У січні у видавництві «Адаптації» вийшов артбук «Чекання» мисткині та співредакторки post impreza Софії Сіренко, де її ліногравюри поєднали з текстами письменниць, дружин воїнів — Ольги Деркачової, Дари Корній, Тетяни Белімової, Іванни Голуб, Христини Букатчук (Кухарук). Вікторія Видиборець розпитала Софію, з чим вона стикалася як дружина військового (а нині — ветерана), як повернутися до художньої практики через підтримку спільноти та чому людям не вистачає емпатії до тих, хто поруч.
Розкажи про історію створення артбуку: хто запропонував, збирав авторок, як зародилась ідея?
Ідея зародилася два роки тому, в 2024 році, після того, як я взяла участь у випускній виставці Франківської школи сучасного мистецтва фра фра фра, де експонувалися вісім моїх робіт, об’єднані серією ліногравюр «Чекання».
Оскільки я займалася раніше графікою, я вирішила і на школі працювати з ліноритом. Обрала тему чекання, бо це було чесно. Це тема, яку я добре знаю, бо мій чоловік Андрій на той час був військовим.
Подумала, що це буде добре показати свій досвід чекання з війни. У той час я відвідувала групи підтримки для дружин військовослужбовців, де обмінювалася досвідом з іншими жінками. Фактично я вклала не тільки свою історію в ці картини, але й інших жінок. Так у мене виникла ідея, з якою я пішла до письменниці Ольги Деркачової. Вона як дружина військового написала текст.
Я почала шукати інших письменниць з таким же досвідом. Так я знайшла п’ятьох авторок. Вони не тільки з Франківська, наприклад, Таня Белімова з Києва, Дара Корній зі Львова, Іванна Голуб з Рівненської області.
Тоді ж я почала допрацьовувати цю серію графіки, оскільки вісім робіт було замало. Знайшла свої давніші роботи, аби використати як принт для деяких сторінок артбуку. В місцях, де є ілюстрації на повну сторінку, — графіка ще із минулих років, але вона суголосна з цією темою.
Почала шукати видавництво і побачила, що в 2024 році створили видавництво «Адаптації», яке хоче випускати книги про війну. Я подумала, що для них ідея буде цікавою. Вони погодились.
Спочатку думали над форматом збірки оповідань, але потім все-таки зупинилися на артбуку. Я домалювала ще декілька ілюстрацій, і ми почали працювати над рукописом.
Містичні читання 2025. На фото Ольга Деркачова, Софія Сіренко, Дара Корній, Олеся Дибовська, Христина Кухарук (Букатчук). Фото: Олег Нетецький.
Зараз категорія дружин військових доволі невидима. Можеш розказати більше про групи підтримки та те, як у Франківську створюється спільнота?
Групи підтримки для партнерок військових були в Києві при Veteran Hub у форматі онлайн. Психологиня Марія Стецюк створила ці групи. Про них я дізналася наприкінці 2022 року, і в 2023 році ми почали спілкуватися з дівчатами.
Це для мене стало стимулом, бо можна бути не тільки в постійному страху, законсервованому стані, коли ти живеш від смс-ки до смс-ки, а можна щось робити. Ми з дівчатами обмінювалися досвідом, і вони розповідали, що відкривають збори, допоміжні банки та ін. Я подумала, чому я в своєму стані дуже пасивна?
Це стало для мене натхненням і поштовхом до того, що треба щось робити, активно допомагати. Я почала фотографувати, долучатись до різних проєктів для допомоги війська, почала активно поширювати збори не тільки на підрозділ свого чоловіка.
Власне, робота у групах підтримки стала і стимулом для того, щоб я повернулася до своєї творчості, тому що в мене була пауза кілька років.
Я дуже мало малювала і писала. Восени в 2023 році, фактично, коли вже групи підтримки перестали працювати, я вирішила повернутися до творчості. Фейсбук підкинув мені оголошення про старт Франківської школи фра фра фра — вирішила взяти в ній участь та повернутись до художньої практики.
