Історія складається не лише з архівів, а й із місць, що досі пам’ятають своїх героїнь. Учасниця проєкту «Herstory: Феміністичний літературний гурток» Євгенія Рубан вирушає до Болехова, аби дослідити, як місто зберігає пам’ять про Наталію Кобринську — письменницю, громадську діячку та одну з основоположниць українського фемінізму.
Інколи шлях до пізнання власної культури займає роки, а іноді для цього достатньо взяти квитки на поїзд і одним днем відвідати Болехів. Мандрівка з Києва прямим рейсом займає близько десяти годин, а з Івано-Франківська — достатньо буде й півтори.
Історія Болехова приховує багато фактів, але нас зацікавило, як тут жилося письменниці Наталії Кобринській, яка створила першу офіційну феміністичну організацію на теренах України. Місцеві жителі намагаються оберігати своє містечко та спадщину мисткині, сьогодні у Болехові можна перенестися в часі — у кінець ХІХ – початок ХХ століття — та пройти стежками, якими ходила Наталія Кобринська, крок за кроком відкриваючи для себе її непересічну особистість.
Символічно ми вирушили досліджувати життя мисткині 8 червня, у день її народження.
Так само символічно й починається наш маршрут — під палючим сонцем наша група зустрічається з гідесою Оксаною Півень біля Собору святих жінок-мироносиць, який став приводом для переїзду родини Кобринської до Болехова.
Собор святих жінок-мироносиць. Фото Євгенії Рубан
Нині це великий відреставрований собор, головний фасад якого прикрашають мозаїки, а куполи видно чи не з будь-якого куточка міста. У далекому 1884 році, коли родина мисткині там оселилася, храм був на етапі будівництва. Ініціатором переїзду до Болехова став батько Наталії Кобринської — священник, культурний діяч та депутат Іван Озаркевич. По смерти чоловіка мисткині Теофіла Кобринського, батько всіляко намагався розрадити згорьовану доньку й, зокрема, запропонував змінити оточення. Тож Озаркевич пристав на пропозицію стати настоятелем місцевого храму, на місці якого згодом постане сучасний Собор, перевізши дружину та дітей до Болехова.
Нова домівка родини знаходилася прямо за церквою. Її споруда не збереглася — лишилися тільки меморіальна табличка на відбудованій плебанії й фундамент офіцини (господарської споруди) Наталії Кобринської. У цій, імовірно, невеликій, але власній будівлі мисткиня приймала на гостини Ольгу Кобилянську та Євгенію Ярошинську, вирішила створити першу українську жіночу організацію «Товариство руських женщин» у Станіславові (нині Івано-Франківськ), працювала над альманахом «Перший вінок».
Кімната-музей Наталії Кобринської. Фото Євгенії Рубан
Вже на цьому етапі прогулянки-екскурсії відчувається масштаб трагедії, яка полягає у незбереженні значної частини нашої культурної спадщини.
Поглиблює цю рану наступна локація — у Музеї історії міста Болехова імені Романа Скворія, де є всього лиш кімната, присвячена Наталії Кобринській. Оригінальних артефактів тут майже немає, їх свого часу знищили совєти. Серед експонатів: портрети Кобринської та її чоловіка, фотографії, меблі та речі її часів, а також обʼєкти, що розповідають про близьких мисткині, як-от художника Михайла Гаврилка. Але зараз нас найбільше приваблює фото оселі Кобринської — традиційної одноповерхової побіленої хати з деревʼяною покрівлею. Її мисткиня придбала наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, коли жила у Львові й, імовірно, хотіла повернутись до Болехова.
Фото Євгенії Рубан
Будинок мав би знаходитись через дорогу, у двох хвилинах ходьби від музею. Тут мав би зберегтись натяк на город, де мисткиня вирощувала улюблені ягоди, та рясно засаджене квітами подвірʼя. Ми могли б дивуватись їх розмаїттю та міркувати про те, скільки видатних діячів української культури тут побувало понад сто років тому. Але цю будівлю також зруйнували. Вже за часів Незалежности України біля ділянки, де мисткиня прожила до своєї смерти у 1920 році, місцеві мешканці поставили памʼятну брилу.
Фото Євгенії Рубан
Та все ж оселя мисткині не є нашою останньою локацією. Ми вирушаємо на кладовище, де похована Наталія Кобринська, а також її батьки Теофілія Окуневська та Іван Озаркевич. За життя мисткиня нерідко туди навідувалась, тож і ми повторили її шлях, який займає близько 15 хвилин. Могилу Наталії Кобринської було б просто знайти навіть без екскурсовода, адже на вході до кладовища висить памʼятна табличка з необхідною інформацією.
Поховання мисткині відбулось у морозний вітряний січневий день 1920 року. Декілька років могила Наталії Кобринської була якщо не занедбаною, то щонайменше на межі забуття: там стояв ялиновий хрест, який невдовзі похилився і впав. Аж у 1929 році Союз українок Болехова взявся впорядковувати ділянку. Відповідно до заповіту мисткині, їй поставили памʼятник із рожевого моноліту у вигляді дубового хреста та встановили табличку «Мене вже серце не болить». І якщо повернутись спиною до могили, то можна побачити, що з цього місця дуже добре видно нову церкву, яка дуже нагадує собор, із якого ми починали свій шлях пізнання української феміністки.
Головне фото: Євгенія Рубан