На прохання post impreza Оксана Квітнева записала розмову з франківською диджейкою Олею з псевдо hel_ga.
Нас із нею називають диджейками. Насправді, як радіоведуча, не маю з диджеїнгом узагалі нічого спільного, на відміну від героїні цього матеріалу. Оля призначила зустріч у кав’ярні-книгарні в середу об 11-й і прийшла вчасно — на відміну від мене. Кілька хвилин ми шукали якесь тихе місце, де можна було б вести запис — все довкола гуркотіло працелюбністю. На терасі «Промприладу» ми приземлились об 11:11.
Звертаєте увагу на такі цифри?
Мені здається, всі звертають. У мене за якийсь короткий проміжок часу дуже часто трапляються такі моменти: коли не подивлюсь на годинник, завжди одні й ті самі цифри.
І що б це означало?
Що все добре.
Шукала вас у мережі. Мене чомусь одразу відсилає кудись на московську диджейку.
Не знала, що така існує.
Але вона просто helga, а у вас псевдо hel_ga. Ви дуже здивувалася, коли я запросила вас на інтерв’ю.
Я ще не мала такого досвіду. Можна сказати, що тільки почала. Але насправді дуже рада.
Коли ви почали?
Почала вчитися навесні 2024 року. А взагалі не планувала диджеїти. Хоча музика мене торкала завжди. Знала, що хочу поєднати своє життя з нею. З 18-річного віку постійно їздила на різні концерти, фестивалі, волонтерила, асистувала артистам/артисткам. Я думала, що в майбутньому матиму свою організацію чи лейбл, який допомагатиме молодим артистам і артисткам розвиватися, особливо в Івано-Франківську. Наприклад, організовувати фестивалі чи менеджерити інших… Але себе в ролі артистки чомусь ніколи не розглядала. У мене завжди був внутрішній страх, боялась потрапити в центр уваги. Мені постійно хотілося бути дотичною до музичної індустрії, але десь «за лаштунками».
У дитинстві сцену не пробували?
Ходила на хор, в мене виходило гарно співати, ще давним-давно, в дитсадку. Викладачі були за те, щоб я залишалась, та я тоді нікуди не хотіла, і мама мене не змушувала. Якщо б так відмотати час назад, я б пішла в музичну школу, щоб просто мати базу.
Хоча для диджеїнга й не потрібна музична освіта. Головне — мати слух. Слух у мене є. На барабанах вчилась грати, вмію, непублічно, для душі.
Мої близькі подруги водночас постійно помічали в мені артистизм, жагу до музики й те, як вона на мене впливає. В 2024 році вони мене буквально підштовхнули до цього рішення: порадили викладача творчого гуртка команди Detali, його звуть Maks Yos [продюсер, диджей, резидент формації Detali — прим. ред.], і я просто пішла, бо давно чомусь новому не вчилась.
Хотіла себе спробувати. Не було ніякої мети. Думаю, піду-подивлюсь, як воно, там буде видно.
Справді дуже рада, що потрапила саме до Макса. Він узагалі такий віртуоз, я його поважаю як артиста й саундпродюсера, подобається його музика. Він мене класно ввів у курс справи й історично просвітив у цьому всьому. Насправді навчитися диджеїти технічно не важко, особливо на сучасному обладнанні. А він мене вчив олдскульному методу, на вінілах і старих деках, де не видно звукової доріжки, і ти зводиш не візуально, за ритмічним малюнком, а суто на слух.
Я навіть під час навчання не особливо себе уявляла в ролі диджейки. Просто кайфувала, мені подобалося шукати нову музику. Навчаючись, більше знайомилась із електронною сценою, бо до того цікавилась якимись українськими й закордонними інді-гуртами. Електронну сцену, і самі вечірки, я не дуже для себе розглядала… Під час навчання почав формуватися смак. Макс завжди зацінював ту музику, яку йому приносила. Закінчила навчання — і все. Незрозуміло, що далі.
Скільки тривало навчання?
Близько місяця. Там 12 занять. У якийсь момент прийшло повідомлення в інстаграмі від Саші. Ми тоді не були знайомі, він запропонував долучитися до нової формації, яку заснував спільно зі своїм другом Мар’яном. Авантюра, бо я не знала тих людей, не знала, на що йду, але рада, що зважилася на ще один крок. Перший зробила завдяки своїм близьким подругам, а другим стало створення Labirynth. Всі разом ми думали над форматом, концепцією формації, а я сформувалась уже саме як hel_ga.