Фото: Софія Сіренко
Розкажи з чим доводиться стикатися дружинам військових? Часто чую про недоречні коментарі від людей, які «поза бульбашкою».
Це питання направду важливе. Я і дівчата стикалися з цим та обговорювали між собою. Спочатку ти гостро реагуєш на фрази, а потім починаєш обростати твердою шкірою. Мені важливо зазначити, що зараз мій чоловік в запасі та не є чинним військовим.
Проте ти маєш досвід майже 4 років очікування свого чоловіка з війська.
За роки я начулася непроханих порад, наприклад, що, мовляв, мені потрібно оформити інвалідність, і це допоможе моєму чоловіку «списатися».
Або безкінечні розмови, що треба знайти якийсь вихід, щоб він не служив. Треба якось щось придумати. Ти і так у вразливому становищі, а тебе ще пробують накинути непрохані поради.
Не розуміла надто емоційні вигуки в мій бік. Мовляв, а що ж тепер буде, що ти будеш робити. Це така надмірність, краще цього уникати. Доречніше спробувати проявити емпатію, спробувати уявити, що може відчувати людина, яка знаходиться в постійному стресі і переживаннях. Постійному очікуванні.
Я чула від багатьох дружин військових, що вони ставлять своє життя на паузу. Я говорю про досвід дружини, бо сама з ним стикалася, але це також стосується і родичів військових. Вони не можуть планувати свій відпочинок, залежать повністю від того, коли дадуть відпустку їхньому чоловіку, сину.
Іноді чіпляли питання, коли у нього буде відпустка. Але ще більше тригерило питання, коли він повернеться. Мені здавалося очевидним, якщо в нас не оголошені терміни служби, то наразі ні про які повернення не може йти мови. Окрім того, слово «повернення» насправді мало різні контексти. На жаль, у моїй свідомості воно було пов’язано із темою смерті, бо можна повернутися на щиті.
Був момент, коли я дуже неочікувано для себе отримала ретравматизацію. Я відвідала музей «Місто і зброя». У кінці екскурсії відвідувачам і відвідувачкам показали відео, де військові повертаються додому. У мене це викликало сильні емоції. Тому що, по-перше, мій чоловік тільки поїхав з відпустки. А ще подумала про тих, хто вже не зустрінуть своїх рідних так, як це показували на відео. Колись буде перемога, але вона буде не така, як собі, мабуть, уявляють автори відео. Бо в кожного і кожної повернення буде іншим.
Вважаю, треба враховувати, що відвідувач_ки виставок, вистав тощо мають різні досвіди, а непродумані моменти можуть викликати в когось ретравматизацію.
Як на мене, перед відкриттям, показом варто сформувати групу із різних людей, які зможуть поглянути на виставку, виставу та ін. з різних оптик.
Експозиція на виставці «Засів хмар», «Асортиментна кімната», 2024. Фото: Дар’я Христинюк
Ще питання про твою практику: чому саме ліногравюра? Чим зумовлений вибір медіуму?
Коли я навчалася в Інституті мистецтв, ми обирали спецкурс. Раніше думала займатися живописом, але все ж вирішила спробувати графіку. Під час підготовки дипломної, моя керівниця, Вікторія Плотнікова, запропонувала спробувати техніку ліногравюри. Зрозуміла, що ця техніка «моя». Дипломною роботою був триптих до оповідання Івана Франка «Під оборогом».
Опісля була творча пауза, і вже на школі фра фра фра захотілось повернутися до цієї техніки. Вона мені видалася підходящою до теми чекання, бо ти наче спогади, стан, врешті себе щодня «вирізаєш» з лінолеуму. Потім робиш відбиток. Я вирішила, що це добре комбінується — в результаті маємо серію робіт, артбук, в якому більшість робіт — ліногравюри на тему чекання.
Головне фото: Софія Сіренко
