Переглядаючи (майже) всю серію «Маленький Париж» в режимі слайдів та вдивляючись в окремі роботи, збільшуючи їхні деталі, ми в «Асортиментній» запитували себе: про що це? Що це все означає? Цитуючи одного з героїв новин, який є частиною виставки, зразу сказали собі: «Це не Ейфелева вежа». Але що це?
Чи це про іронічний погляд Олександра на нашу вторинність, нашу колоніальність, нашу провінційність — як позицію, куди поміщаємо себе самі? Чи як роль, від якої ніяк не можемо звільнитись через історичний та геополітичний контекст? Чи як все це одночасно? Про що промовляє похідна перспектива, нерозривно пов’язана зі зменшенням та применшенням? Про що свідчить спроба точного копіювання, приречена на поразку, або ж спроба «похідного твору», приречена на кринж? Може, це — просто давня мрія про Європу, яка чомусь завжди не тут, а десь там? Про Європу, якій надаємо саме такого омріяно-стереотипного образу? Може, ці 140+ «ейфелевих веж» по всій Україні — це наш курйозний «європейський оберіг» та дивний спосіб маркування цього простору як європейського? Це припущення може здатись дивакуватим, поки не побачиш фотографії бульдозерів, які зносять саморобні «ейфелеві вежі» у кількох російських містах у 2022-2023-х. Це припущення може здатись дивакуватим, поки не згадаєш про «ленінопади» в багатьох українських містах у 2013-2014-х роках.
Чи це про чесний погляд на візуальне сміття, яке затоплює наші міста, — східні, західні, центральні, північні та південні міста; тимчасово окуповані, тимчасово небезпечні та відносно спокійні міста? Чи це — про міру несмаку, якою завдячуємо тому, наскільки низькою планкою вимірюємо наші очікування до більшості мистецьких подій; з якою приреченістю погоджуємось на безнадійну застарілість (більшості) закладів мистецької освіти та на миле жлобство й невиправний пафос (більшості) мистецьких закладів та незалежних просторів? Чи це — про міру несмаку, яка є причиною та наслідком цієї ери хаотичного забудовництва, неоліберального індивідуалізму та деконструкції суспільного договору про спільний простір — простір, який має поважати спільне минуле, теперішнє та майбутнє; простір, який має будуватись цілісно та естетично?
Чи це — зовсім не про Європу та не про (не)смак, а про мрії? Може, кожна DIY-йна Ейфелева вежа чи «Ейфелева вежа власноруч» — це просто давня мрія? Дитяча чи юнацька мрія, яку втілюємо в життя тими ресурсами, що маємо, та тим способом, якому навчені, який доступний?
Хоча насправді все простіше. У цій серії немає ні зверхнього погляду, ні гумористичної оптики, ні ідеологічного вказівного пальця автора. Олександр Попенко — документальний фотограф, який вміє працювати художньо. Сутність його роботи — документальне та антропологічне дослідження, максимально повне, неприкрите та недекороване. Попенко розгортає перед нами мапу «Ейфелевих веж» та запрошує завітати до «маленького Парижа». Попенко тримає перед нами дзеркало. Що ми в ньому побачимо — питання до кожної та кожного з нас.
***
Олександр Попенко (1993 р.н., Вінниця) — український документальний фотограф та режисер, живе та працює в Києві. Працював на hromadske.ua, Суспільне мовлення, знімав для BBC, UNISEF та Greenpeace. Зараз працює в «Мистецькому арсеналі», співпрацює з Лабораторією журналістики суспільного інтересу та займається персональними мистецькими проєктами.
***
Виставка «Зразу вам кажу, це не Ейфелева вежа» триватиме в «Асортиментній кімнаті» (в Книгозбірні) з 15 лютого по 9 березня 2024 року.
Фото: Тарас Теліщак, Дарʼя Христинюк, Олександр Попенко