Це псевдо змішане з давньоскандинавським походженням імені Ольга, Га — відсилка до Леді Гаги, бо я її велика фанатка з одинадцяти років. Думаю, що вона теж мала дуже великий вплив на моє життя, світогляд, і, напевно, на ту музику, яку я зараз граю.
Чому вона?
От щось мене тоді зачепило! Вона була не така, як всі: самобутня, щось нове взагалі. Здається, Леді Гага перевернула попкультуру з ніг на голову, плюс подобається, що вона транслює. Поміж тим, що люди завжди бачили в ній якусь трохи ненормальну й скажену, вона завжди транслювала те, що потрібно любити передусім себе, далі — оточуючих. Ось цей її месидж до цих пір зі мною.
Фото: nicolas.anikeyev
Що ви в дитинстві слухали?
Багато. У вісім років була страшна рокерка. Ходила в рокшоп, всі свої кишенькові гроші спускала на рокмерч. У мене досі залишилось це: люблю всілякі шипи, шкірянки, такий трошки панковий стильок. І в моїй музиці це теж відображається — вона доволі напружена, з характером.
Диджеїнг — ваша основна робота чи хобі?
Це хобі, для душі. Дуже рада, що цим займаюсь, бо нарешті можна сказати, що знайшла себе. І, напевно, почуваюся щасливою, — в мене є місце, де я можу нарешті проявитись. Моя робота — в ІТ, з дому, доволі монотонна, постійно одне і те саме, 5 днів на тиждень. Я почуваюсь як пташка в клітці. А от на сцені даю волю своїй дикості, внутрішньому пориву.
Якщо ви завжди хотіли бути не на сцені, а поруч із нею, то довелося, мабуть, зробити над собою зусилля, щоб вийти до людей?
От власне, треба було. Та якось воно так усе складалось, наче само собою. Перший публічний виступ був на Labirynth. Я грала тоді бі-ту-бі з диджейкою Лєрою разом і мені було не так страшно. Грали першими, людей було ще небагато. Готувалися, все чітко, що за чим йде. Взагалі не переживала, така була заряджена в той час. От тоді й зрозуміла, що хочу цим займатися далі.
Пам’ятаєте, коли і де це було?
У вересні, здається, 2024 року. Це було складське приміщення, не дуже популярне. В нас взагалі проблема з приміщеннями для подібних франківських подій. Але воно прикольне, індустріальне, велетенське. Доволі багато людей зібралося.
Раніше ви проходили як учасниця цих подій?
Так, я була в контексті всіх, скажімо так, знакових франківських тусовок — Detali, VTIXA. Але я на них не з самого початку ходила, бо в мене раніше було трохи інше оточення. Не було людей, які цим цікавляться, сама якось не дуже хотіла… В ролі диджейки я себе тоді ще не бачила.
Пам’ятаєте, як ви тоді дивились на диджея/диджейку? Потрібно ж у процесі на чомусь фіксуватись, і зазвичай ми дивимося на людину на сцені. Які думки виникають, коли споглядаєте того, хто веде за собою всіх?
Бачила якихось трохи закритих хлопців. Залежно від диджея, звичайно. Захоплення моє більше пов’язане не з конкретною особою, а з музикою. Мені здається, коли на такі тусовки ходила, то на людину не сильно й звертала увагу. Більше на музику.
Так сконцентровано? Тобто як професіоналка усе одно слухали?
Виходить, що так, більше звертаючи увагу на стан, і що я відчуваю…
А як ви так з рок-музики в попсу перекинулися?
Коли Леді Гага тільки починала свою кар’єру, я ще думала «як це можна слухати?». В дитячому віці всі були такі мінливі, так формувався мій світ. Для мене може існувати все в одному: і рок, і поп, і хіпхоп, і реп якийсь прикольний, і експериментальна електроніка.
Люблю багато музики, я її не боюсь. Так само в моїх сетах можна почути досить багато різних жанрів, не тільки брейкбіт.
Я люблю використовувати жанри для побудови груву [ритмічні та імпульсивні відчуття в музиці — прим. ред.]. Наприклад, у мене може сет починатись із якогось тек-хаузу, потім переплітатися в гіпнотичне техно, далі — електро брейкбіт, може навіть у рейв виходити. Коли тут, на «Промі», останній раз грала, то в мене вже наприкінці таке неслося, такі треки ставила, що люди роздягалися — знімали верх і танцювали топлес. Коли люди кайфують від моєї музики й особливо, коли після виступів до мене підходять і дають фідбек, я така заряджена, розумію, що точно хочу далі розвивати це в собі та пробувати нові майданчики, відкривати для себе нові можливості.
