24 червня медіа / архів post impreza відзначає 4 роки. У 2025 році відбулася трансформація у команді із серпня почали працювати разом дві співредакторки Ольга Новак, яка раніше була авторкою, і Софія Сіренко, яка до того була випусковою редакторкою. Прихід у команду новою людини — про стратегування і спроби апробації нових форматів. У цьому тексті співредакторки post impreza Ольга Новак і Софія Сіренко розмірковують про спільну роботу разом й феміністичну оптику, з якою команда видання почала працювати більше, ніж це було раніше.
Чому для post impreza важлива фемоптика?
Софія Сіренко: Медіа / архів post impreza поставила перед собою кілька завдань, серед яких підсвічення непідсвічених голосів, зокрема жіночих. Ми намагалися запитувати про те, про що інші не запитають, а також розповісти про нішеве та не мейнстрімне. Але розповідь про жінок — це ще не феміністична оптика, яка дозволяє поглянути на жінку з погляду жінки.
Мені хочеться нагадати про декілька текстів. Анна Потьомкіна написала про мисткиню Веселу Найденову, одну з найцікавіших представниць франківського постмодерного мистецтва, на прохання редакції я записала розмову з Маріанною Глинською, яка у Франківську перетворила квартиру на артпростір, а Оля Новак написала відгук на виставку художника Богдана Бринського крізь призму фемоптики, що викликало резонанс серед спільноти. До слова, прихід Олі в команду став точкою для роздумів, як ми будемо рухатися далі, які проєкти будемо реалізовувати. Органічно і (майже) мимоволі було зупинитися на феміністичній оптиці.
Ольга Новак: «Жіночий рух діє в усіх жінках, навіть коли вони цього не знають і цього не хочуть», — Мілена Рудницька.
Хочу почати з цієї цитати видатної українки, бо для мене цінним є бути у феміністичному русі та поширювати ідеї фемінізму і важливості підтримки жінок, де б я не працювала. Сім років я була в активізмі, спочатку несміливо спостерігала, а потім долучилася до феміністичного руху та шукала своє місце в ньому. Коли мене запросили доєднатись до post impreza, я з радістю погодилась, бо мені відгукуються цінності медіа.
Для мене це стало ще однією формою активізму — досліджувати історію та мати майданчик, де б можна розповідати про жінок, про яких ми недостатньо знаємо.
Наприклад, що до Станіславського феномену належать не тільки Андрухович, Іздрик та Прохасько, але й жінки, що творили й тусувались поруч з ними. Саме тому мені було важливо написати про Марію Микицей (і це останнє її прижиттєве інтерв’ю), Анку Середу (Анну Кирпан), Наталю Асатурян і спогади про Олену Рубановську в двох частинах. З Галиною Петросаняк раніше вийшла чудова розмова авторства Романа Малиновського.
Останнім часом я думаю про історію, її тяглість і (не)перервність та де в цьому є місце жінкам. Які ролі ми їм відводимо навіть зараз. Марія Микицей розповідала, що коли філологи вивчали Станіславський феномен в університеті, думали, що Микицей М. — це чоловік. Жінки частіше виступають не субʼєктами мистецтва, а архіваторками, зберігаючи памʼять про чоловіків та вписуючи їхні імена в історію. Та ж Марія Микицей та Наталя Асатурян брали інтервʼю і фіксували цей феномен. То може ми змінимо фокус і підсвітимо тих, хто був в тіні, зберігаючи історії жінок? Саме цим я хочу займатись тут.
Як ми працюємо з текстами зараз?
Софія Сіренко: Минулого року під час стратегування ми визначили, що нам було б цікаво поглянути на роботу з жіночими голосами у регіоні довкола, а не лише в місті. Виникла ідея створення фемгуртка з дослідженням діяльності «Союзу українок». Цю ініціативу ми реалізовуємо на проєкті «Herstory: Феміністичний літературний гурток», впродовж та після якого учасниці писатимуть про мисткинь та мистецькі, культурні ініціативі Франківщини, розмірковуватимуть про протофеміністичні організації тощо. Відрадно, що проєкт отримує позитивні відгуки від учасниць.
