Студентка Франківської школи сучасного мистецтва фра фра фра Софія Курець написала відгук про виставку «Куди це все йде», яка експонувалася з 13 вересня по 18 жовтня в Асортиментній кімнаті.
На виставці «Куди це все йде» в Асортиментній кімнаті представлені роботи українських і німецьких митців та мисткинь. Твори постають можливими частинами нашого майбутнього і прогнозованих подій, відображають реальність і нагадують про пам’ять. Візуальні та концептуальні форми українських митців та мисткинь фіксують актуальні травматичні події, натомість твори німецьких — допомагають глибше розкрити стани і майбутнє як трансформацію ідентичності. Кожну роботу можна прорефлексувати за допомогою питання: «Куди це все йде?» — тоді вона постає одним з варіантів нашої можливої реальності або ж її частиною.
Фото: Олеся Саєнко
Особливим було побачити роботу «Марія» Давида Чичкана, який загинув на фронті 2025 року. Картина відкриває експозицію і формує концептуальний вектор. В цій роботі є історія Марії Нікіфорової та її інтерпретація Давидом. Художник створив її в 2016. В Марії глибокий і виразний погляд, вона наче слідкує за глядачем і супроводжує його крізь всю експозицію. Давид хотів підкреслити насильницькі методи її боротьби, тому очі героїні залиті червоним кольором. Позаду неї люди, яких вона вбила — її ідеологічні противники, що формують своєрідний німб. Робота порушує складні питання свободи, влади і насильства та у контексті сьогодення набуває нової актуальності. Картина резонує з реальністю, де питання особистої відповідальності, влади та ідеї «вищої мети» знову стають болісно відчутними.
Фото: Олеся Саєнко
Поруч з роботою Давида представлена робота Каті Бучацької — це трейлер до компʼютерної гри, в якій події відбуваються в постапокаліптичних умовах: вагітна жінка розшукує свою собаку та переживає втрату, але її потреби суто фізіологічні — підтримувати сталий баланс води в організмі: пити, пісяти, плакати. Це не традиційна механіка виживання, а радше радикальне підкреслення людської крихкості.
Робота відповідає стану, який я відчувала з початком війни — відчай, емоційна втома та розпач, коли можливо підтримувати лише фізичні потреби, щоб нормально функціонувати.
Скульптура Терези Роте під назвою «Людиносвинособака» постає як химерне, кудлате й незграбне створіння, тіло якого тяжіє до собачої пози, проте воно не піддається конкретному розпізнаванню. Гібридність образу викликає водночас співчуття й відторгнення: у ньому поєднується людське, тваринне й карикатурне, утворюючи істоту, що не вписується у звичні категорії. У своїй тілесній незграбності «людиносвинособака» втілює образ маргінальності, витіснення, і водночас нагадує про наші власні тіньові сторони, які важко прийняти й ще важче — зустрітись поглядом.
Скульптуру «Бідненька ти» Ельке Бізендорфер перетворює побутовий предмет — ложку на метафору дискомфорту і небезпеки, додаючи на неї шипи. Робота піднімає питання привілеїв і асоціюється з приказкою «народитися зі срібною ложкою в роті», що значить народитися в умовах комфорту та забезпеченості.
«Коричневий кабель» Фабіана Кнехта — кабель живлення, підключений до розетки та розрізаний посередині. Образ електричної напруги стає метафорою невидимої небезпеки. Фабіан політизує повсякденний предмет, який відображає струм тривоги в нашому сьогоденні.
Серія фотографій «27/08/18» Менді Кноспе складається з трьох оброблених кадрів з праворадикальної демонстрації в Хемніці. Здалеку ці зображення виглядають як стереокартинки, які часто зустрічаються в дитячих журналах, і щоб розгледіти, що в них зашифровано, потрібно розфокусувати погляд. Коли розглядати кадри зблизька, стають очевидними тривожні розриви реальності.
Скульптура «Без назви» Марти Дяченко відсилає до збереження та руїн, яких в теперішній час на території України багато і частини яких хочеться зберегти, щоб вони відтворювались у колективній памʼяті. У зруйнованій структурі розглядається її нова версія, яка надає цінності роботі.
«Кургани, могили і ми» — відеоінсталяція Анни Мільченко, Жені Мілюкос та Оксани Погребенник, створена на основі їхньої подорожі до курганів — стародавніх поховань, що є втіленням історії та простором тиші, сховком. Великий соломʼяний курган нагадує дитячу халабуду, в яку можна сховатись, викликає асоціацію з укриттям, місцем захищеності та спокою. Проте досвід перебування всередині позначається протилежними емоціями: замість безпеки постає відчуття ізоляції та напруженого очікування. Інсталяція викликає роздуми на питання про те, де б ми могли почувати себе безпечно в теперішньому часі.
Фото: Олеся Саєнко
Твір, який завершує експозицію — «Поріг» — є спільною роботою Павла та Данила Ковачів. Всередині інсталяції — відео, на якому зафіксовано частину робочої рутини Павла під час його служби в ЗСУ, коли він очищає військовий автомобіль від слідів крові та біологічних рідин. Навколо відео своєрідним обрамленням слугують вхідні килимки українських біженців з їхніх австрійських домівок. Інсталяція спонукає осмислювати майбутнє крізь призму травматичного досвіду, оскільки екстремальні практики стають частиною нашого буденного життя.
Фото: Олеся Саєнко
Експозиція складається з робіт, в яких прочитується досвід втрати та виживання, що неможливо відокремити від нашої памʼяті. У цьому контексті питання: «Куди це все йде?» — постає не як спроба передбачення, а швидше як акт усвідомлення сьогодення. Виставка не дає готових відповідей, але фіксує, що майбутнє неможливе без пам’яті про теперішнє, без інтеграції досвіду втрати й виживання. Воно може стати простором відновлення, проте так само — простором повторення й загострення травм.
Роботи митців підкреслюють факт, що майбутнє формується вже зараз, в цих складних і водночас промовистих образах, які ми здатні побачити й осмислити.
Виставка «Куди це все йде» дозволяє зазирнути у темні води майбутнього і, можливо, знайти відповіді для себе на питання: «Що нас чекає, і яких помилок варто більше не допускати?». В експозиції виставки представлені різні твори, які обʼєднані сьогоденням і разом формують колективну свідомість.
Рефлексія на майбутнє тут постає через усвідомлення меж людського — крихкості, стійкості, здатності переживати.
Головне фото: Олеся Саєнко
