Народився 24.03.1957 у місті Караганда (Казахстан) у сім’ї депортованих з Галичини. У 1968 родина оселилась в с. Брошнів-Осада, Рожнятівського району Івано-Франківської області.
1972–1975 – навчався в республіканській художній школі ім. Т. Шевченка в Києві. 1975–1980 студент Львівського державного інституту прикладного і декоративного мистецтва, ПІМ.
Учасник та співорганізатор першої безцензурної виставки «Трьох» (1987, ІФОКМ) та «Шести» (1988, ІФОКМ). 1989-1991 – співавтор концепції та співорганізатор Першої міжнародної бієнале сучасного мистецтва «Імпреза».
1989 голова крайової організації Народного Руху України; 1990 – голова Івано-Франківської обласної ради області; грудень 1992 – серпень 1994 – перший заступник міністра культури Івана Дзюби; серпень 1994 – вересень 1995 – виконувач обов’язків Міністра культури.
Від 2007 – президент Українського національного комітету ICOMOS, від 2014 – голова Українського національного комітету ICBS.
Твори зберігаються в Івано-Франківському художньому музеї, Івано-Франківському краєзнавчому музеї, Коломийському національному музеї народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ім. Йосафата Кобринського, Дирекції виставок Національної спілки художників України, приватних колекціях України, Канади, Польщі, США, Росії, Японії.
Теми, із якими працює митець протягом життя, поєднують живопис, літературу та політичне позиціювання. У програмних творах експериментує з виражальними можливостями фігуративного живопису, уникаючи салонності на догоду виражальності монохромного підходу. Малярство має характерний для художників-вісімдесятників «політичний присмак», де м’яка іронія межує з націотворчими міфами – від образу князів Володимира та Ольги до героїчного переосмислення Шевченка.
У творчості Миколи Яковини поєднуються таланти живописця, графіка, архітектора, перекладача, правознавця, культуртрегера і політика. Його мистецький шлях, сформований на зламі 1980-х та 1990-х років, був продиктований не лише естетичним пошуком, а й особистим спротивом системі. Художник належить до покоління, загартованого пам’яттю про «Магадани та Норильськи», через що його мистецтво є характерною формою націєтворчого чину наприкінці існування СРСР.
Яковина апелює до архетипічності історичних та біблійних персон, доводячи, що страждання за віру та пошук внутрішньої свободи є позачасовими категоріями, які не втрачають гостроти навіть у постмодерному світі. Переосмислення класичних сюжетів стає для автора способом глибокої саморефлексії про складні випробування сумління та стійкість людини в умовах тоталітарного тиску.
Центральне місце в малярстві кінця 1980-х посідають образи-символи, втілені через авторську інтерпретацію біблійних сюжетів та постатей національних хрестителів. Князі Ольга та Володимир позбавлені звичного пафосу. Буденність їх типажів вписана у зарево багряниці. Жертовна природа влади доповнена натяками на німби й зображенням меча в руці Володимира, що асоціюється з хрестом. Сюжети «Зняття з хреста» та «Святий Себастьян» інтерпретовані через композиційний прийом «картина в картині», де персонажі першого плану активно вступають у гру з іконографічними постатями. Ця багаторівневість створює ефект театралізації, в якому сакральний простір переплітається з земним, й стирається межа між ірреальним та буденним.
У технічному аспекті малярство Миколи Яковини тяжіє до класичної традиції. Засадничим інструментом моделювання форми є світлотінь. Стриманий, часто монохромний колорит підпорядкований метафізичному пошуку «людської темряви» та світла – невловимої межі, на якій відбувається трансформація особистості в момент її внутрішнього зламу.
Знаковим образом і своєрідною візитівкою митця ще на межі 80-90-х стала алегорія «ватника» – візуальне втілення суб’єкта, цілковито позбавленого ідентичності. У 2017 році ця серія дістала новий розвиток, розширившись галереєю історичних постатей, переосмислених крізь призму постмодерної іронії та деконструкції.
Франківськ Яковини – простір розпізнавання «своїх» через мову спеціальних знаків і символів. Як інтелектуал, спільно з учасниками неформальних груп осмислював тему залюднення провінційної урбаністики в контексті міфологічного космосу Бруно Шульца. Один з перших інтерв’юерів Опанаса Заливахи 1988 (опубл. 89), серед перших організаторів неформальних безцензурних виставок 1987-88 рр., один із «батьків» Першої міжнародної бієнале «Імпреза» 1989 року, очільник крайової організації Народного Руху 1989 року; голова обласної ради Івано-Франківської області 1990 року.
Від 2014 організовував захист памʼяток і музеїв на окупованих територіях, автор резолюції Генеральної асамблеї ІКОМОС (Флоренція, 2017). У живописному циклі «Дидаскали» (2017) досліджує феномен «ватництва» як виродження демократії в умовах гібридної агресії. Реконструює механізми російської імперської реконкісти та ідеологічні витоки сучасної війни через переклади з Анджея Новака: «Як поставала “імперія зла”? Досвід Центрально-Східної Європи» (2021) й «Повернення “Імперії зла”. Ідеології сучасної Росії, їхні творці та критики (1913–2023)» (2025), Крайня перекладена з польської книга (2026) Ґжеґожа Пйонтека присвячена повоєнній відбудові Варшави 1944-1948.
Візитівку створила науковиця Надія Бабій.
Проєкт Documenting and Archiving War Art of Ivano-Frankivsk Region реалізовано за підтримки Documenting Ukraine program
Худодниця досліджує теми пам’яті, вшанування, історичних та соціальних наративів закладених у ландшафті.
Художник, куратор, критик, представник Станіславського феномену.
Художниця, дослідниця та кураторка, яка працює з відео, текстом, тілесними та перформативними практиками.
Художник-реставратор, живописець, громадський активіст.
Працює у галузях класичного гладкотканого та експериментального текстилю, графіки, проєктуванні інтер’єру громадських споруд і музейних експозицій.
Весела Найденова — художниця, письменниця, казкарка, мистецтвознавиця та викладачка.
Художник: вуличне мистецтво, графіті, стінопис, живопис, графіка. Автодидакт.
Євген Самборський – художник та куратор, чия художня практика зараз зосереджена на живописі.
