сильно любити.
Головне фото: Роман Черепанин