Соня Стецик — франківська мисткиня, донька Яреми і Наталі Стециків. Вона пише музику, виступає й малює. Тетяна Голобин для post impreza поговорила з Сонею про музику, візуальне мистецтво, вплив сім’ї та творчість і франківську мистецьку тусовку.
Коли ти почала займатись творчістю? Що було першим — музика чи візуальне мистецтво?
Мені складно назвати те, що я роблю, «творчістю», бо я не знаю, що таке творчість як концепція. Це просто речі, які я роблю й люблю. Малювала я завжди. В дитинстві вивчала композицію, щоб зрозуміти, як працює світ, вчила дуже багато речей, щоб розвинути зовсім інші.
Формально, візуальним мистецтвом почала займатись у 18. Взагалі не сприймала це серйозно до першої виставки, на яку мене Віка Баб’юк і наша подруга Софія затягнули. Не те, що я не мала вибору, не знаю, чи хотіла мати вибір.
Свою першу пісню я написала в 11-12 років. Спочатку була одна пісня, потім дві, три, потім 15, потім 40. Воно було дуже невизначене. Не хочу і не люблю надавати форму таким речам. Не бачу в цьому сенсу. Не думаю, що це моя робота.
Я просто роблю речі, які роблять мене щасливою. Тому що ми всі шукаємо десь щастя. Мені легше комунікувати зі світом якраз через музику, картини або іншу творчість. Я ніколи не мріяла бути художницею, виступати почала раніше, ніж виставлятись. У 6 років вирішила, що хочу стати співачкою. З часом це, звісно, змінилось.
Скрін з виступу у Вагабундо
Як ти себе ідентифікуєш? Художницею, музиканткою чи кимось іншим?
Вважаю себе людиною, яка просто щось робить. Якщо починати перераховувати все, що я роблю, це буде дуже-дуже нудно. Я ніколи не ставлю собі обмежень. Тому що бажання є завжди, його багато. Це люди люблять натхненням називати.
Є ця енергія, і вона виливається в різні речі, нікуди не зникає. Я роблю все, чого мої руки торкаються і дуже рідко кажу «ні» творчим задумам.
А енергія, про яку ти говориш, у тебе від чого зазвичай залежить?
Від часу. Якби в мене не було соціальних зобов’язань, все, чим би я займалась щодня — робота руками. Це те, чим я маю займатися. Я ніколи не почуваюся так, ніби воно в мене забирає ресурс.
Коли я починаю картину, я не можу дочекатися, коли прийду додому і продовжу її. Бо я ніколи не знаю, що малюю. Просто даю своїй свідомості робити, що вона захоче. Дуже люблю проводити час наодинці, але якби я не виходила з дому, взагалі ніколи б не ловила від життя тих речей, які потім спонукатимуть до рефлексії на самоті.
Якось жанрово або стилістично ти визначаєш своє візуальне мистецтво, музику?
Ні. Я слухаю дуже різну музику. Від легкого джазу кінця 1960-х до жорсткого нойзу. Я не можу сказати, що всі мої пісні написані в одному жанрі. Останнім часом я більше якийсь джаз пишу, бо це цікавіше.
Ми з Вікою іронічно назвали мій стиль музики «гіпер-лофт-софт», коли сильно не напружуєшся, береш сиру даність. У мене один інструмент відповідає за все, а у вокалі я досить ніжна.
Щодо картин — якщо теоретично, то це графіка. Я роблю дуже багато ліній, крапок і плям. Колір використовую дуже багато і часто, це можна назвати чимось абстрактним. Я не думаю про те, що я роблю. Просто роблю. Це той момент, де не я повинна визначати. Це мають роботи мистецтвознавці.
З соцмереж Соні
Чи є якісь жанри й стилі, з якими ти б хотіла поексперементувати?
Я не маю конкретно мети в своєму русі. Може, завтра мені захочеться хардкор зробити або акапельну пісню, а то й хор зберу. У мене воно про змішування всього, що я знаю. Я ніяк не планую свою творчість.
Я дуже багато роблю, та дуже мало показую і це, мабуть, моя найбільша проблема. Коли виступаю, це здебільшого про збори.
Як ти поєднуєш живопис, музику і все інше, що ти робиш? Вони впливають одне на одного?
Так. Дуже люблю пояснювати штуки, які стосуються однієї сфери через аналогію. І навіть коли з дітьми працюю в школі, можу пояснювати конспектування структурою пісні. Точно впливає музика на художку. Як — не знаю. Так само навпаки. Щось можу показати візуально, щось мені легше розказати у словах і в пісні.
Чи відчуваєш ти вплив сім’ї на свою творчість?
У змісті творчості ми дуже відрізняємось. Якщо ще Юрко [старший брат Соні, митець, зник безвісті на війні у грудні 2022 року — прим. ред.] робив речі, які сприймала та ж аудиторія, до мене на виступи вона не приходить, бо це щось інше. Я не можу сказати, що працюю на супротив. Це не є бунтом, просто я інша людина.
Вони на мене більше впливають як батьки, брати, сестри. Якісь спільні образи я взяла від рельєфу довкола мене. Це такий момент, де рельєф, в якому ти живеш, впливає на твоє світобачення. Умовно, гірський регіон — це більше про злети, падіння, туди-сюди. Я не можу відкидати вплив творчості моєї сім’ї так само, як не можу відкидати вплив будь-чого навколо мене.
