post impreza продовжує серію розмов про жінок, які творили у часи Станіславського феномену. Наталія Асатурян — франківська радіожурналістка, поетка, авторка книги «Жменька світу». Для post impreza Ольга Кукула-Новак поговорила з Наталею про журналістську роботу, поезію, покоління «Імпрези» та Станіславський феномен.
Наталю, як ви бачите світ?
Як було у Єшкілєва: справжній текст не повинен мати початку, він виринає нізвідки… і пірнає у небуття безболісно, бо не боїться Безодні.
Я бачу світ дуже по-радійному. І для мене часом точна передача тексту або думки є важливішою, ніж стилістична. Мені близьким був проєкт Ростислава Котерліна «Кінець кінцем», бо він втілив мою потаємну мрію: інтерв’ю без купюр. Там навіть паузи були передані пробілами, тобто все абсолютно так, як сказано.
Я мислю як радійниця: коли даю цитати, вони звучать так, як були сказані. За людину не просто не додумують чи не передумують, навіть стилістику не змінюють.
Часто ловлю себе, що коли читаю текст, я чую голос. І навіть можу відчувати характерність людського мовлення.
В радійному сприйнятті мені дуже імпонує Іздрикове: текст тільки імітація мовлення. Текст належить візії, а мова — звучанню. Мені це дуже близьке. Тобто я звикла проговорювати й говорити, реагувати на звучання.
Марія Микицей розповідала, що вона бачила вірші й дивувалась, чому інші не бачать. А я їх чула, як певну мелодію в своїй голові. Чула ритміку, а потім під неї приходили слова. Для мене поезія починалася з музики, дуже мелодична й еклектична. Це чисто інтуїтивне моє сприйняття поезії, я її ділила на інтелектуальну, де важливі сенси, смисли, гра словами; метафоричну, де важлива образність, змалювання образів; і музичну, коли є певна ритміка, навіть якщо немає рими, тобто якщо це верлібр, він мені теж мав звучати ритмічно.
Тому коли я побачила вибух нового мистецтва в Івано-Франківську, була заворожена саме цією синтетичністю. Я повернулася до міста у 1991-му році і почала працювати на радіо з першого вересня. А наприкінці осені відбулась друга «Імпреза». Це було моє входження в журналістику. Я шукала чогось нового, оригінального, ні на що не схожого — і знайшла «Імпрезу», а пізніше — «Четвер».
Фото Софії Сіренко
Трішки хочу відмотати назад. Ви закінчили Київський університет імені Тараса Шевченка, філологічний факультет. Як був обраний університет? Чи ви писали загалом в дитинстві, підлітковому віці?
Зараз знову почну цитувати. Пам’ятаю, в інтерв’ю Прохасько казав, що хотів бути письменником, але не пішов вчитися на журналістику, а на біологію, бо не уявляв себе радянським журналістом. Власне, мені, оскільки я добре писала твори в школі, пропонували піти на журналістику. А мені здавалося, що радянська журналістика нудна. І спершу хотіла йти на біологію, та врешті поступила на філологічний. У Київ, бо хотіла там вчитися. Народила сина, а коли настав час працювати і шукала роботу, місця були тільки в газеті.
Тобто журналістика пройшла моє життя випадково, я вже захопилася нею в процесі.
Писати почала також спонтанно. У мене, видно, характер, який любить спонтанність. Ми на канікулах початкової школи з двоюрідною сестрою у бабусі гралися в гуртки. Вона хотіла бути актрисою, і в неї все це класно виходило. Коли дійшло до гуртка поезії, сестра сказала, що не може, а я написала перший вірш.
Вечоріє… В темнім небі
Зірки спалахнули…
З-за хмар місяць виглядає,
Зірки вже поснули.
З-за хмар місяць виглядає,
Пташки не щебечуть,
Тихо нічка наступає,
Кінчається вечір.
Мені казали, що це Шевченко (сміється). Ось вийшло так, що я виявила в собі здатність щось римувати. Не скажу, щоб активно писала, але це було завжди.
