У березні у Promprylad Art Center відкрили виставку «Полином поле поросло». Це випускний проєкт Школи культурних компетенцій, програми, яку Promprylad Art Center запустив минулоріч, для навчання кураторів, артменеджерів та арткритиків. Про те, яким він вийшов, розповідає учасниця програми Анастасія Курінська.
Про києвоцентричність і мою спробу позбутися неї
Тривалий час моя професійна оптика була обмежена Києвом. Це природно: локальне середовище найбільше впливає на те, як ми формуємося. Однак, близько року тому я усвідомила, що моя надивленість фрагментарна, а поза столицею існують явища і процеси, які треба дослідити наочно.
Власне, це те, що спонукало мене податися до Школи культурних компетенцій (ШКК) від Promprylad Art Center в Івано-Франківську. Метою було не лише занурення у франківський контекст, а й створення зв’язків з колегами з різних регіонів України.
Під час оголошення переможців відбору організатори зазначали біля кожного імені місто перебування. Перелічу лише тих, хто дотичний до створення випускного проєкту ШКК.
Кураторська група сформувалася з представників Харкова (Поліна Гоч), Івано-Франківська (Віталій Грех), Львова (Сія Кіт), Києва (Анастасія Пасєка) та Херсона (Ріна Храмцова). Менеджерська команда проєкту розширила цю мапу: до неї увійшли Аліса Єпіфанова (Дніпро/Івано-Франківськ), Анастасія Кузьменко (Київ), В’ячеслав Лобода (Харків) та Антоніна Мельничук (Хмельницький). А дизайнером проєкту став Ігор Тимощук (Львів), який навчався у ШКК на курсі кураторства.
Підсумкова виставка програми ШКК «Полином поле поросло» ніби перейняла моє особисте прагнення до розширення географії. За словами кураторів, вони не ставили собі за мету навмисно залучити митців з різних регіонів, але завдяки бекграунду самої команди це відбулося органічно.
До експозиції увійшли роботи митців, які пов’язані з 13 областями України. До того ж команді проєкту було важливо зазначити не лише місце походження, а й місто перебування.
Богдан Бунчак родом із Болехова Івано-Франківської області, нині живе і працює в Києві. Сергій Грех походить із Дрогобича Львівської області. Павло Ковач (молодший) народився в Ужгороді, а нині живе у Львові. Анастасія Лелюк народжена в Луганську, живе та працює в столиці. Олександр Лень представляє Київ. Віктор Покиданець родом із Заложців Тернопільської області, а з 2014-го його життя і практика пов’язані з Миколаєвом. Віталій Протосеня народився в Горлівці Донецької області. Антон Саєнко походить із Сум, живе і працює в Києві. Елена Субач народилася в Червонограді на Львівщині, а нині базується у Львові. Сана Шахмурадова-Танська родом з Одеси, живе і працює в Києві. Ельміра Шемседінова – кримськотатарська художниця з Києва, яка наразі живе і працює в австрійському Граці.
Окремо слід згадати Опанаса Заливаху (1925–2007) – єдиного митця на виставці, який не є нашим сучасником. Він народився в селі Гусинка Харківської області, але згодом став невіддільною частиною мистецького середовища Івано-Франківська.
У контексті репрезентативності проєкту також зазначу вагому присутність військових. Богдан Бунчак є ветераном російсько-української війни, а Сергій Грех, Павло Ковач, Олександр Лень і Віталій Протосеня – чинними військовослужбовцями. У цьому випадку куратори також наголошують, що вибірка не була навмисною – просто такою нині є реальність.
Чому саме полин і до чого ми вертаємося?
Наскрізним концептом виставки є тема повернення у найширшому її розумінні: до втраченого дому, власної ідентичності, цивільного життя чи історичної пам’яті.
Співкураторка виставки Поліна Гоч пояснює обрану у назві метафору так: «Ми обрали метафоричний образ поля, порослого полином, як простору, де давно не ступала людська нога, але який зберігає певні людські нашарування. Сам полин у фольклорі має значення захисту – ним обкурювали будівлі після важких подій чи втрат, просто для того, щоб побути в цьому стані переходу і заспокоєння».
Цей стан переходу та рефлексії над втраченим розкривається через різні медіуми. Повернення після заслання уособлює робота дисидента і політв’язня радянських таборів Опанаса Заливахи «Доля» (1988), що фіксує досвід випробування та внутрішньої витривалості. Полотно вступає у своєрідний діалог із живописом сучасниці Сани Шахмурадової-Танської. У роботі з серії «Шрами з’явились переді мною, я думала, що це були квіти» художниця звертається до теми міжпоколіннєвої травми. Історичні сценарії не змінюються, і з початком повномасштабної війни черга доходить до нового покоління.
Повернення (або неможливість повноцінного повернення або уявляння того, яким це повернення може бути) після чи під час війни досліджують митці-військові (і не лише).