Наприкінці лютого — початку березня на post impreza виходила серія інтерв’ю з жінками-військовослужбовицями: Юлією Бондар, Христиною з позивним «Кудрява», Яриною Квасній, Дарією Мерабет й Олею Щербій. Ми свідомо обрали писати не лише про мисткинь, але й про медійниць, реконструкторок, історикинь, аби розповісти їхні історії, зокрема шлях у війську.
А зараз у нас виокремлюється серія про музиканток. Розмови з Женею Кудрик, Ксенією Шерстяковою, диджейкою hel_ga можна прочитати на сайті. Далі буде, як то кажуть.
Отож ми більше почали працювати з жіночою історією й підсвіченням голосів жінок, які залишаються недостатньо видимими або ж приглушеними з різних причин.
Ольга Новак: Що мене вразило в поїздках по Франківщині під час наших експедицій з фемгуртком — відсутність музею Наталії Кобринської (є окрема кімната при іншому музею), її хати чи будь-яких речей. З учасницями проєкту багато говорили не тільки про те, що ми знаємо про цих жінок, а й про незнання, відсутність фокусу і причини не зберігання фізичних місць та не дослідження спадку. Або чому на екскурсіях ми чуємо переважно чоловічі імені, хоча достеменно знаємо, що в розвиток міста вкладались й жінки. Хто більше зробив для Коломиї — Іван Франко чи Марія Горовіц?
Чому в розповідях незмінно присутній Каменяр, але про засновницю першої гардинної фабрики Коломиї ми дізналися зовсім недавно, завдяки матеріалу Іллі Криворучка.
За серію «Жіночі обличчя Станіславського феномену» медіа post impreza отримало відзнаку від Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення та громадської організації «Жінки в медіа» за впровадження практик рівності та різноманіття українських медіа. Це важлива відзнака, і ми надалі будемо тримати фокус на історіях жінок Франківського регіону. Очікуємо серію статей від учасниць фемгуртка про наші експедиції, можливо вони покладуть початок новим дослідженням та іменам.
Правозахисні матеріали не є нашим фокусом, бо ми все ж таки медіа про культуру та мистецтво Франківщини, але нашими цінностями є свобода і рівні права та можливості для всіх, бо без цього не буде мистецтва. Так, зʼявився матеріал про відкриття комʼюніті центру ГО «Інсайт» в Івано-Франківську та новина про суд.
Я привношу феміністичну оптику в багато своїх текстів, бо коли ти вже здобула цю лінзу, її важко зняти. Саме тому статті про наші враження від вистав «Маруся Чурай», «Кайдашеве сімʼя» Франківського драмтеатру та «Обережно жінки!» IF DRACO вийшли саме такими.
Чому важливо використовувати фемоптику в регіональному медіа?
Софія Сіренко: Для мене як жінки важливо, щоб моя історія й історії інших жінок не загубилися. Так уже склалося, що чоловіки більш видимі, а жінки — навпаки через роботу, виховання дітей, домашню рутину тощо. Це важче поєднувати з творчістю, наприклад. Ми ставимо собі за мету розповідати про тяглість поколінь і традиції, оскільки нічого не виростає там, де порожньо. У Франківську зокрема, де є і були яскраві мисткині й їхні голоси мають звучати гучно.
Я не маю ілюзій, що вихід котрогось із наших текстів змінить ситуацію, — це гра в довгу. Але це точно необхідна робота в сучасних реаліях.
Оля Новак: На могилі Наталії Кобринської до мене прийшла одна дуже очевидна, але крамольна думка. Що тільки кладовище є тим місцем, де жінки представлені на рівні з чоловіками, бо іноді це єдина згадка про жінку.
І кожна та кожен, хто докладається до ЇЇ історії є тим ліхтарем, що вихоплює та зберігає тяглість і памʼять більше, ніж табличка з іменем та роками народження і смерті. Бо поміж тим є ціле життя жінки, і ми маємо його записати.
Фото: Вікторія Видиборець