Зі своїм спонтанно-хаотичним характером я ніколи не вміла архівувати. Тобто ти живеш в процесі, спілкуєшся, робиш програми, вони виходять в етер. Зараз із комп’ютерами в мене з’явилось компенсаторне бажання все заархівувати. Але я можу зберегти теперішнє. А минуле, яке було в 90-х, коли я писала десятки чи сотні інтерв’ю з людьми, які тепер є іменами, не можу. Вони розчинилися в етері. В той час ми писали все на великих бобінах. Їх була обмежена кількість, і вони стиралися, щоб записати нові програми. Все було в реальному часі. Тобто кожну розмову мусиш скидати в реальному часі на бобіну. Потрібно було розшифрувати текст, дати монтажеру технічної служби з позначеними шматками, що саме потрібно вимонтувати. Або навчитися самому. Я вміла монтувати: одну бобіну підігнати до потрібного моменту, а другу — поставити там, звідки починається запис. Вмикаєш з однієї касети, пишеш на іншу, треба було буквально руками «відчути» цю правильну точку дотику, щоб все переписалося гладко, як новий суцільний звук. Коли ти живеш і не думаєш про архівування, воно залишається позаду. Тепер шкодую, що не збереглися ті записи.
Фото з особистого архіву Наталії Асатурян
Десь в 20 чи 30 років здається, що життя ще дуже багато, і багато ще встигнеться. А потім все пришвидшується і те, що було раніше, як не встигаєш записати, собі якось задокументувати, наче розчиняється через сито.
От справа в тому, що в 90-ті, коли був великий злам, перехід від радянського, на яке припали моє шкільне і студентське життя, до абсолютно нового, на що припала моя молодість (я почала працювати рівно з незалежністю). Тобто це була межа між навчанням і життям, коли вчишся вже сам для себе. Тоді настільки сильним був потік змін і настільки бурхливе саме життя, що, мені здається, я ніколи більше не жила в стані тут і тепер, ніж тоді.
І в той час я чи ми настільки не думали про майбутнє, воно уявлялося безумовно українським, безумовно поверненням до Європи, не в сенсі географічному, а в сенсі прийняття і сприйняття нас як частини Європи. Тоді розумілося, що культура і культурний прорив — можливість показати Європі, що у нас це є. Чим, власне, була для мене «Імпреза» чи «Четвер» — майбутнім тут і тепер. З іншого боку, не думалося для чого треба зберігати спогади, перетворити все в текст чи запис.
Я жила в цьому потоці, він мене сильно тримав і ніс за собою, здавалося, що це буде завжди. Тобто ти не думаєш, що це закінчиться і має стати твоїм артефактом, до якого вже будеш повертатися, як до зафіксованого у чомусь. Я настільки почувалась зануреною в процес, воно мені було таке близьке і рідне, тією часткою роботи для душі, куди хочеш йти не тому, що треба, а тому, що обираєш для себе бути там.
Фактично я старалася не пропустити жодної події, пов’язаною з «Імпрезою» і явищами, які витікали з неї чи були на противагу їй. Чи з «Четвергом», особистостями, які вже потім були названі «Станіславським феноменом».
Все фіксувалося, але для етеру — аудіозаписи, які потім ставали програмами. Я намагалася хаотично зберігати вирізки, аркуші з папок — у нас були ефірні папки, куди складалися тексти з підводками. Пізніше шукала ці папки і познаходила дуже мало, з 97-го року, а що було до того часу — взагалі розмилося. Пам’ятаю, як порівняла свою програму з акцією, пов’язаною з «Імпрезою», що я відчуваю це як склеювання черепків, тому що ціле залишилося в тому просторі, часі, де відбувалась подія. Зараз у мене навіть не склеювання черепків, а склеювання черепків, яких не вистачає.
Ви пам’ятаєте, як вперше прийшли на «Імпрезу»?
Коли приїхала до Івано-Франківська і почала працювати на радіо, за кілька місяців почалася «Імпреза». На радіо був розподіл за напрямками і один з моїх — культура. Я почала шукати явища, які мені б здавалися абсолютно новими, неординарними, авангардними.
І знайшла «Імпрезу». Це був культурний шок. Пам’ятаю простір пасажу Гартенбергів, де був «Дитячий світ» з мого дитинства [з 1972 року пасаж став універмагом «Дитячий світ» — прим. ред.]. І тут він стає абсолютно іншим, осередком культурно-мистецького життя, мистецтва у Франківську. Це одне з перших вражень.
