«Асортиментна кімната» у жовтні–листопаді 2026 року представляла виставку Зоряни Козак «І тоді форма продовжилася там, де закінчилося тіло». У проєкті художниця звертається до історії середовища міста, зокрема в роботі з матеріалом — глиною, зібраною на березі річки Бистриці. Процес взаємодії з нею стає способом пізнання місця й тривалості його процесів, що відбуваються незалежно від людської присутності. Кураторка й дослідниця мистецтва Віта Котик міркує в тексті для post impreza про матеріальність, форму та сутність речей в контексті виставки та послідовній практиці мисткині.
Над вогнищем під стелею мерехтить приглушене світло, воно нагадує розпечене тління від жару, тому здається, що в холодній Книгозбірні стає тепліше. Зоряна викладає порцелянові патички, щоб сформувати конструкцію умовного шалашу, прототип якого залишився колись на берегах Бистриці після прогулянки з подругами. Заворожуюсь легкістю форми, що за своєю вагою подібна до цієї ж гілки в природі, дивуюсь, коли торкаючись, відчуваю холод, білизну випаленої (на контрасті з вогнем) порцеляни. На думку спадають Аристотелівські категорії з «Поетики» як відʼєднати матерію за формою від сутності, притаманної цій формі. Ні утилітаризації — мабуть, за цією тезою варто слідувати, шукаючи відповідь.
У проєкті «І тоді форма продовжилася там, де закінчилося тіло» Зоряна заходить у діалог передусім з матерією: художниці важливо знати походження глини, самій зібрати її, обробити, замісити.
На моє питання, чи не відчувається їй відокремлення матеріалу з місцевості як привласнення чи агресивне втручання, вона описує цей акт як короткий момент, де її власне тіло поєднується з тілом, що формувалося тисячі й мільйони років, вступає у взаємодію, а далі знову продовжується без неї.
Щоб розділити цей контакт з іншими, художниця запропонувала відвідувачам і відвідувачкам експозиції зробити відбитки та інші форми з глини з Бистриці, яку й було використано в проєкті, щоб наприкінці виставки на спільній прогулянці повернути ці зліпки на береги ріки.
«Я не планувала використовувати глину утилітарно, натомість просто хочу вступити з нею у взаємодію. І коли на відкритті виставки я почула серед відвідувачів пропозицію про більш практичний підхід до цього матеріалу, глини, зібраної на берегах Бистриці, зрозуміла, що мені це не резонує, це не те, про що я хочу говорити. Хоча практика взаємодії з глиною може бути доволі практичною справою, враховуючи, що поклади зі Словʼянська нам нині недоступні через війну, однак саме у цій роботі йдеться зовсім не про ужиткове, не про привласнення чи функціональність», — каже Зоряна Козак.
Фото: Софія Сіренко
Тому співбуття з матерією в цьому проєкті — один зі способів реалізації художньої практики Зоряни, а втручання в простір відбувається нею контрольовано та свідомо. У взаємодії над створенням форми Зоряна також апелює до циклічності. Саме тому зʼявляється відео з особистого архіву художниці з вогнищем, запаленим на березі річки: це теж про людську присутність, залишення власного сліду, а отже й набуття форми останнього. Процес роботи з глиною передбачає тривалу підготовку та чітку базу вмінь роботи з матеріалом. І вогняний випал слугує обовʼязковим етапом, щоб зафіксувати обʼєкт та втілити в ньому сутність речі.
Сутність же цієї інсталяції — у спогляданні та пам’ятанні самого акту взаємодії. Порцеляна поза звичним сценарієм утилітарного використання. Тут відчувається спільність у підході зі львівською художницею Дашею Супер, в якої суть її керамічних та порцелянових обʼєктів, як-от туфлі, тарілки, сервіз, полягає в експонуванні на вітрині, умисній непрактичності та відмові від утилітарності. Цей акт споглядання та замилування досконалістю матеріалу й форми Зоряна доповнює увагою до тлінності, чи то пак бажанням подивитися на форму крізь час.
Козак наголошує, що її цікавить не копіювання природного об’єкта, а перенесення його форми в інший — більш довговічний — матеріал. Після високотемпературного випалу порцеляна стає тривкою та міцною, хоча візуально виглядає крихкою. Гілки дерева в порцеляні стають для художниці способом утривалення: дерево може згоріти, попіл від нього — розчинитися у воді, натомість відбиток дерева хоча й втрачає свою початкову сутність, однак і набуває нову, де форма візуально уподібнюється. Зоряна позбавляє дерево його утилітарності, яку йому надала сама людина. Конструкція будиночка-шалаша на виставці видається хиткою та нестабільною, але водночас здатна самостійно підтримувати себе.