Я їм дуже вдячна за все, що вони зробили для мене, найважливіша річ, яку вони для мене робили, це підтримка.
За творчістю кого ти слідкуєш з франківських митців і мисткинь? Хто тобі подобається?
Віка Баб’юк. Вона точно людина, за творчістю якої слідкую. Я раніше не бачила таких образів, як в неї, хоча я бачила багато графіки. Інколи можу дивитись на її картину і думати: «Я хотіла б, щоб я це робила». Дуже добра, дружня заздрість.
Музична сцена дуже цікава. Багато і електронщини всякої, і панк-року, і інструменталістики. Я до музики трохи по-іншому ставлюсь, ніж до художки, тому важко назвати імена. Чомусь в мене є якась… protective штука.
Недавно познайомилася з Ксенією Шерстяковою, і вона зараз допомагає записувати мені пісні. Знову відкривається ця дружня заздрість до того, як вона пише. Але я все одно не буду робити, як вона. Так само не буду робити, як Віка. Мене надихає не сам зміст тієї творчості, а більше ставлення людини до її творчості.
Багато людей хочуть, щоб їх запам’ятали після смерті, щоб через сто років в школі вивчали таку відому людину. Мені просто цікаво вилити свою енергію кудись, мене не цікавить, щоб воно залишилося в пам’яті людей, а потім, щоб ці люди щось говорили про мене. Я не вплину на те, що люди говорять про мене.
Фото: Галка
А хто тобі подобається з українських митців і мисткинь?
Я б хотіла повернутися назад в часі й випустити альбом «Зелений», перед тим, як його випустили «Аби МС». Або бути учасницею «Сонцекльош». У мене більше якісь фантастичні ідеї про це все. Українська музика дуже різноманітна. Серед виконавців багато задротів: «Це записувалось таким синтом, з таким процесором, єдиним в Україні». І це цікаво з технічної точки зору.
Дуже різко в своєму житті я почала сприймати музику як продукт, їжу в ресторанах, яку я розбираю на інгредієнти. У мене трошки зламане уявлення про насолоду від мистецтва, тому що я його зараз більше категоризую. Не те, що автор хотів сказати роботою, а більше, що ця людина не може сказати словами, що їй довелося намалювати.
Мені подобається музика, яку я слухала в дитинстві, на фестивалях з батьками, поки я ще могла насолоджуватись тим, що чую. Навіть «Брати Гадюкіни», пісня «Чашка» гурту «Танок на майдані Конго». Я гляну, що в мене в Spotify…«Фліт», Ragapop, перші альбоми Vivienne Mort, одна пісня Яремчука, дві пісні Івасюка… Мої батьки були б як теперішні поціновувачі андеграунду на саундклауді разом з Емі Вайнхаус, Леонардом Коеном, Томом Вейтсом.
З якими труднощами ти стикаєшся у Франківську як мисткиня?
Звукорежисер_ки треба. Хочеться, щоб був вибір серед них. Хочеться шукати нових майданчиків, різноманітності в просторах, більше аутдору.
Місто дуже відкрите для будь-якої мистецької штуки, можна провести будь-що, на все знайдеться своя аудиторія. Але водночас є відчуття, що є якісь ком’юніті, які просто не пускають до себе когось нового.
Особисто на мене це не сильно впливає, але бачу, як іншим може бути дискомфортно. Аудиторія майже не змінюється. Ніхто про це не говорить як про закриті штуки і всі навпаки хочуть, щоб більше людей приїздило сюди. Але щоразу відчувається, що проєкти реалізовують одні й ті ж люди для одних і тих же людей.
Може, треба перестати намагатись робити з усього жорсткі, довгострокові проєкти і просто кайфувати. Бо якщо ти страждаєш для мистецтва, то добре, але навіщо? Якщо можна не страждати і донести ту саму ідею.
Чого на твою думку бракує мистецтву Франківська?
Всім треба трошки попуститися. Мені включно. Думаю, що всі або занадто серйозної думки про себе, або навпаки. Дві крайнощі. Є відчуття того, що люди роблять [проєкти] для інших людей. Я приходжу на виставку і можу бачити, що людина робила артоб’єкт з думкою про те, що на це будуть дивитися інші.
Мені інколи не вистачає просто цього «прийшли, зробили, пішли». Здається, що ми робили дуже різкі переходи в мистецтві, як тільки прийшла незалежність, інтенсивно будували в 2000-х, потім 2014-го, 2022-го. Зараз вже щось маємо, можна трошки попуститися.
Зараз я буду звучати наче дитячий мультик. Не думати сильно про те, що подумають люди, які прийдуть на цю виставку чи концерт. Тому що все дуже несерйозне. Я ще й як нігіліст починаю звучати…
Як ти бачиш свій подальший розвиток як мисткині?
Купити більше фарб. Зробити вдома студію. Знайти ще кілька людей, з якими мені подобається цим займатись. Сформувати ком’юніті. Не хочеться втратити радість, яку я відчуваю. Навіть коли фарбую волосся.
Я б хотіла побачити франківський джазовий клуб або джазові джеми. Може, я і залишуся на цьому рівні, на якому я зараз і мені окей з усіма варіантами. Я дуже рано прийняла момент, про який мріяла в 6 років. Дуже різко зрозуміла, що я, мабуть, не хочу бути капець співачкою.
Головне фото: з соцмереж Соні Стецик