Імена, які самі врізалися як щось символічне: Яремак, Іздрик. Так ніби ім’я є частиною самого твору і творення. Я пам’ятаю саме їх з першої «Імпрези», перформанс в підвалах пасажу, гру Іздрика на віолончелі — загальне враження, що це відбувається тут, тепер, з тобою, і воно абсолютно ні на що не схоже. Слова, які входили в свідомість: інсталяція, перформанс, гепенінг, асамбляж, картини Звіжинського, Котерліна, Мулика, Яновського — все це звідти. Панчишини, Ігор і Марійка, що тримали всю ту «архітектуру», організацію бієнале. Вже потім ці люди ставали для мене окремими особистостями, а спочатку це все було об’єднане спільним простором, відчуттями, що «Імпреза» тривала постійно: було «Міжсезоння», «ЗаІмпреза» — все довкола обростало, як неперервне буття.
А другим був «Четвер». Пам’ятаю, це було на вулиці Січових Стрільців, будинок навпроти обласного радіо, там ще були редакції газет «Світ молоді», «Вперед». Пам’ятаю, у кімнаті сидів Іздрик і працював над черговим номером, першим не самвидавівським. Там ще були Олена Рубановська, Марія Микицей і Вероніка Заник, не пам’ятаю, чи була Анька Середа (Анна Кирпан). Я робила такий журналістський перформанс — репортаж на ходу: до всіх підходила, знайомилася, питала, хто вони, яку роль відіграють у журналі. Зайшла мова, що Андрухович теж до цього причетний, але він не був тоді у Франківську.
Який ваш найяскравіший спогад пов’язаний з журналом «Четвер» та «Імпрезою»?
Як Іздрик вирішив мої вірші надрукувати в одинадцятому номері. Мені було дуже-дуже класно, що Іздрик вважав мої вірші достойними «Четверга».
Відчуття, що існує часопис, який абсолютно сам по собі є явищем. Не схожий на все, що досі вважали журналами. І ти можеш його читати, це відбувається поруч з тобою, робиться від тебе через дорогу.
З «Імпрезою» багато вражень, вони настільки мозаїчні, емоційні, що важко зараз щось конкретне згадати. Це людиноподібні чи антропоморфні стільці Яремака, концерти і перформанси Іздрика, Іздрик за фортепіано, Іздрик з віолончелю, Іздрик-художник та Іздрик-письменник. Все, що поєднується в одному імені Іздрик, — заворожувало, було потужним і магнетичним.
Колись ми робили інтерв’ю з Яремаком, що українська культурна традиція, українське мистецтво має великі пробіли в розвитку. Воно не вміщує в собі цілих напрямків, які послідовно б змінювали одне одного, як у західноєвропейському мистецтві. А постмодернізм дає можливість повертати втрачені чи не прожиті напрямки, оскільки постмодернізм — це загалом алюзія, цитування, звернення до попередніх мистецьких явищ. За допомогою постмодернізму можна закрити ці лакуни, створити явища, які б відтворювали те, чого в нас не було насправді.
Яремак окрім того, що творив мистецтво, простори, середовища, ще дуже хотів комунікації стосовно цього: були відеороботи, де він робив дискусії про мистецтво, поширював явище за межі кола.
Думаю зараз, що «Імпреза» і «Четвер» при всій потужності і тому, як уявлявся їхній розвиток в 90-х, продовжили залишатися нішевими.
Фото з особистого архіву Наталії Асатурян
Які програми ви робили і з ким?
Я, напевно, би не затрималася в журналістиці, якби мене поставили в жорсткі рамки журналістських стандартів. І, власне, вжилася тільки тому, що почувалась вільною.
У сенсі вибору тем і в подачі на нас мало тиснули. Я любила журналістику, доки могла писати, не зважаючи на шаблон, стандарт і формат. Цікаво, що це сприймалося, відгуку тоді було дуже багато, в 90-ті роки радіо ще слухали багато людей. Іноді я могла підводку до програми написати віршами, а не прозою. І це сприймалося нормально, тобто не виникало питань, що вона таке робить.
Те, що в мене було бажання неперервно писати вірші, проявлялося по-різному, але в першу чергу як психотерапевтична реакція на рутину.
Якщо мені не писалася інформація, я сідала і писала вірш. Після цього або мені писалася інформація, або вірші ставали частинами передачі.
