Вікторія Видиборець рефлексує для post impreza про квір-мистецтво в Івано-Франківську.
Говорити про квір-мистецтво в Україні — це політичний вибір.
На завершення прайд-місяця продовжимо вже розпочату розмову про квірність у Франківську. З хорошого — ми визначили, що вона є. З нейтрального — видимість франківського квір-мистецтва напозір все ще недостатньо присутня у публічних обговореннях.
Одна з причин, до яких я звертаюся, — спроби відкату прав ЛГБТК+-спільноти. До прикладу, проєкт нової редакції Цивільного кодексу України, протест проти якої організовувала спільнота «Інсайту». Звісно, це не основна причина, проте важко думати про мистецтво і створювати його, коли твої базові права загрожені. І це ще я виношу за дужки нашу загальну відсутність безпеки через російське вторгнення.
Українське квір-мистецтво важко виділити в окремий напрям чи «школу», бо часто воно поставало не як окремий художній напрям, а виходило з активістських низових практик. Деякі мисткині та митці звертаються до квір-оптики у своїй практиці, при цьому не визначаючи себе квірами чи частиною ЛГБТК+-спільноти.
Одна із засновниць квір-теорії, Ів Косовські Седжвік, пропонує квір-оптику як погляд, здатний охопити множинність ідентичностей та їхню перформативність. Це фокус і робота з тим, що залишається поза гетеронормативними структурами.
Саме з цим працює митець та випускник Школи фра фра фра від «Асортиментної кімнати» Август. На виставці «За садовою огорожею — теж сад» він показав роботу «Ingenuine authenticity», присвячену небінарним способам переживання світу. Це органічно продовжило практику Августа, який у 2024 році на виставці «Засів хмар» представив серію «Квір & тіло», яка підважувала бінарність у сприйнятті тілесності.
Робота «Ingenuine authenticity», 2026. Фото: Софія Сіренко
Для квірного мистецтва притаманна тілесність у різноманітних її проявах. Зокрема тіло стає носієм політичної пам’яті, бо будучи квір-людиною, ти ніколи не можеш просто «бути», саме твоє існування, а особливо відкрите, стає політичним актом. Ще Джудіт Батлер звертає увагу, що тіло ніколи не існує поза соціальним дискурсом. А Альона Каравай та Анна Потьомкіна, міркуючи про тілесність у франківському мистецтві, приходять до висновку, що «тіло невідʼємне від людини, тілесність невід’ємна від суспільного, політичного та екологічного, а перформативне невід’ємне від сучасного — дійсно сучасного, а не провінційного — художнього процесу».
Коли я міркую про тіло в мистецтві, не можу не думати, що українське квір-мистецтво більш радикально політизоване. Якщо зазвичай у розмовах про квірність і тіло мають на увазі відкритість та сексуальну видимість (що, безперечно, важливо), на українських мисткинь та митців нашаровується досвід війни з її додатковими шарами тілесної вразливості.
Дуже показовим мені видається один з найгучніших українських квір-проєктів — серія «Ми були тут» (2018) фотографа Антона Шебетка зі світлинами представників ЛГБТК+-спільноти, які брали участь у тоді ще АТО.
Якщо глобально ми досі на рівні, коли доводиться (даруйте за каламбур) доводити своє існування і право на нього, то чи можу я критикувати відсутність обговорення квір-мистецтва у Франківську?
Можу, звісно, але волію не критикувати, а запрошувати до обговорення.
Перелічуючи в голові проєкти франківських мисткинь та митців, мені здалося, що цікаво було б поглянути через квір-оптику на практику колективу MemoryLab. Колектив заснували Софія Слюсаренко, Діана Дерій та Ксеня Погребенник, а пізніше приєдналися Макс Йос, Кріс Войтків та Анна Потьомкіна. Їхня мультидисциплінарно-театральна вистава «Синя борода» та виставковий проєкт «Жінки Лота» фокусуються на агентності жіночих голосів та тіл і відходять від загальних домінантних історичних наративів, віддаючи перевагу приватній пам’яті. Сам колектив не репрезентує квір-мистецтво, проте, на мою думку, показує потенціал — франківські художниці та художники уміють працювати з приватними свідченнями та маргіналізованими голосами.
Закладаюся, що від молодого покоління мисткинь та митців ми почуємо більше квір-голосів — кілька виставок Школи фра фра фра уже познайомили нас із Августом, і надалі, сподіваюсь, стануть простором безпечного й вільного мистецького камін-ауту.
Головне фото: Андрій Сидорук