Прозаїк, поет, культуролог, художник, музикант; автор і редактор концептуального журнального проєкту «Четвер», представник Станіславського феномену.
Юрій Іздрик народився в Калуші у 1962 року в родині дисидентів. Його дід, отець Андрій Іздрик, перебував в ув’язненні у сталінських концтаборах. У школі Юрко вчився на відмінно, любив математику, грав у шкільному ансамблі. Тоді ж почав цікавитися літературою. У шкільні роки Іздрик закінчив музичну школу по класу віолончелі та фортепіано, самотужки опанував гру на гітарі та мандоліні.
Технічна освіта не завадила розвинути літературний талант. У студентські роки цікавився історією мистецтва, відвідував публічні лекції з мистецтвознавства, грав у рок-гурті, брав участь у постановках самодіяльного студентського театру. Юрiй Iздрик казав про себе, що за часом народження він шістдесятник, а за місцем народження – хімік. Але так склалося, що «технар» за освітою, мешканець міста хіміків Калуша Iздрик став частиною того явища, яке зараз називають Станіславським феноменом.
Закінчивши університет у 1984 році, він почав працювати інженером на Івано-Франківському заводі автоматизованих ливарних машин, згодом — у Калуському науково-дослідному інституті галургії. Та вже наприкінці 80-х років з розпадом радянського режиму, Іздрик активно включився у мистецьке життя та розпочав свій творчий шлях, долучаючись до андеграундних рухів. Перший номер «Четверга» було зроблено у 1989 роцi разом зі своїм «полiтехiвським» товаришем Павлом Турком (це той легендарний Пепа, який час вiд часу зринає у творах якимось химерним привидом). Тексти, відібрані до журналу, друкувалися на машинцi, пiсля чого робився макет i журнал тиражувався на ксекорксi. На початку 1990-х років Іздрик після знайомства із Юрієм Андруховичем упорядковують третє число журналу, яке відкриває ворота до слави.
Образотворчим мистецтвом спорадично займається з 1990 року. Важливим для нього стало знайомство з Мирославом Яремаком, який переконав Іздрика до образотворчості. Вже перший виступ на колективній виставці «Імпреза. Провінційний додаток №2» (1991), демонстрував появу в молодому середовищі митців впевненого та сміливого голосу, що органічно вписався в проєкт. Інсталяції «Моє ім’я Юрко Іздрик», «Апокриф» та «Дуже концептуальний об’єкт», а також графічні цикли «Пам’яті четвергових поштальонів» і «Спроби національної геральдики» органічно заповнювали простір фойє актової зали педінституту. Іздрик був автором каталогу виставки, набраного на друкарській машинці і відксереного у декількох екземплярах. Маніфест до виставки написаний Іздриком залишається актуальним і до тепер.
Надалі Юрій Іздрик практикував малярство, займався художнім оформленням книжок і журналів, брав участь у художніх виставках. А ще записав два фортепіанні концерти та зробив постановку на сцені театру власного роману «Воццек». Та попри це все, Юрiй Iздрик продовжує вважати себе дилетантом i до своєї популярності ставиться скептично.
Прозаїк, поет, культуролог, художник, музикант; автор і редактор концептуального журнального проєкту «Четвер», представник Станіславського феномену.
Іздрик ніколи не вважав що займається мистецтвом. Живопис, графіка, дизайн, перформанс – так, але це не є в жодному разі мистецтво, це була собі гра у мистецтво.
Найбільше в доробку художника, мабуть, колажів. На папері, картоні, з використанням репродукцій, підмальовками фарбами, олівцями, ну і фрагментами текстів. Техніка, яку полюбляли використовувати у ХХ ст. дадаїсти, дозволяє порівняно швидко і легко створювати абсурдні композиції, що якнайкраще відповідає духу homo ludens. Переважно працював серіями (від трьох до тридцяти робіт). Пізніше освоївши комп’ютер колажував у фотошопі, роблячи ілюстрації до «Четверга» та інших видань. Оформив колажами збірку віршів Юрія Андруховича «Екзотичні птахи і рослини».
Юрій Іздрик нерозривно поєднує побачене з прочитаним. Починаючи з далекого 1991 на «Імпреза. Провінційний додаток №2», де він інсталював у простір виставки стрічки з написами від руки з опусами про жінку «як біологічний отвір навколо дірки». «Четвер» – часопис візії і текстів, чи збірка лірики «Після прози» супроводжується незліченними комп’ютерними колажами-ілюстраціями. Його наративно-літературне мислення неможливе без образного ряду. Навіть якщо тексту обмаль або немає зовсім, чи він перебуває на марґінесах у вигляді назви до роботи видима картинка надиктовує інструкцію, переважно позбавлену логіки змісту, як і саме буття.
Серія колажів «En Theo», 2013 – створення непослідовного реєстру випадково впорядкованих речей. На відміну від комп’ютерних вправлянь, колажі ручної роботи просякнуті матеріальністю, фактурною грубістю і реальною нагодою скористатися можливістю підглянути досередини, за межі дозволеного. Палімпсестність багатошарових зображень, неодноразово замальованих зверху новим надає аркушам історичної ваги, значущості та віри в те, що за допомогою таємничого Х-промінця можна довідатися про те, що знизу, з чого починалося. Композиції всіх аркушів хоча і будуються навколо фігури, схожої до замкової діри, різняться колористичними вирішеннями, пластикою рисунків, внутрішньою космогонією та зовнішньою орнаментикою. Сюжети танцюють навколо отвору. Або черепа, бо це також може бути його зображенням. Іздрик уникає концептуалізму в своїх візуальних практиках. Не бажаючи відвертатися від чуттєвого світу, закриватися в колі поняттєвих спекуляцій, митець полює на «невловимі цінності» через їхні матеріальні еквіваленти.