Олександр Лень у роботі «Польові квіти» розмежовує своє довоєнне і нинішнє життя: його практика тату-майстра обірвалася у 2022 році після загибелі побратима, якому він зробив останнє татуювання. Тепер він звертається до схожої графічної техніки — сухої голки.
Скульптор Віталій Протосеня перебуває на фронті, завдяки чому повертається до рідної Донеччини. Через брак інших інструментів він звертається до плівкової фотографії, яка формує серію «Щоденник». Прості речі, які він документує (світло, повітря, постіль), в умовах екстремального побуту набувають сакрального значення.
У відеороботі ветерана Богдана Бунчака «Хто піде для нас» він виносить на обговорення питання неможливості повноцінного повернення, почуття провини перед загиблими побратимами і поняття причетності.
У живописній серії «Коли я дивлюсь на гори, я бачу терикони» луганка Анастасія Лелюк міфологізує антропогенні ландшафти рідного регіону, перетворюючи терикони на носії пам’яті. Кримськотатарська художниця Ельміра Шемседінова у роботі «Родинне гніздо» спирається на малюнки свого діда, відтворюючи архітектуру депортованих кримських татар і повертаючи ці знищені простори принаймні у вимір пам’яті. А крихкі крохмально-мереживні «Капці» Віктора Покиданця, втрачаючи свою ужиткову функцію, стають символом дому, до якого можна подумки повертатися через спогади.
Про примарне повернення говорить і Елена Субач у фотосерії «Стільці. Перші два тижні великої війни», де вона дистанціюється від прямого зображення людського горя, фіксуючи покинуті на кордоні речі на стільцях. Таким чином, вона залишає питання повернення цих людей відкритим, перетворюючи натюрморт на форму етичного споглядання.
Натомість цілком реальним є повернення Антона Саєнка, який буквально працює з матеріальністю рідної Сумщини. Його об’єкт «Куля» зліплений із чорнозему, взятого з деокупованого прикордонного села Грязне. За первісним задумом митець прагнув виліпити із землі автопортрет, але властивості матеріалу продиктували свої умови, тому перед глядачем постає відкрита для інтерпретацій куля.
Експозиційні рішення: брак логіки та вдалі просторові знахідки
Попри глибоку концептуальну базу, виставці бракує цілісної експозиційної логіки. Усі роботи безперечно працюють із заявленою темою, проте не завжди зрозуміло, як саме вони взаємодіють одна з одною у просторі артцентру.
Наративні зв’язки між сусідніми об’єктами часом виглядають позбавленими логіки, і навіть кураторські тексти не допомагають її віднайти. До прикладу, рішення зустрічати глядача капцями Віктора Покиданця цілком зрозуміле, але присутність одразу за ними полотна Опанаса Заливахи «Доля» викликає питання (хоча, за словами кураторів, вони не робили запит конкретно на цю роботу, а обирали серед запропонованих, тобто насамперед було важливо долучити до проєкту персоналію, а не акцентуватися на змісті конкретного полотна). Між цими роботами не відчувається ні візуального, ні плавного смислового переходу.
Тим не менш, ці кураторські прогалини компенсуються кількома вдалими просторовими рішеннями. Для картини Ельміри Шемседінової виготовили спеціальну дерев’яну конструкцію, яка додає живопису об’єму і фактично занурює нас у внутрішній дворик традиційної кримськотатарської садиби.
Привертає увагу і формат експонування роботи Сергія Греха «Пауза, майстерня». Хоча її місцезнаходження в загальному маршруті також викликає певні питання щодо логіки, саме фізичне втілення спрацювало чудово: фотографію порожньої робітні надрукували на текстилі й підвісили над сходами. Цей кінематографічний кадр, що фіксує вимушену зупинку практики мобілізованого художника, проглядається і з першого, і з другого поверхів, візуально поєднуючи їх в єдину оповідь.
Нестандартним виявився також підхід до аудіовізуальних творів. Куратори відмовилися від використання навушників, свідомо ввівши звук у загальний простір експозиції. Відеоперформанс Павла Ковача «1000 раз повтори: “Я – Художник”», де чинний військовослужбовець безперервно промовляє мантру власної ідентичності, лунає звідусіль – його чутно як на початку, так і біля останньої роботи виставки. Подібний ефект створює й одноканальне відео Богдана Бунчака: йому відвели місце на другому поверсі, але його аудіосупровід захоплює увагу глядача одразу, щойно той піднімається сходами.
Утім, підсумовуючи враження від проєкту, варто пам’ятати, що для багатьох випускників це перший масштабний досвід співпраці. Розмаїття їхніх бекграундів, ймовірно, ускладнило внутрішню комунікацію і стало причиною згаданих неузгодженостей, але водночас саме це зробило «Полином поле поросло» самобутнім висловлюванням.
Фото: Антон Сорочак