Це якщо вам кажуть або пишуть десь в коментарях, так? А суто за відчуттями? Актори постійно розказують, що ти на сцені віддаєш свою енергію, і вона тобі повертається. Ви відчуваєте енергію, яка приходить від людей?
Так.
Ви не думали повчитися ще якоїсь акторської майстерності? Вона ж усе одно потрібна?
Потрібна, можливо, колись і так. Мені подобається, я відкрита до такого.
З хореографією проблем немає?
Я ніколи не любила танцювати. Ніколи. Для мене це просто… Це теж, напевно, якийсь внутрішній страх, можливо. Зараз із цим уже немає проблем. Ніколи б не подумала, що я за пультом буду танцювати! Коли граю свою музику, настільки тащуся, що рухаюся, і мені все одно, як я виглядаю. Розумію, що цим я даю людям можливість теж відкритись, що люди також перестають соромитись і вільно почуваються. Бо бачать, що я рухаюся, що відкрита, і включаються. Це реально такий прикольний енергообмін! І я себе по-іншому почала почувати — набагато впевненіше. Почала собі подобатись нарешті!
Відчуваю, я зараз на своєму місці. В усьому свій час. Я рада, що почала в більш зрілому віці. Напевне, більш усвідомлено все роблю, ніж я б молодша грала.
А ваші колеги?
Є молодші, є старші, але всі досвідчені, всі круто грають.
Вас багато?
В нас є, скажімо так, два кити — це Олесь (Oles_dj) і Макс Йос. Я вважаю їх диджеями всеукраїнського масштабу, які можуть представляти Україну десь за кордоном. Вони вже «ікони» франківської сцени.
Але вони навчають, значить, з’явилася вже достатньо велика кількість людей, навчених ними.
Яся [Ярослава Сулима, грає під творчим ім’ям Yasna — прим. ред.], Олег Остапів і я. Більше не знаю.
Тобто диджеїв і диджейок не так вже і багато?
Небагато.
А тих, хто споживає ваш продукт?
Насправді багато.
Фото: lilonka_a
Раніше у Франківську були рок-сейшини. Тепер — електронні. Менше підвальних репетицій і концертів — більше промзонних або й опен-ейр паті. Буквальний андеграунд залишився у минулому?
У Ваґабундо бувають якісь рокешники. Я від того трохи далека, мені важко щось сказати щодо цього.
Ще є бар «Блуд». А де ви ще проводите час, окрім як у місцях свого хобі й відпочинку разом із тим?
З друзями, в мене є близькі подруги, переважно проводжу дуже багато часу. Вдома, десь на природку любимо сходити, поїхати.
Ви прямо з Франківська-з Франківська, місцева-премісцева?
Так.
Але кажете, що хочете відкривати нові майданчики. Розглядаєте можливість кудись переїхати? На Ібіцу?
На Ібіцу, напевно, трохи не мій формат, але в принципі, розглядаю таку можливість, чому ні. Як на мене, прожити все своє життя в одному місці — не дати собі можливостей для повноцінного розвитку. Я готова до якогось нового міста, до нового світогляду. Думала переїхати в Київ, там значно більше можливостей для диджеїнгу. Але зараз, під час війни, розумію, що мій спокій мені дорожчий. Хотілося би спершу у Франківську вкорінитися, зробити собі ім’я.
Закріпити бренд за собою?
Так, закріпити. В Києві вже грала раніше — в Community Cafe на Кирилівській, і, до речі, то був мій другий публічний виступ. І там також грала першою й доволі таки експериментальну музику. Приємно здивована, що там у них є ініціатива OpenDecks: ти можеш подати заявку, вони тебе відбирають і кличуть туди грати. Ще грала в Тернополі у грудні, наприкінці минулого року. Тож творча географія потроху розширюється.
Уже півтора роки такої творчості позаду. Наскільки часто відбуваються виступи?
На жаль, не так часто. Напевно, проблема в тому, що я поки ще маловідома в цьому ком’юніті. Думаю, це питання часу. Вважаю, що мені варто спершу у Франківську себе добре зарекомендувати, щоб було з чим їхати кудись. Я б дуже хотіла в Києві грати на подіях, де більше людей. У мене музика така, з характером, думаю, можу дати жару на великій сцені, з великою авдиторією.