«Я не живу в Станіславі. Я з’явився сюди ненадовго, власне кажучи, мене вже немає тут. Однак моя поява була вчасною. Я зловив те, що виникло непомітно і зникло безповоротно — НЕСПРАВЖНЄ. Це швидкоплинне НЕСПРАВЖНЄ було єдиним справжнім, яке належало цьому містові. Все інше виявилося СПРАВЖНІМ, а тому, за неминучістю тавтонімічних обмежень — не зовсім справжнім», — Іздрик «Станіслав: туга за несправжнім», 1995.
Розпочавши виставкову діяльність з Івано-Франківська (перша персональна одноденна виставка-акція «Kűchenkitsch» 1990, на квартирі у Марії Микицей), пізніше творчість Юрія Іздрика неодноразово демонструвалася в мистецьких закладах міста. Педінститут, галерея «S-об’єкт», пасаж Гартенбергів, галерея «Маргінеси», художній музей, галерея «Асортиментна кімната», ЦСМ, палац Потоцьких – мабуть, не повний перелік експозиційних площ.
Артист часто намагався «включити» у свої дійства глядача: чи під час перформансу «Голінні черепа електробритвою» у 1993 «С’Об’єкт», чи на розпродажі чудодійних амулетів на «Всьо по 1€», галерея «Маргінеси», 2009, або «Автопортрет зомбі» (виставка-лекція, Coworking, DJ-live set) галерея «Чеч», 2018.
«Однак характерний для сьогодення надмiр iнформацiї переростае в шум, в якому однаково губляться i крик, i мовчання. Тому залишається iмiтувати крик, беззвучно розтуляючи рота, або кричати подумки. Це досконалий камуфляж, але він нiколи не буде остаточним, бо наступним кроком виявиться iмiтацiя, а далi iмiтацiя iмiтацiї імітацій», — Іздрик.
Візуальна творчість Іздрика не потребує вербальних пояснень, бо переважна більшість її зразків може, або слугує ілюстраціями до його літератури. І навпаки. Серія комп’ютерних колажів «Анатомія світу», 2008 своєрідна спроба доповнити, доправити, інтерпретувати державні прапори деяких країн світу деталями з анатомічного атласу. Модний ребрендинг. Або діагноз. Чому анатомія? Невідомо. Я думаю, навіть автору. З таким ж успіхом можна було би використати деталі з атласу по механіці паровозів або ботаніці екзотичних рослин. Насправді це не важливо. Антропоморфність видалася Іздрику найпромовистішою. Або універсальною. Підтекстів у зображеннях обмаль або немає зовсім. Якщо, звичайно, не перенапружувати свої мізки і не вдаватися до безглуздих фантазій у стилі раннього Єшкілєва (на кшталт віднаходження в ліричній абстракції «ніг Блаватської»). Черепи, кровоносні системи, м’язи, нарисна геометрія легень, сердець чи шлунків, тощо, але без хірургічного фанатизму. Контурна графіка на межі дизайну. Роботи хороші своєю рівністю. Вони не рвуть, не випирають, не руйнують простору, а холодно з ним співіснують. Набір абстрактних символів в порожнечі так схожих на зміст людського життя. Асиметричність, нагромадження деталей, відсутність ідеологічних центрів, позірно вишукана барвиста манірність, як перехід від концептуальних сумішей до дизайну ідей. Автора не цікавить ідеологія. Розрахунок на віру, або принаймні довіру до нього. Вперто уникає впізнаваності та чистоти стилю. Найбільш інтригуючими поняттями, які щодо себе самого застосовує Іздрик, є імітація. Підробка. Якщо прийняти їх за ключові, то вибудовується певна парадигма, в котрій напрям всієї Іздрикової творчої діяльності можна визначити як «дефімологізація мистецтва».
У 2023 Іздрик важко захворів і попав до реанімації. Під час тривалого лікування малював у блокноті. В галереї «Асортиментна кімната» пройшла виставка «Дещо темніші дні». 2024 за участі робіт Іздрика.
Час від часу роботи художника беруть участь у благодійних виставках в Україні та за кордоном на допомогу ЗСУ.
Візитівку створив мистецтвознавець Анатолій Звіжинський.
Проєкт Documenting and Archiving War Art of Ivano-Frankivsk Region реалізовано за підтримки Documenting Ukraine program
Худодниця досліджує теми пам’яті, вшанування, історичних та соціальних наративів закладених у ландшафті.
Художник, куратор, критик, представник Станіславського феномену.
Художниця, дослідниця та кураторка, яка працює з відео, текстом, тілесними та перформативними практиками.
Художник-реставратор, живописець, громадський активіст.
Працює у галузях класичного гладкотканого та експериментального текстилю, графіки, проєктуванні інтер’єру громадських споруд і музейних експозицій.
Весела Найденова — художниця, письменниця, казкарка, мистецтвознавиця та викладачка.
Художник: вуличне мистецтво, графіті, стінопис, живопис, графіка. Автодидакт.
Євген Самборський – художник та куратор, чия художня практика зараз зосереджена на живописі.