Коли до нас на радіо прийшла Галина Держипільська, на межі 1990-2000-х, я запропонувала їй робити культурно-мистецьку програму з дуже простою назвою «Репортаж», ми мали можливість майже нічого не пропускати з того, що нам здавалося важливим. І придумали ще одну передачу з парадоксальною назвою «Про все і не тільки».
«Моїми» темами тоді були культура, освіта, молодь, але також між нами були «поділені» райони, і там уже не було обмежень, розповідали буквально про все.
Я працювала на радіо «Вежа», коли воно тільки починалося, робила новини і прямоефірну підсумкову програму «По тому». Тоді Любомир Стринаглюк був редактором, Андрухович розповідав про музику з подорожей, Прохасько робив свій щоденник, щодня якийсь невеличкий есей, потім вони вийшли книжкою «ФМ Галичина». Це був драйвовий час, вишукане товариство.
Які інтерв’ю чи репортажі вам найбільше запам’яталися?
Наприклад, те, яке привело в моє життя одну з найкращих подруг. На початку 90-х у нас була планірка, і нам сказали: шукайте нових авторів, нові таланти.
До мене підійшов Валерій, працівник технічної служби, і сказав, що в нього є товариш, а в нього є дівчина, яка пише вірші. Я подумала: «О, Боже, «сонце-віконце», що мені робити?». Кажу: «Принось, але хай твій товариш нічого їй не каже, просто попроси ці вірші». А я подивлюся, і якщо побачу «сонце-віконце», тихенько віддам назад. Мені принесли зошит Галі Петросаняк, я прочитала поезію і сказала: «Клич її до мене на ефір, буду робити з нею передачу». Так ми познайомилися, це було восени, писали програму про Черемошну, її дитинство, вірші та сприйняття світу. А невдовзі в неї був день народження, я запам’ятала з цієї програми і прийшла привітати, вона не сподівалася цього — так почалася наша дружба, яка досі триває.
І, мабуть, усі мої подруги зрілих років якраз звідти: з «Імпрез», «Четверга», тих тусівок.
Фото з особистого архіву Наталії Асатурян
Ми всі товаришували, зараз навіть важко ці зв’язки розплутати, хто до кого і через кого. З Анною Кирпан досі тримаємо зв’язок. З Марійкою Микицей, Оленкою Рубановською товаришували. І кожна людина для мене є дуже цінною, це насправді один з найбільших скарбів, яке дало вирування Станіславського феномену. В 90-х ми могли тусуватися в найнесподіваніших місцях. І могло бути таке, що завертали до мене додому. Пам’ятаю, як йшли компанією: Андрухович, Прохасько, Ярослав Яновський з Веселою Найденовою, йшли по вулиці Шевченка, я запропонувала — і ми всією компанією зайшли до мене. Це тоді було весело, драйвово, було в моменті. Всі всіх знали.
Я сприймала всіх як рідних. І практично з кожним з цих людей в мене було інтерв’ю, тоді вони здавалися природними, тепер вони мені здаються дуже цінними, мені дуже жаль, що їх немає. Це були інтерв’ю з Андруховичем, Прохаськом, Іздриком, з Марією Микицей, з Анною Кирпан, з Оленкою Рубановською. З усіма я спілкувалася. З Віктором Мельником, крутим мистецтвознавцем. Ми з ним говорили про мистецтво, яким може бути музей. Віктор рано пішов і страшенно шкода, але він був для мене також частинкою Станіславського феномену, тому що одним з об’єктів всього процесу був художній музей, де він працював, і саме тому, що він там працював. Там відбулася не одна акція, що мала резонанс.
Насправді не можу всього згадати. У мене відчуття маленької рибки у великому-великому потоці, воно якоюсь мірою вивільняє, а якоюсь пригнічує. Тому що розумієш: потім будеш думати, що ти не сказала й половини того, що хотіла. В мене зараз відчуття страшенної фрагментарності спогадів і безпорадності перед тим, що я відчуваю про той весь час.
І це така відповідальність.
Все було не просто так, це час породжував потребу, а потреба породжувала героїв та імена. І відчуття, що ти проживала це разом з ними.
Станіславський феномен з і до, на вашу думку. Коли він почався і коли завершився?
Я, власне, думала перед нашою зустріччю, як я для себе це визначаю. І розумію, що якщо затискати Станіславський феномен в рамки, то зразу починається провокація. Хоча тоді взагалі всі явища були трохи як провокація.