А які ще омріяні майданчики, крім Києва?
Я б в Берліні хотіла пограти.
Хто з відомих диджеїв вам імпонує?
З українських — Human Margareeta, вона теж грає таку ламанину різножанрову і схожу на моє. Cheka, грає техно. Yuvi, але вона не диджейка, більше сольна артистка.
Ви зараз називаєте жіночі імена. Це, власне, тренд такий? Диджеїв стало менше?
Мене якось завжди більше тягнуло до жіночої творчості. Хоча чоловіків у цій справі завжди було більше. Зараз трохи по-іншому, думаю, це пов’язано з війною.
Бо класична історія: дівчата — піджейки, диджеї — чоловіки.
Зараз якраз іде перелом цієї сексистської історії.
Вважаю, що немає суто чоловічих чи суто жіночих справ. Це те, що підвладне всім. Жінки можуть дати не гіршого «джазу», ніж чоловіки. З останніх змін — саме така тенденція.
Ви — сова. Грали б усю ніч?
Я б грала всю ніч. У мене ж і робота така, що я працюю, звичайно, до 12-ї ночі, деколи нічні зміни. Я от сьогодні о 3-й ранку заснула, встала о 9-й.
Стереотипно так вважається, що ваша робота пов’язана з уживанням великої кількості різноманітних напоїв і стимулюючих речовин.
У цьому плані можна сказати, що я ангел. Можу випити якусь текілу чи джин-тонік. Але зараз якось не особливо. Не знаю, чи це з віком уже пов’язано… Але не можу — мені на другий день зле, то для чого себе силувати? Люблю випити щось хороше у межах норми. У зал треба ходити, потім стопиться мій прогрес. По-іншому на це дивлюся зараз.
Ви би хотіли, щоб це стало вашою роботою, чи все ж таки краще це залишати як хобі?
Чесно, люблю стабільність. Якщо б це було моєю роботою, то це було б щось не стабільне.
Та і на рутину перетворилося б, можливо?
Це така цікава рутина. Якщо б узяти і пофантазувати: в мене вже розкручене ім’я, мене кличуть грати хоча б раз у тиждень, у мене високий гонорар і можу собі забезпечити проживання десь за кордоном… Це моя мрія, я б хотіла мати життя, у якому постійно щось мінялося б, і я б зустрічала нових людей. Але насправді це важко, треба все покинути, стабільність і просто з заплющеними очима в це пірнути. Насправді, зі стабільною роботою трохи важко: в мене є графік і деколи з диджеїнгом його непросто поєднувати. Це хобі насправді займає багато часу. Коли я не граю музику, це не означає, що я нічого не роблю. Постійно слухаю і відкриваю для себе щось нове. Я завжди в якихось пошуках: свого звуку, чогось нового, цікавого. І це теж займає час, враховуючи, що 8 годин на день я працюю. В диджеїнгу поки що все трохи нестабільно. Самій треба нетворкати, шукати нові можливості, де я можу пограти. Та з цим я доволі сором’язлива, важко саму себе просувати.
Як ви себе бачите в майбутньому? Ну років через 20?
У таке далеке майбутнє не заглядаю. Надіюсь, передусім буду жива-здорова. Хотілося б бути успішною в тому, що я роблю. Хотілося б постійно грати і в Україні, і за кордоном — представляти жіночу українську електроніку.
Ви багато подорожуєте. Куди тягне?
Хотілося б поїхати в Азію на декілька місяців, відключитися від всього світу, пожити без телефона, без новин… Побути наодинці з собою. І з природою.
А як ви співіснуєте із українською реальністю?
На початку повномасштабного вторгнення, здається, місяць навіть з дому не виходила. Мені чомусь саме вдома було найбезпечніше це все проживати. Страшно було… Напевно, як і кожному, болить серце, душа, за країну. Стараюся робити якісь збори, донатити, податки платити, працювати в Україні, користуватись українськими послугами. Думаю, що це теж відіграє велику роль.
Крім того, ми іноді занадто жорстокі до своїх людей, одразу кенселимо. Усі в свій час роблять якісь помилки. У нас чимало людей їх зробили до повномасштабного вторгнення — тим, що недостатньо серйозно сприймали тогочасні події на Сході. Думаю, це причинно-наслідковий зв’язок усього того, що ми маємо зараз, великої війни.
Головне фото: nicolas.anikeyev