У цьому жесті перенесення форми та сутності в іншій матерії, субстанції є своєрідна утопічність — бажання продовжити існування чогось або когось. Залишений слід розтягується в часі, хоча й жоден матеріал не гарантує абсолютного імунітету до змін і деформацій. Зоряна показує глядачам і глядачкам глину на виставці представлену в усіх її можливих станах: від знайденої та просоченої водою ріки до остаточної в цьому розрізі часу наданої форми.
Тривале копошіння з матеріалом, поступове пізнання його якостей і можливостей, формувалося в художниці ще під час навчання у Франківську та Львові й продовжувалося на численних мистецьких резиденціях, розмовах з друзями, колегами й наставниками. Робота з глиною на різних етапах — від її безпосереднього опрацювання до створення форм, сушіння, випалу й подальшої взаємодії з поверхнею — стала для художниці способом набуття досвіду. Контроль процесу та гнучкість у прийнятті рішень наближає її до втілення власного задуму: «Мене приваблює складність порцеляни в процесі роботи з нею, але водночас і її зовнішній вигляд — цей строгий мінімалізм, білий колір, який я зазвичай навіть не покриваю прозорою глазур’ю, її природний, необроблений стан. На противагу іншим видам обробки глини порцеляна в готовому вигляді набуває певної відстороненості, холодності. Мені подобається ця чистота матеріалу, і саме тому я з ним працюю», — ділиться Зоряна.
Фінісаж виставки Зоряни Козак на березі Бистриці. Фото: Олеся Саєнко
«Каміння було тут до мене. Глина була тут до мене. Мій рух тут дуже короткий. Форма продовжується без моїх рук», — чути в одному з щоденникових записів відеоархіву художниці.
Присутність лише однієї людини постає коротким епізодом у тривалому існуванні матеріалу. Невідомо хто за ким спостерігає і чию форму хочуть залишити. Матеріал стає для Зоряни предметом пізнання, а процес роботи з ним — способом наближення до його природи. Саме через намір пізнання обʼєкти й форми не зводяться до отримання певного результату чи утилітарності. Взаємодія з глиною не обмежується тільки цією взаємодією. Форма продовжує існувати поза межами безпосередньої участі мисткині. Виникає співвідношення між індивідуальним досвідом пізнання та значно тривалішим часом памʼяті матерії, який передує і самій Зоряні, й відвідувачам та відвідувачкам «Асортиментної» чи мешканцям Івано-Франківська, не завершуючись разом із її роботою чи з цією виставкою.
З іншого боку, увагу над формою можна прочитати як спробу зберегти пам’ять про тіло, що закінчилося. Як і назва проєкту «І тоді форма продовжилася там, де закінчилося тіло» пропонує можливість подолати обставини часу чи незворотності кінця, обіграти природу, або хоча б підгледіти підказки. Тіло все ж скінченне: воно згорає у вогні, не може протистояти великій воді, піддається руйнуванню й тлінню. У цьому жесті є певна меланхолійна романтика — прагнення зберегти те, що за своєю природою не може залишатися незмінним. У час війни, коли смерть стає вимушеним наміром зовні, хіба не виникає бажання утривалити тіло ближнього чи власне? Зрештою, робота Зоряни повертає до питання про те, що саме хочеться продовжити: тіло, його форму чи пам’ять про їхню присутність.
P.S:
Співпраця Зоряни Козак із музиканткою Сейрою, що мала відбутися під час відкриття виставки, пропонувала б залучити до проєкту звук як важливу складову дослідження річки та взаємодії з її середовищем. Хоча запланований виступ не відбувся, жест відсутньої взаємодії також можна розглянути для себе як один зі способів співтворення форми й уваги до неї.
На відкритті виконав лайв-імпровізацію музикант Денис із Надвірної. Працюючи над композицією звучання, він виходив з власного досвіду взаємодії з Бистрицею:
«Це була імпровізація, проте імпровізація — також форма, що допомагає розкрити задум. Я спирався на дві основні лінії: річку загалом і те, що це саме Бистриця-Надвірнянська — одна з найбільших та найбурхливіших річок Карпат, характер якої добре знаю, адже сам із Надвірної. Відповідно, мав дві основи для звуконаслідування. Перша — шум води, який добре зрозуміє той, хто часто буває на річці. Його відтворював за допомогою гітарних ефектів, щоб досягти «стіни звуку», яка стала основою всієї імпровізації. Друга — гуцульський лад (іноді двічі гармонічний), що відсилає до типових награвань етносу, який проживає на берегах цієї річки, і виринає із загального шуму».
Головне фото: Софія Сіренко