Провокативність була проявом того часу. Провокація проти всього, що хотілося міняти. Але якщо б мене зараз попросили назвати імена, які я собі уявляю в Станіславському феномені, я б кусала себе за лікті, що не додала людей, які були предтечами, були біля або може туди входили, а ніхто не зрозумів.
У тексті Іздрика «Станіслав: туга за несправжнім» є список імен. Як сам він пише, то перепис особовий, проте всі ті імена вписуються мені в Станіславський феномен. Але не тільки вони.
А що стосується часу, то знову ж таки, я пробувала ці рамки провести для себе. Чи це остання «Імпреза», чи поки тривав «Четвер». Я більше схиляюся взагалі не давати визначень. Якщо щось росте, навіть з цілком обрубаного дерева, то воно продовжує існувати.
Відповідно, якщо це мало би бути введене в мистецтвознавчий обіг як явище, то я залишаю це мистецтвознавцям, хай вони морочать собі голову і роблять хронологічні й інші рамки. Для мене це 90-ті все-таки, коли була сильна концентрація, всі згуртовані, навіть в тому, що хотіли відділитися. Коли «Імпреза» почала ділитися на «ЗаІмпрезу», довкола «Імпрези» все відчувалося як єдине ціле. В усіх протилежностях і відгалуженнях. Саме в концентрованості: часовій, людський і поколіннєвій, де всі були молоді, хотіли бути феноменальними, змінювати, робити щось нове, чого ще не було, як це загалом притаманно для молодості.
Чи говорите Ви про себе як про поетесу, письменницю?
У Іздрика є туга за несправжнім, у мене є туга за нездійсненим. Але розумію, що життя не проживають по-іншому, і, можливо, якби мені дали другий шанс, було б так само. Бо абсолютна поглиненість буднями журналістики, а в мене було таке, що я могла в день на п’ятьох подіях бути, вибивала з того, що я б могла робити речі, які лишалися б поза часом, могли би бути не буденними. І мені досі через це трохи сумно.
Пам’ятаю, як зустріла на вулиці одного письменника, прочитала йому вірш, який щойно написала, тоді це було нормально — і він сказав, що це не жіноча поезія. Від нього це була велика похвала.
Я можу вам висловити своє бачення: в патріархальному світі чоловік — це завжди рівень, і жінка має дотягнутися до цього рівня. Коли кажуть: жінка зі сталевим характером, з яйцями — це комплімент, а базарна баба або ніжний чоловік — це вже навпаки. Тому жіноча поезія — це щось несерйозне, а ось чоловіча — це вже справжня поезія.
Я розумію, що так можуть думати навіть ті, хто не зізнається в цьому. Не хочу загострення на цьому. Просто в той момент в перекладі на нейтральну мову це означало, що ти написала класний вірш, це поезія. Тобто люди, які для мене мали вагу і думка яких була для мене важливою, нормально це оцінювали.
У 2006 році наважилася видати свою єдину книжку віршів. Туди не увійшло нічого з 90-х, воно було таке все бурхливе, а там досить благі вірші, якщо так можна сказати. Вона була інспірована поїздкою до Єрусалиму, на Святу землю і в мене було абсолютне відчуття, що мені потрібно її видати. Там вірші, які я писала, коли намагалася себе духовно шукати, але є різне, тобто збірка не є тематичною чи концептуальною.
Я її назвала «Жменька світу», це пов’язано з духовними роздумами, розділенням «чи ви від світу, чи не від світу». Бо я себе позиціювала як жменька світу, яка себе шукає.
Після того написала віршів як мінімум ще на одну збірку, мені якось пропонували її видати, але так і не зібралася. Думаю, що це моя хаотичність, про яку я весь час кажу. Не знаю, чи я б зараз їх позбирала, бо живу трохи розпорошено, щось роблю — і воно зникає. Це частина моєї натури, я все життя намагаюся це змінити, і все життя в мене не виходить. Ну тобто (усміхається) туга за нездійсненим і туга за не збереженим…
Фото Софії Сіренко
Вірші з 90-х ще збереглися?
Частково вони є в «Четверзі».
Коли я шукала про вас інформацію, дуже мало інтерв’ю саме про вас. Набагато більше ви як журналістка берете інтерв’ю, пишете про інших, але я знайшла одне для Zaxid.net, яке брав у вас Василь Карп’юк.
