Нещодавно письменник Ростислав Шпук зізнався, що вигадував діалоги художника Олега «Парфьона» Парфьонова в книзі «Модельний ряд. Хроніки». Ми розпитали Ростислава про це, а також про його нову книжку.

Ви зізналися, що вигадували діалоги Парфьона, і це насправді — ваші тексти. Розкажіть, як так сталося? І чи можна тепер ретроспективно відтворити, де були ваші слова, а де Парфьона?

Його слів там не було, тому що він практично не розмовляв. Тобто він говорив образами своїх картин. Коли він приходив до мене в офіс дарувати картини, я уявляв, що він казав ось таке. 

Щодо якихось біографічних моментів — це справді його. Але, звичайно, це авторське мовлення. Тобто мова автора, вкладена в уста героя. Я це називаю імерсивним підходом: коли автор примушує глядача чи читача вжитися в образ персонажа і бачити зсередини те, що відбувається. Образ Парфьона був мені цінний, тому що дозволив таку гру. Він був моєю музою, в якомусь сенсі, надихав на написання цих текстів. Я писав блоги, і «П’яний корабель» наполіг видати з цього книжку. Тоді я вже увімкнувся і дописав багато чого спеціально для книжки. Але основою були блоги.

Чи буде перевидання книжки «Модельний ряд. Хроніки»?

Зараз буде видання нової книжки, яка називатиметься «Швидке кіно. Втрачені кадри». Обкладинка буде зроблена як кіноплівка, що оперізуватиме книжку. Замість цих смужок, що розділяють кадри, будуть колони «Дністра». Частина кадрів буде засвічена — це втрачені кадри. Два кадри будуть з героями цієї книжки — Парфьоном і з Васею Мером (Василь Доронін, відомий як Мер Перкалаби — прим. ред.), які рухаються один навпроти одного і десь в якомусь кадрі мають перетнутися. 

Ця книжка реанімує Парфьона. Там він буде українізованим. Я відмовився від російської мови, і це все буде вже «по-нашому».

Про що ця книжка буде?

Це буде пригодницька книжка. «Швидке кіно» — тобто для швидкого читання, тому що Парфьон («Модельний ряд. Хроніки») — це була філософія, яку мало хто подужав. Це була книжка для повільного читання, а цю опцію, цю здатність майже втрачено. 

Початок «Швидкого кіно. Втрачених кадрів» — про історію «Дністра», починаючи з історії його творця Григорія Хомишина і до архітектора Фредерика Януша, закінчуючи його сином Джоном Бюттнером-Янушем, який став провідним антропологом світу, заснував найбільший світовий парк лемурів в Єлі (США). Більше лемурів лише на Мадагаскарі. Він потім став злочинцем, коли його зловили на використанні наукової лабораторії для підробки наркотиків, що є страшним злочином у США. Він почав мститися, коли вийшов з тюрми, і розіслав своїм кривдникам та судді цукерки з отрутою. Тобто влаштував гусарську рулетку: частина була отруєна, решта — ні. Дружина судді мало не померла. Він навіть не подбав, аби стерти відбитки пальців з коробок. Типовий божевільний професор. 

Книжка буде частково складена з цієї історії. Вона буде довгою, міститиме історію ЛСД, історію його захисту й антивоєнного спротиву в США. ЛСД там заборонили через те, що вважали, що це — причина протестів проти війни у В’єтнамі. Ці протести були дуже мирними і ненасильницькими, а ЛСД якраз вмиротворює людей. ФБР навіть серйозно розглядало думку розпиляти ЛСД над військами противника у Вʼєтнамі, щоб їх умиротворити. До того не дійшло, але ЛСД заборонили. 

У книжці буде історія походження ЛСД; як швейцарський хімік Альберт Гофман вперше спробував ЛСД, ще не знаючи, що це таке, поїхав на ровері додому і бачив галюцинацію. Цей день отримав всесвітній розголос як День велосипеда. Цей наркотик, наприклад, необхідний для смертельно хворих, тому що він вбиває страх смерті. Для людей загублених він, завдяки галюцинаціям, відкриває нові сенси життя. 

Буде в книжці також історія лоботомії та каральної медицини на прикладі українських дисидентів. І мої пригоди з дитинства, і з мого життя взагалі. Про Пана Дайте Пару Копійок теж буде трохи. Ну і про нового непозбувного фрика міста, неформального «мера», яскравість якого замінила втрачену Парфьонову, — про Васю Мера.

Чому ви будете українізувати Парфьона?

Тому що російська мова мені стала ненависною. Як сказала моя донька Христинка: «Тату, як ти можеш вкладати в рот москаля свої такі чудові тексти?». Він буде героєм цієї книжки, але це вже буде авторське мовлення, тобто, не його тексти.

А як відреагували видавці на те, що ви вигадували діалоги Парфьона?

Вони чудово відреагували, вони про це знали й одразу розкусили, бо це було очевидно. Стиль писання — він же очевидно мій. І кілька літературних критиків все чудово оцінили, на відміну від Ірванця, наприклад, який написав рецензію на книжку, але резюмував, що «нащо було стільки Парфьона цитувати». Він так і не в’їхав ні у що.

Як, на вашу думку, вигадування діалогів Парфьона вплинуло на образ і значення самого Парфьона для мистецького середовища? 

Думаю, він для мистецького світу непорушний. Тому що він художник, а художник висловлюється образами. Я вкладав в його уста такі тексти, наприклад: «Я рисую разницу между лицом, которое было молодым, и лицом в старости. Вот представь себе, что на тебя надели маску, которая делает тебя старым. Вот эти маски я рисую. Мои рисунки — пойманные побеги краски». Як це перекласти українською мовою? Переклав «упіймані втьоки фарби», бо це близьке до «потоки». Багато чого неможливо перекласти адекватно. Бо книжка базується на грі мов. Тому, звичайно, тут будуть якісь втрати, але і якісь україномовні набутки, наша мова вчергове збагатиться, як це відбувається з появою кожної розумної книжки. Краще втрати, ніж російська мова.

Чи не створили ви міф митця, який, можливо, не був би таким значимим без нього?

Напевно, так. Бо завдяки моїм текстам у нього посмертно була виставка в «Українському домі» в Києві та виставка в Гудімова. І Кадан ним зацікавився, і роблять артбук з ним. Хоча я зроблю швидше свій, тому що ця книжка буде закінчуватись артбуком. Парфьон, Крейзік… І картини художників, які мені подаровані. У мене величезна колекція завдяки дружбі з художниками. Це топові митці — франківські, львівські. Зроблю цю книжку загалом у вигляді артбуку і фотоальбому. Вона буде закінчуватись великим фотоальбомом, який ілюструватиме кожне оповідання. На початку оповідання також буде якась ілюстрація.

Чи не думали ви зізнатись в авторстві текстів Парфьона раніше?

Ні, це ще було передчасно. А вже тепер момент визрів. Це, власне, визріло з війною, з цією трагедійністю. Бо розвінчання Парфьона — це теж трагедія. Вона пасує до теми війни.

Головне фото: Лілія Гоголь