Так, мало не єдине. Ще є короткі, але в інтернеті тільки це.
Мені дуже відгукнулося, коли пан Василь питав, що, читаючи вашу книжку, думав, чим для вас є поезія, і коли вона приходить. Ви відповіли, що часто це потреба сказати щось конкретному адресату, чого в інакший спосіб говорити не будеш. Коли ви почали говорити, і хто були ці адресати?
Щодо адресатів: коли закохуєшся або переживаєш переломні моменти, хочеться це висловити, і ти не завжди можеш сказати людині. Або інше: коли є щось схоже на дискусію, яку ти ведеш в своїй голові і потребуєш щось донести, можеш обирати такий спосіб. Тобто відгук на те, що ти пережила чи комусь не пояснила, а ця людина може бути навіть попутником у вагоні, яку ти вже ніколи більше не побачиш, але ніби продовжуєш уявний діалог і можеш висловитись тільки так.
Якби я себе усвідомила як людина, яка пише вірші, можливо, почала б все решта робити усвідомлено. Напевно, я завжди боялася зізнатися сама собі в такому бажанні й в такій потенційній можливості. Не один письменник ставить це питання: наскільки він письменник. Бо час до часу «я не письменник» казали й Іздрик, і Прохасько, при чому казав, що любить бути письменником, але не любить писати, а любить спостерігати, розповідати. Ну, хто б міг подумати, так? Та й Галя Петросаняк кілька разів на презентаціях казала, що не любить писати. Але ці люди пишуть добрі і якісні тексти.
Ви себе не відчуваєте письменницею?
Відчуваю, певною мірою, втрачену можливість. Можливо, ніколи не пізно, але в мене був драйв і моменти натхнення. Це майже як внутрішній поклик і трішки як магія. Я сідала і розуміла, що вірш зараз почне складатися. Це так наче налаштовуєшся, щоб вловити звук. Імпульс майже завжди закінчувався твором. Зараз такого немає, я наче поламана загалом, щоб зрозуміти, чи це відсутність можливості, чи інші речі.
Чи вважаєте Ви себе частиною Станіславського феномену, причетною до явища?
Я теж задавала собі це запитання, і як би це не прозвучало — так, вважаю.
Відчуваю себе часткою цього процесу. Я причетна, тому що постійно перебувала всередині нього. Причетна, можливо, не творами, не артефактами, а як дзеркало, млин, сито, яке перемелювало це все на муку інших артефактів — медійних. І оскільки я сама трансформувалася в цьому, точно вважаю себе причетною.
Тепер всі ці люди впізнавані. Їхні імена знають, особливо, коли казати про літературну частину: Андрухович, Іздрик, Прохасько… Зараз хто буде сперечатись, що це літературні величини, коли навіть двоє мають Шевченківську премію, а ще один міг би мати, якби не відмовився. А коли я почала працювати на радіо, все тільки починалося, про них мало хто писав і мало хто знав, крім вузького середовища зацікавлених. Та вже тоді я мала відчуття ось цього величезного потенціалу.
Василь Іваночко створював у Франківську видавництво «Лілея НВ», хотів друкувати сучасних письменників, починаючи з молодих місцевих авторів. І я спішила розповісти про це на радіо, мені здавалося, це суперідея, дуже вчасна.
Все це разом було, як вибух нової зорі. Концентрація в невеликому місці великої потуги, яка народжує от все те, що зараз зібране в словах «Станіславський феномен».
Мій страх говорити полягає саме в тому, що не хочеться когось або щось важливе забути. Ярослава Довгана, який страшенно важливий, Вітушинського і Яковину, Центр Сучасного Мистецтва, «Лилик»… Та й загалом мені той літературно-мистецький світ, який відкривався в 90-их по-новому, був значно ширшим, ніж «Імпреза» та «Четвер» і те, що зараз обмежується рамками Станіславського феномену. Хоча я й не знаю, які ці рамки.
Відчуття страшенної масштабності в локалізованому вимірі. Вибуховості, драйву, енергії, яка там акумулювалася. І щось важливе не помітила, не сказала і не вловила. Мабуть, дуже важко говорити про речі, які для тебе важливі.
Головне фото з архіву Наталії Асатурян
